Фактор ідентичності в революційних змінах

П'ятниця, 10 червня 2011, 15:47

Сучасний світ охоплює глобалізація.

Здається, демократія західного зразка перемагає повсюдно – навіть на донедавна авторитарному Близькому Сході лише кровожерний тиран Каддафі мучить власний народ, не погоджуючись із загальнонародним обуренням.

Далі повинен прийти вільний ринок, відкриття кордонів та формування багатого середнього класу з космополітичним світосприйняттям "громадянина планети". Падають штучні перепони для свободи економічної ініціативи та саморозкриття всіх граней особистості.

Навіть ісламський фундаменталізм замовк, демонструючи залежність від напівфеодальних режимів, що його спонсорували, обманюючи неграмотний народ. Але нічого, дуже швидко доступ до інформації та можливість самозбагачення за рахунок розкриття підприємницьких здібностей поєднує людство в єдину сім'ю, позбавлену етнічних та релігійних упереджень.

Навіть – о чудо! – шістдесятилітнє протистояння євреїв та арабського світу зникає –Ізраїль погоджується на територіальні поступки в рамках ініціативи Обами. І все завдяки конструктивній допомозі США та ЄС, які чимдуж підтримують прогресивно-ліберальні сили.

Описані вище твердження навіюють запах нафталіну.

Відкриймо радянські газети кінця 1970-х – і побачимо таку ж саму радість від "незворотної хвилі соціалістичних революцій".

Перемагають визвольні війни в Анголі та Мозамбіку, виганяючи португальських колоніалістів на тлі "революції гвоздик" в метрополії. Падає режим білої меншості в Зімбабве, поступаючись прогресивним революціонерам на чолі з вождем народної боротьби Робертом Мугабе. Впала франкістська диктатура, і відлуння цієї перемоги дискредитує хунти "фашистів" в усій Латинській Америці та Південній Європі (Греція, Аргентина).

І повсюди в авангарді – ліві сили та робітничий клас.

Хоча подекуди, як в Іспанії, експлуататори спекулюють на "громадянській солідарності" навколо особи монарха, в інших місцях опозиція переходить на чітко революційні позиції, як нікарагуанські сандиністи. Більшість цих сил із надією вдивляються в Радянський Союз – є на світі червона Москва!). Не за горами світова революція!..

..."Нема нічого нового під сонцем" – каже біблійний Еклезіаст. Цю мудру сентенцію підтверджує історія, яка, однак, не може цього навчити людей.

Сучасні експерти апелюють до досвіду успішних перетворень кінця 1970-х у південній Європі, ігноруючи африканські реалії та навіть частину латиноамериканського досвіду.

Дійсно, Піренеї успішно інтегрувалися в ЄС. Але наскільки вагомою в їхньому економічному успіхові, якщо зігнорувати дотації, викликані політичними причинами, була попередня економічна стратегія, реалізована "фашистськими режимами"? Про це ніхто не згадує, як і про цивілізаційну єдність із франко-німецькою Європою.

На протилежному боці – довголітні громадянські війни в Анголі та Мозамбіку, за підтримки США, СРСР і Китаєм різних угруповань, базованих на етнічній близькості.

Можливо, тут причина в довголітній колоніальній відсталості. Але ось Латинська Америка – порівняно рівнорозвинутий регіон, звісно, якщо не враховувати амазонської сельви чи Патагонії.

Однак чомусь в Аргентині вдалась революція, у сусідньому Чилі запанувала нова хунта Піночета, а в Центральній Америці розгорілись громадянські війни між прорадянськими сандиністами та проамериканською реакцією.

У Чилі спостерігаємо роль США, які відіграли свою роль регіонального жандарма через підтримку антисоціалістичних сил. Однак згодом, як не парадоксально, економічний розвиток сусідніх країн йшов приблизно однаково, опираючись на ідеї неоконсерваторської "чиказької школи".

Результат – значне збідніння населення в 1990-х, подібно до країн СНД, які також провели лібералізацію за західними сценаріями.

Отож, усе не зав'язане на економіці. А тим більше – на лібералізації ринку, що зовсім не виступає всезагальною панацеєю.

Повернімось до причин громадянських війн.

Один із факторів – порівняльна відсталість центральноамериканських економік, концентрованих на латифундистському агроекспорті. Однак ще один важливий індикатор – етнокультурна дивергенція, накладена на соціальну стратифікацію.

