Офісний центр на Андріївському – як протез

Середа, 11 квітня 2012, 12:10

Я пам'ятаю Андріївський старим.

Дівчинка із села на Дніпропетровщині, проходила "виробничу" практику на одному з київських телеканалів 2 літа тому. Я цілими днями гуляла столицею й дивилась на все широко розплющеними очима.

В один із днів ходила Андріївським. Дивилась на черевики ручної роботи та вишиванки, сиділа поруч із Булгаковим на лавці.

Андріївський не справляв враження об'єкту, що потребує реконструкції.

 

Владі видніше.

Але перед тим, як реконструювати, вони навіть не спромоглися познайомитися зі значенням слова. Відновлювати, поновлювати існуючу споруду. Саме так визначає дію тлумачний словник. Не зносити старе й зводити нове – а відновлювати.

У Римі ніхто не руйнує стіни Колізею. Розумна італійська влада усвідомлює, що туристи приїжджають не в останню чергу через нього, і фотографуються біля решток історії, хай і кривавої. В Єгипті нікому не заважають піраміди, а в Перу – залишки міста інків.

І тільки українській владі все заважає.

Прямо як поганому танцюристові те саме...

Мені болить, хоч я була на Андріївському один день. Складно уявити, що відчувають корінні кияни.

Кажуть, на музеї Булгакова пішли тріщини. Та ні. То тріщить по швах уся Україна, бо замахнулись на святе: Київ – матір міст руських.

І якби столиця була єдиною...

Приблизно рік тому в Дніпропетровську на центральній вулиці Московській відкрили після тривалої "реконструкції" – читайте: зруйнували й збудували наново – "Library".

Ні, не бібліотеку. Торгівельний центр.

У будівлі ХІХ століття відкривати "бутіки" – це нормально. Так само нормально, як і зводити парковки в історичному серці Києва. Точніше, це абсолютно неправильно, але цілком відповідає часу.

Тільки дивно, що люди в шкіряних кріслах і дорогих піджаках не розуміють, що Київ, як і будь-яке місто, лишається привабливим, доки чимось відрізняється. Наприклад, унікальними будівлями чи старими вулицями, які згадуються у всіх путівниках.

Нецікаво туристові дивитися на мавзолеї зі скла та бетону. Та й нас від них нудить. У цих типових кількаповерхівках немає душі, яка була у вже зруйнованих будинках. У них навіть немає легенди.

Складно уявити, що прийдешнім поколінням як легенду розповідатимуть про те, що прийшли дядьки з повними кишенями грошей, рознесли все на світі й втулили в "дірку" отой коробок.

Покоління не зрозуміють...

І не побачать узвіз Булгакова таким, яким знаємо його ми.

І цей офісний центр ніколи не впишеться в колорит Андріївського так само, як ніколи не стане рідним людині протез. Ним не рятували каліку. Здорову вулицю скалічили, а потім замість живої частини тіла поставили пластик...

Боляче жити в країні, що не має історичної пам'яті. Гірко усвідомлювати, що після Андріївського можуть накинути неситим оком на що завгодно. На ту ж Софію. Скажете: абсурд? У цій країні немає такого слова.

Тут є одне слово – "гроші".

Хочеться вірити, що цей розгул дикого капіталізму рано чи пізно закінчиться. І хочеться, щоб крім такого легкого принципу "після мене хоч потоп", наше суспільство виробило інший, принаймні трохи відповідальніший.

Адже все рано чи пізно вичерпується.

У тому числі й будинки на Андріївському узвозі.

Анастасія Федченко, спеціально для УП



powered by lun.ua

Вибори 17 січня: як змінилася ситуація на Київщині

Що заважає розвитку біоенергетики

Останні в Європі: як Степанов провалив підготовку до вакцинації

Економіка vs Екологія. Європейський зелений курс: український пріоритет

Тест на загальні навчальні компетентності не може замінити ЗНО, але має доповнити його

Ціна на газ та "вакцина" від безвідповідальності