Партнерський збір УП. Задонать на дрони та РЕБи

Сумні роздуми про нашу дволику медицину

П'ятниця, 04 березня 2011, 08:25

"…чем ближе к натуре, тем лучше, — лекарств дорогих мы не употребляем. Человек простой: если умрет, то и так умрет; если выздоровеет, то и так выздоровеет".
Микола Гоголь "Ревізор"

 Певна преамбула

 Чесно кажучи, я людина надзвичайно далека від медицини. І не в сенсі професійного дилетантизму, а через давнє особисте кредо намагатися жити, а у випадку чого і померти, якось без допомоги лікарів і пігулок.

Моє фармацевтичне меню обмежується пів-дюжиною простеньких препаратів на кшталт анальгіну чи аспірину, або ж зеленки чи йоду та деякими так званими народними засобами.

До лікарів ж я звертаюсь лише у надзвичайно серйозних випадках, котрі потребують хірургічного втручання чи лікування. В передостаннє це трапилось років із 15 тому через закритий перелом передпліччя. Після чого я, заледве не втративши руку через дурість і підлість одних ескулапів, і все ж таки врятувавши її через фаховість і порядність інших, із простими переломами, усілякими вивихами чи вибиттями борюсь самостійно.

Процедуру як це робиться я описувати не буду, бо, по-перше, це не є темою цієї статті, а по-друге, те що годяще одному може бути на зле другим.

Я сьогодні про інше. Я про те, що користування послугами нашої медицини – це до певної міри гра у російську рулетку. Тобто пощастить/не пощастить потрапити до фахового чи не фахового спеціаліста, до розумного чи до дурня, до порядного чи непорядного.., цей ряд пропоную продовжити самостійно.

Я, наприклад, ще у молодості нажив одну надзвичайно серйозну хронічну болячку лише через невірно поставлений діагноз. При елементарному запаленні легенів мене майже місяць лікували від гострого холециститу. Наслідків ж цієї лікарської помилки я позбавився, правда із чималим шматком легені, лише років через 20 завдяки професійності хірурга-фтизіатра Костянтина Бабкіна.

Прізвище це я не забуду до смерті, бо власне від неї він тоді мене і врятував.

Написати ж ці замітки мене надихнуло останнє вимушене зіткнення із принадами української медицини, дещо від класиків та народної творчості.

Нещодавно перебуваючи у справах в одному із райцентрів (свідомо не називаю в якому саме, бо таке могло трапитись будь-де), я випадково розпанахав руку – слизота, падіння, розбита пляшка на тротуарі.

Трапилось би таке зі мною вдома, обробив би рану йодом чи горілкою, присипав стрептоцидом, перев’язав би і зажило б як на собаці. Ну, максимум, піддавшись на вмовляння дружини, запросили б її подругу, медсестру місцевого ФАП-у і вона б заштопала ту подряпину.

А обійшлось би це мені у спасибі, пляшку домашньої настойки та коробку цукерок, котрі вони із дружиною тут би і спожили…

Але перебуваючи в чужому містечку і маючи ще недовершені справи, я вирішив таки відвідати місцеве медичне осереддя.

Я не буду переповідати усього майже годинного спілкування із черговим хірургом. Але в підсумку повідомлю, що його кабінет я покинув із наспіх залитою йодом раною у бік місцевої аптеки аби придбати вату, бинти і який-небудь антисептик і з чітким наміром усе інше завершити самотужки. А ще мене тішила думка, що при цьому я збережу десь так $200.

Виручила ж мене медестричка, котра була свідком частини нашої розмови. Відвівши в якийсь свій закуток, хвилин за 20 і сотню гривень, від котрих довго відмовлялась, вона зробила все необхідне.

А тепер, власне, оті самі,

 Сумні роздуми

Якщо уважніше придивитися, медицина – найбезвідповідальніша професія! З одного боку, організм сам дуже прагне видужати, і в простих випадках людина видряпується самотужки, не дивлячись на досвід чи, там, повну профнепридатність "лєпіли".

"У вас прямо двужильный организм. Вы, говорят, сквозь все испытания прошли. И даже мы вас случайно положили около открытого окна, и то вы неожиданно стали поправляться. И теперь, говорят, если вы не заразитесь от своих соседних больных, то, говорят, вас можно будет чистосердечно поздравить с выздоровлением"
Михайло Зощенко "Історія хвороби"

З іншого боку – у випадку невдачі завжди можна вигадати несумісний із життям діагноз. Один дідько мало хто здатен розібрати професійний почерк, а поготів спеціальну термінологію. І при цьому – шана, суспільний стан і гроші. Остап Сулейман Берта Марія Бендер-бей та його утілена мрія – про блюдце із блакитною окрайкою! В сенсі, гроші несуть самі, покірно віддають, а часто-густо ще й вмовляють.

