Кінець, чи початок політсезону?

8 переглядів
П'ятниця, 24 червня 2011, 17:27
Скоморощенко Олена
для УП

Свято Конституції з 1996 року є своєрідним символом завершення політичного сезону. Ще тиждень – і настане період літніх відпусток. Отже, час підводити підсумки.

Власне, що дав Україні 20-тий рік її Незалежності? Які наші здобутки і втрати?

Ясна річ, не череда мерехтливих подій має значення, а системні речі. Таким чином, питання в тому, що відбулося за цей діловий сезон на системному рівні?

Уже від початку сезону, який у нас відліковує День Незалежності 24 серпня, точкою фокусу природно стали вибори до місцевих рад. Звісно, не тільки самі по собі, а взагалі, як зміна парадигми.

Відбувся перехід від конкурентного середовища до встановлення формату монополії на політику. Не скрізь це вдалося провести. Наприклад, найбільше голосів в Україні подано не за регіонального мера міста Хмельницького. Проте, як принцип, саме цей тектонічний зсув і було реалізовано. Тому і стало точкою водорозділу.

Це був свідомий вибір владної команди. На практиці він означав заміну попередньої конкурентної парадигми, коли політичні команди змагаються між собою за прихильність виборця, на стару радянську установку – "куди ви дінетеся". Ось головний підсумок місцевих виборів.

Наприклад, у Запорізькій області, де Партія регіонів отримала за свої списки тільки 30% голосів, за мажоритарною частиною із 45 округів, в 43 вона провела своїх кандидатів, тобто майже 90% замість 30%.

Власне, це був головний меседж місцевих виборів – "тепер будемо ми і більш нікого не може бути за принципом". Монополія. Вже після того для довірливих громадян почав розгортатися майже ленінський міф про "всерйоз і надовго".

Звісно, ця "мудра" парадигма стала впроваджуватися не тільки в галузі політики, а і, може в першу чергу, стосовно бізнес-середовища.

Багато контраверсійних констатацій можна робити на цю тему, проте визначальною обставиною стала амбіція підпорядкувати собі ВЕСЬ бізнес, що є у країні. Як за часів Кучми – "хто не з нами і нам не платить, не буде вести бізнес".

Реакція не забарилася. Найпершою і не найстрашнішою став Листопадовий майдан підприємців. Але головні проблеми розпочалися трохи згодом – у грудні-січні, коли люди масово почали закривати свої підприємства і звільняти найманих працівників.

За офіційними даними, у грудні 2010 чисельність безробітних зросла на 7%, що за приблизними підрахунками становить більше 500 тисяч громадян!

Отже, в галузі економіки знов маємо стару парадигму визискування сировинних і людських ресурсів країни. Але при значно скромніших обсягах цих ресурсів у порівнянні з початком 1990-тих і з якісно жорсткішим закручуванням гайок.

Та, мабуть, найзначніше, що сталося за цей діловий сезон і має безпрецедентний характер – це початок відвертого демонтажу інституцій "держави загального добробуту" (welfare state), які складають найбільші здобутки радянського режиму.

Це, – передовсім, деструкція існуючої системи охорони здоров’я та пенсійної системи. Зрозуміло, забезпечувати потужний соціальний сектор здатна тільки індустріальна економіка. Сировинно-аграрна цього не витягне.

В цій точці можливі дві стратегії – або відновлення індустріального сектору, як матеріальної бази соціальної системи, або скидання її, як баласту. Що і спостерігаємо у чистому вигляді – не спотвореному ніякими спробами врятувати і зберегти, хай і в урізаному форматі, побудовану за 30 років соціальну систему.

І хоча цей процес почався не вчора, і навіть не минулого року, а тривав усі ці 20 років в латентному режимі, проте відповідальність за знищення соціальної сфери ляже саме на цих конкретних єнакієвських хлопців.

Так поганьбити ні в чому не винне териконово-загадкове місто великих трудівників!

