10 років, прожитих намарно?

Четвер, 10 березня 2011, 19:02

Мої спогади про акції "Україна без Кучми", напевно, не будуть якимось особливими на фоні згадок інших сотень учасників тодішніх мітингів. Ці спогади не дотягують до емоцій тих, хто тоді отримав міліцейським кийком по спинні чи голові. Що вже порівнювати із історіями хлопців, які потім відсиділи в тюрмах за свою активну позицію.

Власні спогади та емоції зате дозволяють провести аналогію між тим, що було і тим, що маємо зараз, та зробити відповідні висновки. Адже зараз багато хто з учасників тих подій відчуває певне дежа вю, немов усе починаємо спочатку.

Що було.

Було багато виїздів в Київ зі Львова, мітингів і повне неприйняття тодішнього режиму. Серед нас студентів було багато романтизму, вірилося, що мітингами і не поступливістю щось змінимо.

9 березня ми нарешті подивилися в очі режиму і нарешті відчули, що це не дитячі забавки.

Була бійка. Було моторошно наближатися ближче, ніж за 3 метри до її епіцентру, розуміючи, що в будь-яку секунду або міліцейська палиця по тобі пройдеться, або натовп людей, який відштовхував "Беркут", тебе звалить з ніг.

Ще півгодини до початку акції її рядові учасники, як я, уявлення не мали, що буде далі. Наша мета була – висловити протест проти покладання Кучмою квітів до пам’ятника Шевченку чи то не допустити цього покладання. Думалося нам, рядовим протестантам, що не посміє Кучма піти до Шевченка, якщо нас там цілика купа збереться.

З львівського потягу ми, активісти руху "За правду!", попрямували до пам’ятника Грушевського. За 50 метрів від нас на перехресті Володимирської і бульвару Шевченка вишукувалася міліція і спецпідрозділи. Далі, ще метрів за сто п’ятдесят-двісті, Кучма через півгодини мав покласти квіти.

Ми стояли під Грушевським і чемно чекали вказівок від координатора нашого руху. Поруч "унсовці" ще чемніше вишукувалися в шеренги, ніби перед боєм.

Те, що просто стояти під Грушевським - якось нелогічно та слабодухо, було ясно всім. Але, що робити далі, – не зрозуміло. Адже перед нами армія правоохоронців, а ми всього лише прості обеззброєнні і мирні студенти зі Львова.

За деякий час з боку "унсовців" пролунала команда "Вперед!". Хлопці швидким кроком попрямували у бік щитів, касок і кийків. За якусь мить і серед нашої великої групи прозвучала аналогічна команда.

Учасники "За правду!" - в основному студенти, 18-22 роки. Тобто за своєю суттю активні люди, яких довго просити не треба. Вже підходячи на лічені метри до шеренги міліції, хлопці вийшли наперед, більшість дівчат - назад.

Далі суцільна штурханина. Натовп зносило туди-назад. То хлопці напирали, то їх відпирали.

Бігаючи туди-сюди за натовпом і паралельно фотографуючи, виникало купа емоцій. Десь трохи страху отримати по голові або бути затоптаною натовпом. Десь приємного шоку від безстрашності і напористості наших хлопців. Але найбільше – безпорадності – що нас мало, що ми ще малі, і що ми можемо зробити проти цього режиму з його багатотисячною армією касок і щитів.

Кучма поїхав, спецназ розійшовся, почався мітинг із змішаним відчуттям перемоги і поразки, водночас.

Повноцінну поразку відчули вже ввечері. Ми в цей час спокійно гуляли Києвом і збиралися на метро до вокзалу.

Мені на телефон подзвонив один з київських координаторів акції і сказав: "Не їдьте на вокзал!" У мене в підпорядкуванні була група із львівського журфаку. Мобільні телефони в цей час були ще далеко не у всіх. Як людям дзвонити, як попереджати… шок.

Двох людей, що були зі мною, за вказівками по телефону довезла до станції "Університет", далі пішли пішки на вокзал, зайшли в один із зал очікування, де вже нас охороняли помічники нардепів.

Ця показова акція перевиховання, коли при виході з метро "Вокзальна" "мели" фактично всіх студентів, спрацювала до навпаки. Їхати на наступні протести до Києва зголошувалося все більше бажаючих. Прокинувся азарт і внутрішній протест. Якщо на 9 березня з журфаку викликалося 10 осіб, то з два тижня вдалося зібрати групу з 50 осіб.