Іспаномовні нащадки білошкірих колоністів виступали в ролі еліти, контролюючи агробізнес та державну машину – у той же час на полях працювала більшість метисів та індіанців, які переважно зберегли деякі автентичні традиції та ідентифікаційну відмінність. Більше того, згодом партизанські рухи виступали репрезентаторами лісових племен, які опиралися політиці центрального уряду. Такого не ставалося в більш уніфікованих районах.

Важливим підтвердженням виступає північно-африканська ситуація.

Зараз ЗМІ заповнені радісною фіксацією панування миру та приязних відносин між арабами-мусульманами та коптами-християнами Єгипту. Не зважаючи на урядові провокації, загальнонародне невдоволення не вилилось в релігійні погроми.

Однак копти та раби живуть поряд уже понад 1300 років. За цей час бували як періоди напруження, так і моменти єдності, зокрема, проти зовнішніх загарбників. Тим часом відрубність етнорелігійних груп зберігається, як і перманентне витіснення християнської меншості.

У цих народів існує досвід спільної мобілізації, що аж ніяк не приводить до нівеляції культурних відмінностей, якщо не вважати такою повзучу арабську асиміляцію.

У Лівії відсутній подібний досвід. Історичні частини країни – Триполітанія, Феццан та Киренаїка – мають відрубну історію аж до початку 20 століття, італійської колонізації. Навіть у складі Османської імперії, будучи окремими напіввасальними утвореннями. Таким чином, у населення областей сформувалася власна ідентичність, що не дає ефективно скооперувати сили.

Більше того, основоположну ідентифікаційну роль відіграє ще нижчий рівень – сімейного клану, що охоплює тисячі людей та співпрацює із кланами-"родичами".

Наприклад, місцева армія набиралася переважно із племені каддафа. Відтак "революційні" виступи віддалених племен зумовили лояльність рідного диктатору регіону. І боротьба йде за контроль над нафтою між рядом кланів за підтримки зовнішніх сил.

Спроби спростувати цю реальність викликають недовіру казковими подробицями, на кшталт "сина, який демонстративно відрікається від батька" тощо.

В умовах несформованої спільної ідентичності важко говорити про успіх будь-якого політекономічного проекту – чи то мова йтиме про ліберальну демократію, чи то про соціалістичну диктатуру пролетаріату.

Таким чином, первинні ідентифікації з етнічною та релігійною, навіть расовою групою – зумовлюють успіхи чи провали наступних експериментів.

Історія розвінчує міф про всесильний лібералізм, що об'єднує людей на новому рівні.

Навіть тенденції сучасної Європи, пов'язані із провалом мультикультурного суспільства, підтверджують реальність. Класичний лібералізм знаходиться в кризі, оскільки не може подолати навіть економічних проблем, пов'язаних зі зростанням відставання бідного Третього світу.

Можна припустити, що на Заході він працював значною мірою завдяки експлуатації колоній. Однак є й позитивні приклади вільного ринку на Далекому Сході – Тайвань, Сінгапур, хоча й за умов авторитарного урядування.

Тому, як лібералізм, так і соціалізм діють як ефективні економічні стратегії при забезпеченні ряду певних умов – Геополітичне становище країни, рівень соціального розвитку тощо.

Однак головна передумова стабільності – спільна культурна ідентичність, яка досить слабко пов'язана з економічними реаліями.

У цю модель вкладається й проблема України.

Провокативний закон про червоний прапор свідчить про ставку на культурно-світоглядні відмінності населення, що мають перевершити економічне незадоволення. На щастя, це не зовсім вдається – сумніваюсь, що хтось зі Сходу піде зі зброєю в руках захищати сучасну владу.

Люди усвідомлюють себе єдиними, хоча з деякими відмінностями. Однак існує велика ймовірність успішного розколу.

Тому треба поглиблювати відчуття національної єдності, що базоване на спільному походженні та цінностях.

"Добробут", як і європейська інтеграція – не можуть стати такими через свою розмитість.

Ставку слід покласти на спільну історичну долю, хоча й під різними окупаціями, та традиційні норми моралі, зокрема, сімейної.

Юрій Олійник, спеціально для УП



powered by lun.ua

Чому недобросовісний бізнес блокує законопроєкт про екологічний контроль

Що краще: субсидії чи зелена іпотека?

Чому важлива реформа державних підприємств?  

Що дасть Україні обмеження імпорту з Білорусі

Щоденник Скотта: наука – наріжний камінь усякого труда!

Що можна зробити сьогодні, аби зберегти ліси в майбутньому