І очевидно, саме це залишиться в пам’яті ознакою ери їхнього правління.

Іще одним системним наслідком подій ділового сезону, що минає, є наростаючий процес вивітрення легітимності. Хоч Ющенко з Тимошенко і перемивали по всіх кухнях, базарах і майданах, та їх все ж вважали за своїх у переважній більшості країни. За власну, хоч і погану владу.

У випадку сьогоднішньої правлячої команди – серйозні проблеми зі "свійськістю" навіть у власному регіоні. Сила права поступається праву сили. А сила не має легітимності. Це – всього лише сила.

Отже, що називається "на ліцо", всі ознаки наростаючої системної катастрофи держави і сумного кінця цієї команди. Незважаючи на залізобетонний міф з приводу "всерйоз і надовго". Оскільки ні для "серйозу", ні для "надовго" немає ніяких матеріальних підстав.

От, якби можна було констатувати відновлення, хай не виробничих ланцюжків, та хоча б окремо взятих індустріальних комплексів, то так. А так – ні. Так постає питання "що далі?".

Наївні розрахунки на безкінечну пролонгацію існуючого статус-кво – наївні. Восени один таксист, що віз мене в Бориспільський аеропорт, сформулював ключове питання: "На чому все тримається?".

І якщо об’єктивно поглянути неупередженим оком, то, окрім переліку з трьох позицій, власне, і немає на що вказати. Перше, це – згасаючий потенціал інерції, по-друге, це поки що тривкий народний забобон з приводу "всерйоз і надовго" і, по-третє, це – відсутність альтернативи.

Ну, щодо інерції, вона вичерпується за визначенням. Народний забобон розтане, як геть вичерпається компенсаторний потенціал класичних українських 5 соток. Дуже скоро він буде вже не в змозі покривати нестачу коштів на життя. Буде досягнута межа січня 1992, коли більшості українців раптово не стало чого їсти.

Навіть за офіційними статистичними показниками, рівень життя упав по відношенню до травня минулого року на 30%. Не кажучи вже про стан особистих бюджетів цієї більшості громадян. До межі вже зовсім недалеко.

Справді, ніколи ще за 20 років, з січня 1992, так погано не було. А витворювати з народу загнаного у глухий кут звіра – справа не тільки не корисна, але і безпосередньо небезпечна. Бо людина, якій нема чим нагодувати свою дитину, спроможна на все.

Найцікавіше щодо альтернативи. Її справді нема. І це, що називається – медичний факт.

Ну не рахувати ж у такій якості Ющенко-Тимошенко, чи, перебуваючого на балансі у Ахметова, Тягнибока, чи окремо взятого Арсенія Яценюка. І це – проблема.

От, наприклад, 16 травня міністр юстиції зібрав з приводу законопроекту про вибори представників сотні політичних партій. Щоб наочно продемонструвати непорушну монополію правлячої команди на поточну і майбутню реальність. І презентував саме у такій якості новий проект закону про вибори.

Він був як асфальтовий каток, якому немає альтернативи.

Так, міністр спроможний зібрати кілька десятків політичних партій. А чи спроможні ці партії зібратися без міністра – ключ до питання про можливість альтернативи.

Виявляється, можуть. 23 червня відбувся Круглий стіл цих самих партій на тему "Чи матиме народ право обирати?".

Нехай у ньому взяли участь не сотня партій, а тільки біля 40, це той випадок, коли кількість не слугує параметром. З альтернативою – як з вагітністю – вона або є, або її нема. Це – тригер. Системний факт. І він без перебільшення історичний.

Це – новий прецедент. Прецедент системної самоорганізації. Свідчення спроможності нашої громадськості до системної самоорганізації.

Показово, що зініційовано цей захід було різновекторними політичними силами. Як лівими, так і правими. Перший прецедент чого стався в нашій історії з початком акції "Україна – без Кучми!". І завжди цей прецедент свідчив про злам в історії, в її ході, як це вдруге було у листопаді 2004.

