Диктатура вершини бюрократичної піраміди
Можна скільки завгодно точити розмови навколо "демократії", "бюрократії", і взагалі, що робити, аби жити стало краще. Однак усе так і залишиться порожніми балачками, допоки в Україні не буде проведено фундаментальних реформ щодо місцевого самоврядування.
...І хоча на позачергову сесію Ріпкинської райради було винесено 12 питань, всі вони, певною мірою, пов'язані із одним – чим наповнювати місцевий бюджет, коли не дають наповнювати?
Мені сподобався підхід президії до проведення засідання, коли насичений порядок денний було згруповано в чотири тематичні блоки: організаційний, соціальних виплат, земельний та культурно-спортивний.
Близько сорока хвилин тривало обговорення й уточнення деяких подробиць регламенту: яким має бути порядок внесення й оформлення пропозицій депутатів, про обмеження прав голови райради, що таке "наявна більшість" і як проводити підрахунок голосів, про термін збереження інформації на електронних носіях, як готувати порядок денний з урахуванням термінових питань тощо.
Дебати, що розгорілися навколо цих "молекул" демократії, як на мене, з позиції власного депутатського досвіду, могли видаватися подекуди дріб'язковими й очевидними.
Але розумію, що тільки так можна реалізувати плюралізм думок, взаємну толерантність і нагромадити практичні навички самоврядування на місцевому рівні.
І тут уже є очевидні успіхи. Позаяк не лише при обговоренні, а й під час голосування не було видно партійної приналежності депутатів. У кожному разі, ніхто не відхилявся від суті питань – усі разом виходили, передусім, з інтересів громадян-виборців.
Велику зацікавленість викликали виступи начальників районних управлінь: Пенсійного фонду та праці й соціального захисту –про стан виплат доплат до пенсії дітям війни й чорнобильцям.
Ситуація тут очевидна: діючі закони вимагають здійснювати доплати з бюджету. Але в бюджеті на 2011 рік, так само, як і на 2010-й – цих витрат не передбачено.
Проте закон – є закон; він обов'язковий для виконання, що й підтверджується численними рішеннями судів, до яких звертаються громадяни.
Впродовж п'яти останніх місяців до районного управління ПФ надійшло 8370 звернень з вимогою виплати доплат дітям війни. Працівники фонду сидять по 10-12 годин щодня, щоб конкретно відповісти на кожне звернення, але фізично не в змозі виконати всієї роботи.
Бо схема дуже проста.
Пенсіонер звертається до районного управління фонду, фонд мусить дати відповідь про неможливість виплати доплат, пенсіонер подає до суду з вимогою виплати, як це обумовлено законом, і, звичайно, отримує позитивну ухвалу суду.
Далі ухвала потрапляє до виконавчої служби, яка надсилає до ПФ відповідний припис. І тоді керівництво фонду вимушено виплатити гроші з районного ресурсу, тобто за рахунок інших пенсіонерів, яких у районі аж 12.000!
Подібна ситуація – і по чорнобильцях.
З восьми тисяч постраждалих при ліквідації аварії на ЧАЕС, уже 5.300 звернулися з вимогою виплати їм законних доплат. Для 356-ти з них суди вже прийняли позитивні рішення.
Цікаво, що в більшості судових ухвал зазначено оригінальне формулювання: "Виплати здійснювати в межах бюджетних асигнувань". І це при тому, що всі прекрасно знають про цілковиту відсутність бюджетних асигнувань на доплати.
Тож сесія райради ухвалила рішення: направити делегацію аж до вищого керівництва країни для "пробивання" визначених законом доплат, а також опублікувати відповідне звернення в "Голосі України".
Допомогти в цьому попросили мене, сподіваючись розв'язати цю загальнодержавну проблему.
Зрештою, як виявляється, практично всі проблеми, що постають перед обранцями місцевого рівня – проблеми району, міста, селища, села – є загальнодержавними.
Бо всі ці проблеми породжені одним, збереженим ще із часів "розвинутого соціалізму", а нині доведеним до повного абсурду головним правилом бюрократії:
Усі гроші й здобутки з місць слід забирати в центр, а звідти потім частково "виділяти" на місця.
Це називається диктатура вершини бюрократичної піраміди.
Як наслідок, немає грошей на гідну зарплату вчителям, лікарям, на ремонт доріг, на культуру й організацію достойного життя на селі, де знову починають з'являтися ознаки кріпацтва.
У наших найближчих сусідів за Бугом немає подібних проблем. Школу, лікарню, будівництво і ремонт сільських доріг, усі необхідні місцеві витрати фінансують за рахунок ґміни (селища) і повяту (району). Бюджет ґміни і повяту формується не за рахунок "виділення" із центру, а шляхом залишення половини прибутку і відрахувань на місці їх створення.
Тому всі – і місцеві начальники, і звичайні громадяни – однаково зацікавлені в розвитку будь-яких підприємницьких ініціатив, і не лише господарчих. Бо всі разом мають від цього зиск.
І тому там немає землі, яка "гуляє".
Натомість в Україні ця "гульня" вже загрожує національній безпеці.
Наприклад, у всуціль аграрному Ріпкинському районі, з наявних 98.000 гектарів землі сільськогосподарського призначення, зокрема 72 тисячі орної – використовується лише 21,5 тисяч гектарів. Тобто 22%.
І що з того, що на папері 58,7 тисяч гектарів в районі вже розпайовано, і 12.256 громадян мають земельні сертифікати? Коли тільки 53% з них отримали державні акти власності на землю, і лише 5%, 688 осіб – в натурі!
Тим часом ціни на продукти харчування ростуть так стрімко, неначе ми живемо в неродючій пустелі, а не на славнозвісних чорноземах.
Як повідомив депутат Харченко, зараз утворилася черга бажаючих купити землю в районі. Як правило, ці люди не мають ніякого відношення до села і його проблем. Установилася й сміхотворна ціна землі: біля 5.000 гривень за гектар.
Близько 8 тисяч гектарів у районі вже взяли так звані "інвестори", котрі чисто символічно використовують деякі площі – але насправді просто чекають відкриття ринку землі. Щоб вигідно її перепродати.
Не відстають від них і деякі місцеві керівники, які викупили в селян за безцінь по 500–700 земельних паїв і також чекають на офіційне відкриття ринку.
...Ріпкинські депутати майже одноголосно підтримали пропозицію про продовження мораторію на продаж землі, зазначивши, що спочатку треба щоб всі селяни отримали державні акти на землю.
* * *
І це знову-таки не місцева проблема. Це ситуація загальнодержавного рівня.
Спочатку треба забезпечити одержання актів на землю для всіх селян.
Потім треба на державному рівні створити умови для продуктивного використання землі: дати техніку, пальне, добрива.
А головне – свободу підприємницькій ініціативі та можливість формувати місцеві бюджети безпосередньо на місцях.
Бо лише тоді почнеться справжній розвиток України й набуде сенсу та відповідної ваги місцеве самоврядування, коли місцеві бюджети формуватимуть на місцях.
Тобто там, де громадяни створюють наш національний продукт.
Віталій Корж, народний депутат України, спеціально для УП
