Навіщо їм права людини?

П'ятниця, 30 березня 2012, 15:16


"Злодій – він і є злодій, він же краде, навіщо б йому думати про права людини? Та й які можуть бути права в тих, у кого ти витяг гаманець?"
Віктор Живов, російський мовознавець

Нещодавно, 27 березня, голова Верховної Ради Володимир Литвин, перебуваючи з візитом в Алма-Ати, ощасливив тамтешніх казахів, чи завбачливо дібраних у пул, новиною, якої вони, треба думати, спрагло чекали. А саме: 24 квітня український парламент обере Повноважного представника з прав людини, і цим представником буде Валерія Лутковська.

Не знаю, скільки тюбетейок і чепчиків вознеслося в повітря на благословенній казахській землі, але прогностичний хист нашого спікера не може не тішити. Після не зовсім зрозумілого епізоду з реанімацією справи про вбивство Георгія Гонгадзе, йому вдається вгадувати майже все, чого доб’ються від Верховної Ради регіонали з Банкової.

Сам він, ясна річ, аніскілечки їм не підігрує – лише смиренно вгадує.

Міг би, звичайно, потримати інтригу: ще, мовляв, невідомо, які кандидатури до того дня з’являться. (Сам же після невдалого голосування 15 березня оголосив, що пропозиції можна подавати впродовж наступних 20 днів!).

Міг би, врешті, і від себе когось запропонувати, але пояснив, що це був би "холостий постріл", а він таких "не звик робити" – лише, мабуть, прицільні і на ураження.

Доки, звісно, стрілялку не відібрали. Бо, на жаль, можуть. Як казали дітям, відбираючи чергову рогатку, "щоб у себе не поцілив".

Але Володимир Михайлович прицілився правильно і живе в передчутті парламентського великодня: "Я думаю, що робота ведеться колосальна, і це той унікальний день, коли у Верховній Раді України будуть присутніми практично усі народні депутати".

Таке й справді трапляється вкрай рідко – щоби "практично всі" здивували народ своєю присутністю на робочих місцях і особистою участю в голосуванні.

Тож гордість уже майже номінального керівника законодавчої гілки влади можна зрозуміти. Ось тільки спонукає депутатів до такого культпоходу, здається, не він… Це по-перше.

По-друге, навряд чи переймуться відповідальністю моменту ті мільярдери і мільйонери із числа 17 прогульників, котрих цьогоріч іще ніхто ані разу у залі засідань не бачив.

Якщо одному з них належить третина вітчизняної економіки, то чи потрібен йому і тим небагатьом, хто реально володіє і кермує країною, ще й якийсь повноважний правозахисник?

Як любив приказувати авторів знайомий, "смєшно сказать!".

А по-третє, залишається незрозумілим, чого більше хочеться шановному спікеру  – конкретно Лутковської в кріслі омбудсмена чи тільки вгадати? Якщо останнє, то тут, здається, і провидницьких здібностей не потрібно.

Що ж до Лутковської, то він, принаймні, не проти. Недарма ж керівник його фракції Олег Зарубінський 15 березня так відсторонено інформував депутатів про те, що думки у профільному Комітеті при обговоренні внесених кандидатур розділилися.

Голосування відбувалося по кожній окремо. Хай так, але чому по одній із них на голосування було поставлено дві пропозиції, причім взаємовиключні?

Зарубінський повідомив, що при обговоренні кандидатури Лутковської постало питання про наявність у неї досвіду правозахисної діяльності: "Одні народні депутати стверджували відсутність такого досвіду, інші навпаки – наголошували на тому, що згідно документів ООН держава несе основну відповідальність і обов'язок захищати, сприяти і здійснювати всі права людини і основні свободи, а відтак робота в державних установах у сфері прав людини може розглядатись як правозахисна діяльність".

Керуючись логікою отих "інших", на посаду головного правозахисника могли би претендувати десятки тисяч держслужбовців – і з Мінюсту, де працює єдина претендентка "від держави", і ще принаймні з кільканадцяти міністерств, відомств, а також інших владних структур.