"Больных принимал фельдшер Иван Кузьмич. Был он маленький, старенький и ужасно знаменитый. Все вокруг знали его, хвалит и называли без причины хірургом"
Михайло Зощенко "Пацієнтка"

Зустрічаються, звичайно, зловредні пацієнти, які дозволяють собі в діагнозах сумніватися, а на результати скаржитись. Листи пишуть, по начальству та інстанціям вештаються. Але, знову ж таки, сторонні "тутечки не розуміють", а тому обурливі листи і навіть лайливі публікації завжди можна обізвати безграмотними, а претензії – безпідставними.

Залишаються лише перевіряючі комісії, але там суцільно свої, ті що розуміють, товариші по зброї та колеги по цеху. А до того ж – друзі сокурсників та родичі одногрупників.

Голова приймальної комісії суворо запитує абітурієнтку:
- Скажіть, із яких міркувань ви обрали медичний інститут?
- Тату, вистачить приколюватись!
(просто анекдот)

Дивуватися тут, власне, і немає чому: "Клянусь Аполлоном врачом, Асклепием, Гигией, Панакеей и всеми богами и богинями, беря их в свидетели, исполнять честно, соответственно моим силам и моему разумению, следующую присягу, письменное обязательство: считать научившего меня врачебному искусству наравне с моими родителями, делиться с ним своими достатками в случае надобности помогать ему в его нуждах; его потомство считать своими братьями, и это искусство, если они захотят его изучать, преподавать им безвозмездно и безо всякого договора; наставления, устные уроки и все остальное в учении сообщать своим сыновьям. Сыновьям своего учителя и ученикам, связанным обстоятельством и клятвой по закону медицинскому, но никому другому".
Цитата із Клятви Гіппократа.

В цілому, гарна робота, Беззаперечно, потрібна, абсолютно незамінна та до того ж хронічно бюджетом ображена – що дає привід скаржитись і прохати. Тобто, абсолютно зрозуміло, чому в медичний виш поступити завжди було, є і буде важко і дорого.

Незрозуміло лише, чому при всьому цьому вони нас ще й лікують?! І методи нові винаходять. І ночами чергують. І з того світу повертають. І навіть (буває і таке!!!) заледве не за власні гроші ліки особливі купляють, якщо вже зовсім непереливки. І в найвідчайдушних випадках до останнього борються. Все це має місце – тут, сьогодні, не дивлячись ні нащо.

Зрозуміло, клятва у них. Але вона не заважає і ургентні операції відкладали, допоки родичі гроші не зберуть. І гуманітаркою наліво гендлювати. І виписувати не те, що допомагає, а те, що дорожче. І прямо під час прийому пацієнтам усілякий непотріб на кшталт фільтрів для води чи якихось харчових добавок рекламувати.

І аналізи плутати. І в діагнозах помилятися. І тампони в черевній порожнині після операції залишати. І немовляті під час кесаревого розтину головку ножицями калічити.

Багато у нас претензій до медицини, ой, як багацько! Практично в кожній родині маються свої історії – про байдужість, про невігластво, про хабарі, про помилки і просто дурість.

"Треба робити так, аби, навіть якщо хворий помирає, він не відав, що помирає… від ваших добрих рук".

Але першу дружину мою і другу нашу новонароджену доньку врятували хлопчисько-ординатор та медсестричка-юнка на далеких Курильських островах. Заледве не самі вплав, зимою майже двоє діб на півобмерзлому сейнері бовтались через пролив із Кунаширу на Шикотан, щоби прийняти пологи у дружини із причини важкого запою місцевого акушера.

А потім кілометрів п’ять обмерзлим, слизьким як ковзанка відпливом, бігли із малою на руках до аеродромного майданчику, аби встигнути до санрейсової вертушки і вчасно зробити рятівну ін’єкцію.

Вони вже не пам’ятають – майже тридцять років минуло. А я згадую… І такі легенди, напевне, маються у багатьох.

Так що, яку б систему медичної допомоги нам не влаштували в результаті усіх реформ – вона все одно залишиться такою ж. І найбезвідповідальною. І найнезмінною. І нам без неї – ніяк. І їй без нас – нікуди.

І навіть мені з усіма моїми принципами, як мінімум, ще раз доведеться із нею зіштовхнутися…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як використовувати дані для розвитку продукту

Країни різні, агітація однакова. Як політики відкривають відремонтовані дороги та роздають корів

Що таке динамічні закупівельні системи, або Як буде купувати Україна майбутнього

Різний акциз на сигарети та тютюн для нагрівання. Навіщо це державі?

Від "спринту" до "марафону" для вступу в ЄС: що показав Євросаміт громадських організацій

Мобілізація головного редактора "Економічної правди" – позиція УП