Україна: соціальний організм, еволюційне утворення чи частина надсистеми?

В попередній статті вже говорилося про те, якими якостями повинна володіти наша держава для того, щоб успішно розвиватися.

Підставою для такого аналізу послужила Теорія Функціональних Систем (ТФС) академіка Анохіна, яка ставить на перше місце діяльності будь-якої системи ті цілі, які вона переслідує.

Крім того, двома наступними визначальними моментами цієї теорії є положення про здатність живих систем до аферентного (спрямованого всередину, зумовленого зовнішніми чинниками) синтезу та до створення еферентної (спрямованої назовні, зумовленої власними цілями) програми дій.

Ну і нарешті, четвертим визначальним елементом цієї теорії є обов’язкова наявність в системі зворотних зв’язків, які й забезпечують її стабільність та ефективну діяльність.

Саме вони дають можливість коригувати або одне (програму діяльності), або інше – сформовані внаслідок аферентного синтезу початкові цілі.

Схематично, як це увійшло практично в усі можливі підручники, діяльність функціональних систем (ФС) зображують наступним чином:

Аферентний синтез Еферентна програма дій

* в разі невідповідності отриманого результату

Створена для опису діяльності живих організмів, ця схема виявилася придатною і для створення неживих небіологічних саморегульованих систем – з тієї тільки відмінністю, що цілі їхнього існування задаються штучно, людиною.

В живих же організмів вони найперше визначаються їхньою потребою в існуванні, зумовленою необхідністю протистояти ентропії. З цієї точки зору весь еволюційний процес можна розглядати саме як опір ентропії (докладніше тут – Еволюція як опір ентропії).

Україна як система в середовищі інших систем

Розглядаючи діяльність держави як системи, ми проте стикаємося з однією додатковою складністю – з тим, що вона одночасно підпадає під дію як і природних, еволюційних чинників, так штучних законів, створених самими людьми.

І не завжди ці чинники співпадають, а іноді й навпаки – можуть відверто суперечити одні одним. Так держава може або сприяти розвитку своїх громадян, або навпаки – знищуючи їх, знищувати таким чином і саму себе.

Але зберігаючи певні ознаки живого організму, в будь-якому разі вона повинна вміти регулювати власну відкритість, повинна вміти передбачати з вигодою для себе зміни зовнішнього світу і повинна володіти здатністю до відтворення.

І в будь-якому разі – навіть тоді, коли здається що держава живе всупереч природним законам біологічного існування, вона виявляється залежною від їхньої дії – наприклад у тому, що підпадає під загрозу поглинання іншими подібними організмами – більш цілеспрямованими і більш організованими, ніж сама.

Крім того, схожими є й інші закономірності – наприклад, наявність організмів-паразитів: олігархів, пільговиків, корупціонерів, доброї половини чиновників включно з народними депутатами, і так далі.

Ну і нарешті, порівняння держав з живими організмами дає можливість по-іншому глянути і на світову конкуренцію. В еволюційному процесі міжвидова конкуренція завжди є не настільки жорстокою, як внутрішньовидова.

А тому, декларуючи всіляку можливу співпрацю з Росією на тій підставі, що в нас з нею спільні ринки збуту і джерела сировини, ми навпаки – можемо зіткнутися з ще більшими проблемами.

Через це варто в першу чергу співпрацювати з країнами, що доповнюють нашу економіку – з Іраном, Лівією, які мають нафту й газ (а Іран ще й текстильну промисловість), але зате потребують нашого металу, наших літаків і ракет, наших тепловозів і залізних доріг.

А неможливість розірвати якісь зв’язки з Росією знову ж найлегше пояснюється саме з точки зору еволюційної біології – як симбіоз. В природі відомі приклади видів, що доповнюють одне одного – як-от гриби і дерева, але які часто й знищують одне одного.

Тоді ж, коли мова йде про істот, наділених свідомістю – людей – наявність таких симбіотичних взаємозв’язків дуже часто є ознакою інфантилізму, страху перед самостійним життям, відсутністю самоідентифікації, від якої, як правило, страждають обидві сторони.

Так, наприклад, неможливість розірвати симбіотичні взаємозв’язки між батьками і дітьми дуже часто може в однаковій міри шкодити обом сторонам, хоч і основний удар, як слабшій стороні, завжди доводиться тримати саме дитині.

Україна як частина надсистеми

Разом з тим, навіть якщо розглядати Україну як відкриту живу соціальну систему, включену в еволюційну боротьбу з іншими, подібними собі системами, навіть тоді ми ще не отримуємо всієї повноти картини, яка б обписувала наше становище.

Справа в тому, що одночасно з тим наша держава є частиною іншої, більшої надсистеми – земної цивілізації. А вона, в свою чергу, залежна від все тих же законів, які діють на усі без винятку системи – необхідності регулювати власну відкритість і переслідувати власні цілі, необхідності протистояти ентропії та необхідності забезпечувати своє відтворення.

Тому навіть переслідуючи власні цілі, ми повинні робити це таким чином, щоб не суперечити умовам існування всієї нашої цивілізації – інакше або загинемо разом з нею, як це вже, можливо, могло не раз статися в історії нашої планети, або будемо знищені нею як чужорідний організм.

В цьому сенсі доцільно вказати на відмінності в розумінні понять "місія" і "доля", оскільки вони можуть іноді й співпадати, а іноді – й ні.

Доля – це буквально "частка"; та частина цілей надсистеми, яка виділена нею для реалізації меншою підсистемою.

Доля України в цьому сенсі – бути сировинним придатком західної цивілізації, джерелом постачання робочої сили і умів, бути місцем для зберігання токсичного сміття та збуту вживаного автотранспорту та одягу, стати відстійником для утримання нелегальних емігрантів.

Місія – ті цілі, які підсистема сама ставить перед собою, щоб виглядати більш привабливою і більш функціональною для надсистеми, щоб "виторгувати" у неї для себе кращу долю. А таке можливе тільки тоді, коли вона запропонує їй кращий варіант вирішення вже існуючих проблем.

В цьому сенсі місія України полягає в тому, щоб створити таку систему виробництва, яка не створюватиме нових та буде здатною переробляти вже існуючі шкідливі відходи, налагодити виробництво екологічно чистої продукції, створити певну філософсько-релігійну систему поглядів, яка на перше місце виведе саме ці, вигідні нашій державі цілі.

Тобто якщо сьогодні доля України – бути країною третього світу, відстійником цивілізованого світу, то її місія – так змінити цю цивілізацію, щоб забезпечити досягнення нею цих же функціональних цілей іншим, більш сприятливим для нас способом.

Якщо ж врахувати природну любов українців до власної землі та їхню здатність до віротерпимості і розуміння, то це завдання не виглядає аж настільки недосяжним, треба тільки свідомо прийняти його як одну з основних задач існування нашої держави.

Тим більше, що колись ми саме такими й були. Як чудово сказав якось Ернст Заграва в одній зі своїх статей – "Ми були великою нацією. Нам треба тільки повернутися".

Ігор Лубківський, для УП