Адже всі вони, включно з Мінсоцполітики та МВС, до якого у громадських правозахисників стільки претензій, позиціонують себе як захисники основних прав людини і громадянина!

А ось про захист прав людини на громадських засадах і конкретно про багаторічну діяльність заступника голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, кандидатуру якого підтримали майже всі присутні члени Комітету (проти – 1), в загадкових "документах ООН", бач, не згадано…

Але не будемо іронізувати, бо насправді іронія в іншому: дві пропозиції по кандидатурі Лутковської перетворили, по суті, цю процедуру на голосування з приводу того, що вважати "досвідом правозахисної діяльності".

І хоча результати в обох випадках виявилися для претендентки невтішними (за рішення, що вона не має необхідного досвіду, проголосували 4 народні депутати, проти – 2, утримався – 1), однопартієць Литвина Зарубінський обмежився викладом цієї арифметики і знову нагадав, що поданими, відповідно до закону, вважаються обидві кандидатури.

Ну, хоч у чомусь вони рівноцінні та рівнозначні… І та, що від влади, і той, що від опозиції.

Зрозуміло, що владі на цій посаді потрібна своя людина і що такою є саме Лутковська, але навіщо вдавати, ніби Банкова тут ні при чім?

Радник президента Марина Ставнійчук навіть заявила, що Комітет відхилив кандидатуру Лутковської цілком законно (тобто таки ж відхилив?!) і що в роботі урядового уповноваженого у справах Європейського суду (теперішня посада претендентки) є багато недоліків.

Далі – цитата: "Уповноваженим з прав людини в морально-етичному плані може бути та людина, яка вже займалась цією діяльністю, яка має досвід і успіхи у цій сфері".

Золоті слова! Але чи означають вони, що влада готова продовжити пошуки "другої Карпачової"?

Діяльність першої, до речі, вона оцінює дуже позитивно (ще б пак!) і вустами президентського радника переконує, як багато Карпачова зробила, "щоб така інституція в державі відбулася взагалі".

Гаразд, на хвилинку повіримо, але відколи це влада у розстановці кадрів почала керуватися ще й таким критерієм, як наявність чи відсутність практичного досвіду? Хіба Ніна Карпачова до свого призначення була якимсь боком причетна до правозахисної діяльності?

Чути щось про права людини вона, звичайно, могла – в родині юристів, на юрфаці КДУ і, певна річ, у Вищій партшколі при ЦК КПУ та в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

Мала можливість і сама правильне ставлення до відщепенського правозахисного руху прищеплювати – як інструктор комітету комсомолу, секретар міськкому ЛКСМУ, а потім і КПУ.

І хоч лектори-правознавці, як і правоохоронці, це не зовсім чи, радше, зовсім не правозахисники, ще пам’ятаємо добу, коли їх розділяв колючий дріт, саме її, уродженку Гагаузії, висуванку АРК, народні депутати зробили заступницею голови Комітету з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, а згодом визнали і найприйнятнішою кандидатурою на посаду головного правозахисника.

А потім ще і ще раз… І за прихильного Кучми, і за вибірково всепрощенного Ющенка…

Тим паче не може бути в образі на свою періодичну однопартійку Янукович. Бо ж і колишні її заслуги пам’ятає, коли алярмувала про політичні репресії з боку помаранчевих, і теперішню делікатність цінує, розуміючи, що бодай іноді, захищаючись від звинувачень у провладності, мусить казати і щось критичне на адресу тих чи тих владних структур, а також окремих чиновників. Як правило, дрібних, тобто не ним призначених.

Авторитет? Була, як і належить за посадою, членом Європейського, згодом Міжнародного інституту Омбудсмена, очолювала урядові тур-групи за кордон, де відбувалися конференції з профільної тематики, а ось про авторитет її як омбудсмена в Україні говорити якось не випадає.

Сподвиглася на кілька направду активних, не хочеться називати їх показовими, реагувань на свавілля судів, прокуратури і пенеціарників, але – на загальному тлі рутинної констатації.

Репутація? Не варто, либонь, випоминати їй за іноді надміру емоційну реакцію – як у тому епізоді з пікетувальниками під стінами Кабміну, коли деяким фотокореспондентам навіть привидівся її "середній палець".