І ось втретє це відбулося під час організації Круглого столу 23 червня 2011. "Європейська партія" Катеренчука, НДП Супрун та інші праві центристи зібралися разом з лівими центристами – Соціал-демократичною партією Буздугана, партією "Справедливість" Ніколаєнко, "Народною владою" Вінського та Селянською партією.

Круглий стіл не пішов по накатаній сателітами влади доріжці "нас маленьких ображають". Хоча Партія регіонів теж прислала свого представника, правда, без повноважень. І заступник міністра юстиції взяла в ньому участь.

Обговорювали правила гри, за яких ми будемо мати вибори і розвиток демократії. Прийняли резолюцію, яку, за винятком Партії регіонів, підписали всі учасники заходу, включаючи комуністів.

Вирішено направити цю позицію до Венеціанської комісії та випрацювати свій, альтернативний міністерському, законопроект про вибори. Навіть якщо ефект цього заходу зупиниться на цих двох результатах, це вже сходинка до формування альтернативної реальності.

Звичайно, як і про будь-що у цьому світі, про ці партії і поіменованих діячів можна сказати усе, що спаде на думку. Та в такій же мірі незаперечним є закон життя про те, що одна слабка партія – це ніщо, три слабкі партії – це група товаришів, а декілька десятків маловпливових партій – це уже "пролетарська революція". Що і варто мати на увазі в цьому контексті.

Тому, якщо виявлений прецедент виявиться не одноразовим, а переросте у щось регулярне... А консолідація стане стрижнем політичного загалу...

Якщо він буде спроможний випрацювати і запропонувати суспільству спільні позиції по ключовим питанням вирулювання з наростаючої катастрофи, а не як нам прийняти і розважити футбольних туристів з країн Золотого мільярду, то в цьому випадку і постане така омріяна альтернатива. Дійсна політична опозиція.

Якщо нарешті це у нас відбудеться, не як завжди, а як у людей, тобто з позитивним результатом, то тоді наступний політичний сезон, який ось через два місяці розпочне 20-річчя нашої Незалежності, буде не марним пролонгуванням існуючого політичного статус-кво на тлі економічної деградації.

А початком власного розвитку, на який ми сподівалися ще наприкінці 80-тих.

Тоді справді уперше після 1650 року і почнеться наша історія не деградації, а економічного і соціального прогресу.

Олена Скоморощенко, для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Як вирішити проблему хаотичної забудови і забезпечити сталий розвиток наших міст
Чому будівельний бум, який у нормальних країнах стає драйвером економічного зростання, у нас створює нові проблеми? (рос.)
Як футбол піднімає важливі соціальні проблеми
Декілька світових кейсів, коли майданчиком соціальних змін ставало футбольне поле.
Кремлівський реванш-2019: інструменти нові, помилки – старі
Програма-мінімум для Кремля – отримати в Києві лояльну більшість у новій Верховній Раді, програма-максимум – нового проросійського президента. (рос.)
Бюджет-2019 для аграріїв — продовження казочки "Лисиця та журавель"
Яким має бути "аграрний бюджет" на 2019 рік?
Напад у Керчі – це не теракт і не спецоперація, а прояв набагато небезпечнішої тенденції
Розстріл у Керченському політехнічному коледжі став першим випадком так званого school shooting на території України.
Строк за репост у Росії виявився "маразмом" (але це не точно)
Путін запропонував зміни до статті 282 Кримінального кодексу РФ про екстремізм. Ця стаття – не просто інструмент масового порушення прав людини в Росії, а й засіб тиску на активістів в окупованому Криму.
Монополія на експертизу – загроза слідству, та інші недоліки законопроекту на заміну "поправок Лозового"
Роль експертизи в корупційних справах має надважливе значення. Висновки експертів безпосередньо впливають на перебіг розслідування та міру покарання фігурантів топ-корупційних справ.