Ми не французи. Ми – раби

"Як відомо, зранку під Верховною Радою кількасот громадян протестували проти мовного законопроекту Єфремова".
Зі стрічки новин на УП

Якось так співпало, що в той же час, як в Києві проти фактично відміни української мови протестували кілька сотень чоловік - у Франції протестували кілька сотень тисяч. Ба ні - мільйони.

Задумали оточити масою людей нафтопереробні заводи країни - і у французів швидко стали вичерпуватися запаси бензину. Навіть літаки в аеропорту Шарля де Голю почали відчувати нестачу палива.

А це було навіть не питання рідної мови - це були всього-на-всього наміри уряду підвищити на два роки, з 60 до 62, вихід на пенсію.

Не вірю своїм очам. В українців відбирають фактично мову, душу, а вони сидять по хатах! Кілька сотень вийшло для протесту - навіть не тисяч. Курям на сміх. "Бояться люди, - пояснив мені один знайомий. - Вони тебе знімуть на відео, а завтра тебе твій начальник звільнить. Йому подзвонять, звідки треба. А мені дітей годувати".

Це я можу зрозуміти.

Але не можу зрозуміти іншого: а гідність? Де людська гідність? Як жити з відчуттям, що ти боягуз? Без гідності? Рабом?!..

Виявляється, можна.

"Моя хата скраю" - це формула боягузтва й ницості. Один американець, у якого банк вкрав усі збереження, виплативши керівникам банку мільйонні премії, дізнався, де живе директор банку, зустрів його біля будинку й набив йому морду. За це він сів на півроку в тюрму. Нащо він це зробив, скажіть?

А тому, що він інакше не міг жити - рабом і в подобі лоха. Тепер, принаймні, він поважає себе. Він може далі жити.

І поважають його ті мільйони американців, які прочитали про його вчинок у газетах. Чому директор банку має право ограбувати людину, як справжнісінький бандит із підворітні, а жертва не має права навіть набити йому морду? Чому, скажіть? Бо закони захищають бандита?

Народ справді має ту владу, якої заслуговує.

Думаєте, французи виходять на вулицю, бо в них мало проблем? Та ні - вони обурені, тому що французьке відчуття людської гідності настільки сильне, що не витримує, коли політики починають із ним не рахуватися.

Адже у французької держави є резерви грошей - обкласти більшими податками мільйонерів, крупний бізнес, який інколи платить стільки ж процентів, як і звичайний пересічний француз. Та політики служать цьому бізнесу, і хочуть дефіцит пенсійного фонду покрити не за рахунок оподаткування надприбутків, а за рахунок простих людей, заставивши їх довше працювати. Більше того, вони в пору кризи кинули мільярди людських грошей, щоби рятувати товстосумів із приватних банків, які ту кризу й спричинили!

То ж мільйони французів відчувають себе особисто приниженими.

Тому мільйони пішли й оточили десять із дванадцяти нафтопереробних заводів. Тому вся Франція стоїть без бензину. Супермаркети заявляють, що швидко не зможуть завозити товар. Чекає колапс. Уряд має здатися й відмінити реформу. Чи оголосити позачергові вибори.

Солідарність нації - вражаюча. Хто посміє засумніватися після такого, що нації - немає?

Коли ж я говорю з українцями, то бачу перелякані заячі очі й душу боягуза.

Звичка жити з відчуттям, що ти раб, на жаль, глибоко вкоренилася в українському народові. Козаки далеко, а герої УПА - тепер уже знову "бандити"... Помаранчева революція викреслена з підручників. Закопуємося в землю. Кожен у своєму кутку.

Були часи, коли героїзм, самопожертва були найвищою моральною гідністю.

Тебе вели, руки з наручниками за спиною, а ти був гордий. І люди тобі кричали вслід: "Дмитре, тримайся!". Солодке відчуття себе героєм. Який страждає за загал, за свій народ, за всіх. Це воно, оце відчуття, вело козаків, січових стрільців, воїнів УПА на смерть. Культ героїзму - ось що творило й створило українську націю.

Та, видно, удалося фізично за століття понищити героїв. А те, що залишилося - перелякане українське "болото" - сьогодні себе показало у всій красі.

І почало смердіти.

Це воно, кожен у своєму куті, п'є медовуху й закусує сальцем. І радіє рабському своєму стану: "моя хата скраю". Як сказав один мій знайомий українець: "А що? Хай собі вводять російську державну - я й російською можу в райвиконкомі відповісти. А вдома я буду говорити зі своїми дітьми українською". Такий собі, бачте, український патріот. То чого ми хочемо?..

Ми не французи, і не будемо швидко мати ані своєї країни, ані своєї мови.

Один раз здивували світ, у помаранчеву пору - але виявилося, що це було не чимсь органічним, як у французів. Це був вибрик споконвічного раба, який тепер клянеться, що "нізащо не піде на Майдан". Бо там, бачте, його знову "продадуть".

А що Україну продадуть злії люди - так на це начхати?!

Так стань вождем - стань сам героєм. Справжнім, а не шароварним. Організуй сам людей. Організуй людей, які будуть організовувати. Які будуть організовувати організаторів.

Де ви, українські герої? Українські лицарі? Українські сагайдачні й коновальці? Стуси й чорноволи? Які не боялися радянської тюрми, а не те що якогось там ризику, що тебе хтось зніме на відео під час мітингу?

Нема, нема...

Є не народ, а багатомільйонна маса рабів. Шароварних патріотів, що жує українське сало й запиває українською медовухою. У той час, як демонтують їхню, кров'ю багатьох поколінь здобуту державу, мову, культуру. Демонтують святе.

Іду й чую, як лящить за вухами, так жують...

Богдан Орлик, політолог, для УП