Але були й скандальніші сюжети. Згадаймо, наприклад, її "безальтернативність" при чергових перевиборах, коли не лише тодішній спікер Мороз та рідний комітет, а й сама вона вдала, ніби не знає про кандидатуру, запропоновану громадськістю…

Хоча, здається, жоден із тих сюжетів не дотягує до теперішніх меж дозволеного у верхніх ешелонах хамства, безкарної корупції та вже звичного розтринькування держбюджетних коштів.

Врешті, не вона ж самочинно надала своїй посаді статус, який прирівняв її за класом матеріально-побутового, медичного, санаторно-курортного і транспортного обслуговування до голови Конституційного суду, а її представників та керівника секретаріату до членів уряду. Це ще 1999 року люб’язно зробив зачарований нею Кабмін.

Досвід? Якогось, звичайно ж, набула. Що й не дивно – за стільки років! А ось Україна й дотепер не має досвіду існування з деінде незалежними і вже тому безкомпромісними омбудсменами.

Тож питання, яке сьогодні могло б цікавити багатьох: буде майбутній Уповноважений з прав людини саме таким чи, примушений парламентською більшістю, керованою з Банкової, почуватиметься уповноваженим однієї людини  – президента?

Але, овва, і це питання, безумовно важливе як для держави, так і для громадян, уже, по суті, не є питанням. Бо маємо відповідь. Її дають знову і знову, щодня – своїм реальним ставленням до прав конкретної людини.

І мимоволі спадає на думку парадоксальне: якщо ці права, як і багато іншого, так послідовно відбирають, то, може, вони їм потрібні? Та ні, хіба що на словах. Карамельних і лукавих.

Ще можу зрозуміти, чому так багато розводиться про права людини влада російська. Перетворивши їх на фікцію вдома, вона використовує їх як бейсбольну биту у стосунках з іншими – то як надуманий привід для звинувачень у недемократичності колишніх прибалтійських республік, то для виправдання своєї агресії проти Грузії, то для активізації антиукраїнських сил в Україні.

А ось навіщо й тутешній трупі розігрувати бездарні інсценівки на кшталт обрання головного правозахисника – збагнути важче. Тільки тому, що така ж антинародна  і така ж, як пише Віктор Живов, злодійська?

До речі, про театр. 31 березня виповнюється 100 років від дня народження народного артиста України Анатолія Юницького. Впевнений, що волиняни вдячно його згадають. І не лише як талановитого актора, а й як творця одного з найпомітніших тоді самодіяльних театрів.

Боже, які ми горді були, коли після перегляду трьох вистав нашому колективу присвоїли звання народного! Було це, овва, ще в середині 60-х, і мені тоді навіть подуматись не могло, що згадуватиму когось із своїх знайомих у зв’язку з їхнім 100-річчям. Дивне, знаєте, відчуття…

Але не міг уявити й іншого – як зміниться значення слова "народний". І не лише в постмодерністському чи псевдоінтелектуальному дискурсі (там воно нині лайка), а й на політичній сцені.

Вже маємо кілька партій зі словом "народна" у назвах. Одна з них безпроблемно видає газету "Народна", яку віднедавна перестали плутати з "Народною газетою", бо та, заснована ще першим Народним Рухом, від безгрошів’я вмерла.

А під циркоподібним куполом засідають 450 депутатів, також народних, і для них це вже не прикметник, а числівник, з більшою чи меншою кількістю нулів. Тільки то вже зовсім інший театр... Не народний.

Боюсь, що й 24 квітня в цьому ще раз пересвідчимося.

Сергій Гречанюк, для УП



powered by lun.ua

Слон у кімнаті реформи дошкільної освіти: грошей немає, але якість покращувати треба

Майстрам спорту з боротьби з COVID-19

Інша енергетика: як Україні стати експортером водню до ЄС

Вибори: що вдалося змінити громадському сектору за останні 10 років

Колапс справедливості. Сценарії процесуальних диверсій та як з ними боротися

Хто і як фінансує систему гарантування вкладів?