Проте схожі один на інший мирні мітинги поступово збивали пил у студентів і бажання знову "трястися" дві ночі у потязі. Була навіть спроба голодування під Верховною Радою проти відставки Ющенка, щоб якось радикалізувати акцію.

Після 23 квітня і відставки уряду протестний рух поступово затих. Всі чекали на повернення Ющенка, на його підняття на Олімп і разом з цим зміни в Україні.

Що маємо.

Що маємо за 10 років? Знову маємо політв’язнів. Тоді - через нелюбов до Кучми, нині - через нелюбов до Сталіна.

Маємо знову очікування, щоб режим піде, але вже не знаємо, як його позбутися, і кому на його зміну виходити на Олімп.

Маємо знову мітинги і заклики протистояти владі, але більшість опозиційно налаштованої, непартійної молоді не ходить на такі акції.

Маємо знову переслідувану Тимошенко, але і маємо забагато до неї претензій.

Маємо роздрібнену опозицію, і не маємо безапеляційної довіри до неї. Кожен обирає свого опозиційного лідера, на відріз не сприймаючи іншого, а значна частка - не сприймає жодного.

Маємо знову формування з низів нечисленних рухів протесту зі схожими, що 10 років тому, гаслами та методами протидії. Але із значно важчими спробами зібрати хоча би сотню безпартійних і безкоштовних активістів на таких акціях.

Маємо теж відчуття невідомості, які 10 років тому: що буде далі і як діяти.

Маємо вже менше романтизму і очікувань, натомість більше розчарування і апатії.

Що буде.

Що ж тоді ми здобули за ці 10 років? З одного боку, в 2001 році ми мали більше, ніж маємо зараз. Мали більше віри в опозиційних лідерів, більше готовності постати тут і зараз, більше розуміння навіщо все це робимо.  

Але. Сьогодні вже не маємо того відчуття, як 10 років тому, що нас мало і ми нічого не зможемо зробити. Сьогодні впевненість у власних силах і лише показову силу влади відчуває значний відсоток українців.

Сьогодні масовий внутрішній протест живе не лише у багатьох галичан чи киян, він, разом із самоповагою, визріває і в східній та південній Україні.

За ці десять років український народ почав ставати української нацією. Заклик вдягнути жовто-синю стрічку і показати свою позицію, дивний на 19-му році незалежності - доводити комусь, що ти українець. З іншого боку, цей заклик "на ура" сприйняла молодь по всій Україні.

Сьогодні вже не Захід і Схід сперечаються між собою, другу державну мову, про історичну роль ОУН І УПА, голодомор тощо. Сьогодні на ці теми дискутує між собою молодь в центрі, на сході та півдні України.

Сьогодні мітинги та пікети проти влади нормальне і нерідке явище по всій Україні, а не лише у заполітизованому Львові чи централізованому Києві.

Сьогодні присутнє таке ж, як і 10 років тому, розуміння, що треба міняти режим. Але, досі немає розуміння, як це робити. Десять років тому ми думали, що мітингами і ніжними революціями можемо кардинально змінимо ситуацію в країні. Сьогодні вже розуміємо, що зміна облич - не вихід.

Ми виросли. Ми ростемо повільно, але ростемо.

Сьогодні нам залишилося дати відповідь на три запитання:

Перше: як не зупинитися у власному рості, не загальмувати процес становлення українського громадянина, не байдужого, обізнаного, що має знання і повагу себе, до своєї мови і історії, знає свої права, вміє і не боїться постояти за себе?

Друге: як правильно застосувати свої знання, досвід, любов до себе і своєї країни для кардинальної зміни ситуації або умовної революції. Як?

Третє і головне: чи зможемо знайти відповідь на друге запитання, не відповівши на попереднє? Можливо, коли дозріємо остаточно до першого, відповідь на друге прийде само собою.

Мар’яна П’єцух, журналіст, редактор, для УП



powered by lun.ua

Трампа — можна, Зеленського — ні. Як президент захистився від імпічменту

Антипарниковий ефект

Постковідний світ та технології: як пандемія вплинула на стартап-екосистему

Українцям за бюджетні гроші дають ліки, які розробили 50 років тому. Чому так, і як це виправити?

Що за рік "цифровізувала" Мінцифра

Курс на північ: як змінюється арктична політика ЄС