Подорож в " країну психів"
Якось в Австрії донька загітувала мене залізти в сталактитові печери, якими знамениті Альпи. Поки ми чекали початку екскурсії, до печер під'їхав маленький бус і з нього вивели групу інвалідів з очевидними ознаками психоневрологічних захворювань.
На 12 вихованців було стільки ж супроводжуючих – як потім з'ясувалося, в основному волонтерів, а не вихователів. Вони лагідно тримали хворих за руку, спілкувалися, сміялися про щось своє разом.
Не втрималась, почала розпитувати про їхню систему лікування та підтримки людей з психічними розладам. Наскільки виправдані подібні екскурсії, адже це не парк, не сад, не європейські музеї, де для людей з особливими потребами створено всі умови для відвідин?
Та й спуск під землю – то випробування, певний екстрим. Відповідь молоденького волонтера була філософською: найкраще лікування і профілактика – це соціальна адаптація, допомога побачити красу світу, що оточує.
Насправді, найбільше, чим Україна відрізняється від Заходу – це не так наші злидні, як моральне зубожіння нації. Українське суспільство, як і більшість посттоталітарних систем, залишається вкрай жорстоким до слабих і немічних, до всіх інакших, аніж середньостатистичні.
Ми шануємо багатство, силу і красу, хочемо бачити навколо лише успішних і здорових, свідомо і цілеспрямовано убезпечуємо себе від присутності поряд хворих і немічних. Їх просто немає в наших кафе і ресторанах, в музеях і бібліотеках, автобусах і метро.
Їх зачиняють в сиротинці і інтернати, лікарні і будинки престарілих, там вони живуть роками і десятиліттями, спостерігаючи світ за парканом. Вічні арештанти без права на амністію і помилування, бо потрапляють за грати тільки тому, що народилися хворими.
Наше суспільство в своїй жорстокості, насправді, недалеко пішло від античної Спарти, де інвалідів просто знищували.
Медіа, зациклені виключно на політичній божевільні Банкової-Грушевського, смакують убогість українського політикуму і залишаються байдужими до страждань "сірих і убогих".
Соціальна журналістика в Україні майже відсутня. А профільний міністр в основному гучними " реформами", а не соціальною політикою опікується. Принаймні, за останній рік не потрапляла на очі новина про відвідання паном Тігіпком бодай якогось сиротинця чи інтернату.
В суспільстві, де байдужість стає культом, будь-який приклад відповідальної журналістики вже сприймається як вчинок. Весною 2011 року Тетяна Чорновіл опублікувала шокуючий матеріал "Під опікою в концтаборі" – про життя в інтернатах для психічнохворих, де підопічні стають піддослідними, їх просто катують, заколюють ліками, безкарно знущаються.
У Новосавицькому інтернаті на Одещині санітари забили вихованця на смерть, а головний лікар намагався приховати злочин, написавши, що смерть підопічного настала через його неадекватну поведінку і бійку з іншими хворими. Тільки ексгумація тіла довела, що хлопця закатували.
Серію розслідувань на цю тему зробив і журналіст Азад Сафаров, що переміг на конкурсі журналістських розслідувань " Української правди" зі своїм циклом " Країна психів" (як член журі, я теж поставила йому найвищий бал).
Після цих статей ми з колегою Ольгою Герасим'юк направили ряд депутатських звернень до відповідних міністерств і правоохоронних органів щодо ситуації в інтернаті. Згодом отримали відповідь, що, мовляв, в ситуації розібралися.
Порушники понесли покарання: санітару справедливий український суд дав один рік (да, не кірєєв був там суддя...), а лікарю, що приховував жахіття у ввіреному йому інтернаті – 4 роки з відстрочкою терміну відбування покарання.
Дійсно, ну не можна ж " нормальних" людей позбавляти волі за смерть якогось психа.
Сьогодні наші юристи готують апеляції до правоохоронних органів з вимогою переглянути цю справу. Але, насправді, питання стоїть набагато гостріше. Вся система лікування і підтримки людей з психоневрологічними захворюваннями потребує радикальної реформи.
Наша психіатрія має глибокі радянські корені, не дарма в СРСР "психушки "боялися більше, аніж в'язниці, бо з тюрми можна було вийти, а з "палати номер 6" – ні.
Правозахисники вже давно криком кричать про необхідність гуманізації системи впровадження сучасних методик профілактики і підтримки хворих. Але поки що в Україні навіть семирічних дітей, що мають спеціальні діагнози, обколюють такими сильнодіючими ліками, які у Європі й дорослим не виписують.
