Операція "Велес". Важливий урок про дисципліну
Підземна контрнаступальна операція "Велес" на Куп'янщині вже стала історією. Для стороннього глядача війна у газових трубах Харківщини може звучати як епізод із фантастичного фільму. Тому варто пояснити, що відбулося насправді.
Росіяни давно намагалися перетворити підземну прифронтову інфраструктуру на свою перевагу. Вони використовували промислові труби, щоб непомітно просочитися крізь лінію оборони в тил нашого угруповання в районі Куп'янська — так само, як робили це під час штурмів Авдіївки. Але ми не просто зупинили ці інфільтрації, заваривши труби.
"Хартія" вивчила тактику ворога, підготувала особовий склад для бою в абсолютно нових умовах та перехопила ініціативу.
Штурмові підрозділи корпусу пройшли понад 15 кілометрів підземними комунікаціями та вибили окупантів із труб. Наші солдати рухалися без GPS, без сонячного світла, без класичного радіозв'язку. Часто на відстані витягнутої руки один від одного.
Коли говорять про підземелля, дехто уявляє просторі тунелі метро, якими вільно пересуваються бійці. Реальність значно жорсткіша: це вузька газова труба діаметром у метр або 1,20. Годинами ти повзеш або пересуваєшся навпочіпки в повному бойовому спорядженні.
Це абсолютна темрява, липкий бруд, іржа, задуха та затоплені ділянки. Інколи вода доходить до підборіддя. У таких умовах ти днями не можеш навіть випростатися.
Таку операцію неможливо витягнути виключно на хоробрості. До неї треба методично й виснажливо готувати тіло та психіку.
Вивчивши дії ворога в трубі, ми звели повнорозмірні макети труб і підземних комунікацій в навчальних таборах "Хартії". Бійці регулярно відпрацьовували там дії, долаючи страх замкненого простору та фізичне виснаження. Вчилися пробивати з'єднувальні ходи між магістралями, прокладати вентиляційні рукави, організовувати зв'язок.
Для підземної війни ми адаптували спеціальну техніку, зокрема наземні роботизовані комплекси (НРК).
Але будь-яке інженерне рішення розбивається вщент, якщо боєць фізично не витримує навантаження або втрачає самоконтроль. Якщо військовий запанікує у вузькому проході за кілька метрів від ворога — він заблокує всю штурмову групу і поставить під загрозу життя побратимів. Саме тут фізичний вишкіл впирається в головний стрижень війни — дисципліну.
Але що таке дисципліна у війську, яке щодня веде війну на виснаження?
У нас досі існує глибока суспільна омана, яка тягнеться ще з радянських часів. Багато хто вважає, що військова дисципліна — це "затяги", причому "заради самих затягів".
Це не дисципліна, а жорстокість. Вона у війську породжує страх, недовіру та саботаж. Зрештою, призводить до перевищення повноважень з однієї сторони чи самовільного залишення частини — з іншої. Така жорстокість робить армію слабкою.
У "Хартії" ми сповідуємо зовсім інший принцип. Дисципліна — це жорсткість. Жорсткість вимог заради виживання на полі бою.
Наші сержанти вимагають ідеального обслуговування зброї, перевірки кожного метра шнура зв'язку чи фільтра протигаза. Не тому, що їм хочеться самоствердитися. А тому, що на десятому кілометрі підземної труби — у темряві й задусі — шансу виправити помилку може й не бути.
Але жорсткість до вимог працює лише тоді, коли вона справедлива. Справжня дисципліна тримається лише на лідерстві, а не страху чи "затягах". Сержант може вимагати від солдата виконання завдання під землею лише тоді, коли сам щодня відповідає цьому стандарту. Коли сам заходить у ту саму трубу і першим показує приклад.
Операція "Велес" була б неможливою, якби ми покладалися лише на хоробрість. Пройти підземеллям кілометри в тил ворога здатні лише ті, хто контролює кожен свій рух, чітко виконує накази командира і довіряє побратиму поруч. Саме на такій дисципліні ми будуємо нове українське військо.
Дмитро "Волиняка" Грицюк, головний сержант 2-го корпусу НГУ "Хартія"