Тим самим повністю руйнуючи психіку і не залишаючи жодних шансів вийти із "прикордонного стану". А щодо дорослих, то до них вже ставляться як до безнадійних, іноді безкарно й планомірно доводять до стану " овоча", замість того, аби зосередитися на профілактиці загострень.
Санітари, що працюють в таких інтернатах, не мають медичної освіти і навіть не проходять професійних курсів, хоча очевидно, що специфіка закладу вимагає спеціальних знань.
Система підготовки соціальних працівників теж потребує дискусії. А щодо волонтерів, то в нас їх хіба для Євро-2012 набирають.
І, нарешті, чи можна вважати нормальними інтернати з палатами на 15 чоловік, де можна збожеволіти лише від цієї постійної казарми.
Я хотіла побачити той Новосавицький інтернат своїми очима. 300 кілометрів трасою Київ- Одеса, потім ще 60 по справжній танковій дорозі у сторону Молдови. На фоні розбитих доріг, вірніше, суцільного бездоріжжя, особливо пікантно виглядають розтяжки з "брежнєвськими" цитатами одеського губернатора Матвійчука: "Зростання вашого добробуту – наш пріоритет!" , якими рясно завішані всі місцеві села.
На воротах інтернату дорогу нам перегородив кремезний дядько з золотими зубами, ледь вмовила його доповісти про нас начальству. За кілька хвилин він вже відкривав ворота: "Владимировна, не обижайтесь! Ето ж работа".
Ми добралися до Новосавицька в районі обіду, санітарочки розставляли на столах миски з м'ясним рагу, борщем і червоними яблуками. Новий директор, відчувалося, звик до перевірок і інспекцій, відразу показав нам новозаведений щоденник відвідувань, де родичі підопічних залишають побажання чи скарги.
Після скандалу в цьому інтернаті почали більш обережно ставитися до використання важких ліків "аміназин" та "галоперидол", створили комісію по доцільності застосування психотропних препаратів, ввели облік використаних ампул.
З нами в інтернат приїхав і один з колишніх підопічних цього закладу, якому вдалося вирватися – добрі люди взяли його під опіку. Цей хлопець є інвалідом, але сьогодні він має інше життя, навіть підробляє ді-джеєм на радіо.
З 220 підопічних інтернату, третина – молоді хлопці до 30 років. Всі вони визнані судом недієздатними. В Україні майже немає прикладів, коли б суд змінив своє рішення і повернув людині "нормальність".
Очевидно, що на то є й об'єктивні причини: ніхто не хоче брати на себе відповідальність за те, що людина, яка має психологічні проблеми, може стати жертвою чиєїсь жорстокості якщо буде без опіки.
Чи сама поведе себе неадекватно. Але після серії статей про Новосавицький інтернат вперше в його історії два підопічних знайшли собі опікунів. Що вже виглядає дивом: в Україні майже не беруть з інтернатів підлітків, тим більше дорослих хлопців, та ще й зі складними діагнозами.
За нового директора в інтернаті припинилися загадкові смерті молодих підопічних, самі хворі, як ті діти, шепочуть, що їм стало краще, їх перестали бити.
Мені показували новий зубний кабінет, підсобне господарство, а я весь час думала про важливу місію журналістики, яка, насправді, покликана не лише інформувати, а і змінювати світ. І якщо серія репортажів наших колег допомогла двомстам нещасним, це вже – немало.
Убоге двоповерхове приміщення радянських часів з палатами на 10-12 чоловік, серед яких є і лежачі хворі, викликало природнє бажання – скоріше вийти звідси за ворота, у інший світ.
Але, насправді, цей інтернат за своїми побутовими умовами мало чим відрізняється від тисяч районних лікарень: ті ж самі ліжка-розвалюхи, старенька білизна, та й яблука чи м'ясо в лікарнях дають на обід далеко не щодня...
Наша медицина – ось що має стати Національним проектом. Це та справа, над якою не гріх разом попрацювати владі і опозиції, врахувати потреби нашої злиденної медицини у бюджеті-2012, затягнувши паски на собі.
Ми збиралися їхати додому, як в руку мені вчепився один з підопічних: "Тьотя Іра, ми президенту листа напишемо, щоб він Юлю на санітара, що нас бив, поміняв. Хай краще той 7 років сидить, а її нехай випустять, вона ж нікого не вбивала...".
Ну і хто з нас живе в "країні психів"?
P. S. Назву "країна психів" запозичила у журналіста Азада Сафарова.
Ірина Геращенко, для УП
