Публічні безумства незалежних інтелектуалів: камо грядеши?

35 переглядів
Вівторок, 15 травня 2012, 16:33
Сергій Грабовський
для УП

Інтелектуальні кола України – політизовані й аполітичні, ліберальні й націоналістичні, україномовні й російськомовні, ґендерно просунуті і ґендерно консервативні – опанувало безумство.

Воно не торкнулося хіба що невеликого числа тих, у кого ще з совєтських часів був якимось дивом набутий імунітет до політико-ідеологічних кампаній, з іншого боку, значно численніше тих, хто ще за тих же совєтських часів входив до числа добре оплачуваної "реєстрової інтелігенції" або поповнив її лави пізніше.

Ніколи, здається, ще не було в інтелектуальних колах такого розгардіяшу, не оприлюднювалося такого числа дурнуватих та істеричних публікацій, не висловлювалося таких розхристаних думок, що ґрунтуються на забобонах або на неперевірених фактах.

І ніколи ще інтелектуальне життя країни не провокувало всіх наче й нормальних людей раптом узяти й посваритися з усіма, щоби потім розгублено спостерігати за черговим переможним маршем тих, кого обслуговувала й обслуговує "реєстрова інтелігенція".

Розсвареність й алогічність, злість й апатія одночасно панують сьогодні в Інтернеті, та і в друкованих ЗМІ, маю на увазі ті, які попри все намагаються зберегти обличчя і дистанцію від сильних світу сього, нерідко маємо те саме.

За прикладами не треба ходити далеко. Скажімо, обрання нової омбудсвумен було зустрінуте приблизно половиною правозахисної спільноти ледь не радісними оплесками чи, принаймні, прихильно – але чи може і чи буде ефективно захищати права людей персона, обрана на посаду з брутальними і численними порушеннями правових норм?

Персона, для якої ці порушення нічого не означають?

На щастя, чинна влада настільки ідіотична, що зуміла протверезити ревних ентузіастів, влаштувавши воістину фантасмагоричну – якщо зважити на статус Уповноваженої з прав людини – церемонію приведення її до присяги, але невже все не було зрозумілим одразу?

А от відома журналістка заявляє, що її розчарування – Янукович, бо вона щиро вірила: він після свого "нового пришестя" заявить – я буду дбати про державу, про національні інтереси, я доведу, яким класним хлопцем, котрий працює на благо України, я можу бути!

Ні, я розумію, що інтелектуали свого часу могли зачудовано дивитися на Володимира Ілліча, все ж людина їхнього кола, на Йосифа Віссаріоновича – некваплива мова, люлька і вуса. І навіть на Адольфа Алоїзовича – ветеран війни, двічі поранений, два чесно зароблених "Залізних хрести".

Але так дивитися на Віктора Федоровича… Здається, щось дуже й дуже велике здохло у культурному й етичному просторі…

Тим часом нових обертів набуває ідейна баталія навколо висловленої пару років тому ідеї – а чи заслуговують Донбас і Крим на подальше перебування у складі України, якщо вони так рвуться за її межі, до любої їм Росії?

Одні, ті, хто у якійсь формі висував цю ідею, розповідають, що мали на меті лише поставити перед мешканцями цих двох регіонів запитання: хочуть вони жити в Україні чи ні, нехай вирішують.

Інші, ті, хто нещадно критикував перших, зауважують, що таким чином легко розвалили всю державу, спершу Донбас, а потім Одеса, де межа?

І при цьому ніхто чогось не дає собі звіту, що ані від самих мешканців "проблемних", назвімо їх так. регіонів, ані від більшості українського народу, який хоче мати власну державу, цілісну й неподільну, ані від самих дискутантів тут практично нічого не залежить.

Уявімо, що до влади в Україні прийшли справді демократичні і відповідальні сили, віддані ідеї територіальної цілісності держави. І що? Захочуть олігархи південного сходу країни відокремитися – і спинити їх буде нічим, оскільки армія вже розвалена, про МВС та СБУ краще мовчати.

А захочуть "стригти купони" завдяки використанню експортних квот України на ринках світу – і швидко приборкають місцевих сепаратистів і русофілів, скільки б їх не було. Але дискусії тривають, блискавки спалахують, громи гримлять.

Не менш прикметною є й дискусія навколо проблеми видобутку сланцевого газу. На Галичині радикальні націоналісти проти цього, бо, мовляв, такий видобуток веде до занечищення довкілля.

Ліберали, навпаки, обома руками за, бо сланцевий газ відкриває можливість руху до енергетичної незалежності України. Звинувачення з обох боків – просто-таки страхітливі. І навіть фільм американський привезли противники сланцевого газу – дивіться, які жахіття!

А навколо чого, власне, така запекла битва? Адже так чи інакше Україна приречена видобувати сланцевий газ, і якомога більше: бо ж якщо відмовиться добувати його для себе і забезпечувати таким способом бодай відносну енергетичну незалежність від Москви, то невдовзі видобуватиме його для "Газпрому", щоби він міг продавати до Західної Європи цей ресурс "благодатної Малоросії", складової "Русского мира", й одержувати додаткові прибутки.

Невже ж незрозуміло, що до чого? І що краще цей газ видобувати самим, бо ж, окрім усього іншого, це відкриває можливість бодай трохи захистити довкілля, ніж його видобуватиме "Газпром", бо тут уже не буде жодного шансу вирішити екологічні питання?

А на додачу ще й недовчені молоді марксисти-ленінці звідкілясь випірнули, закликають боротися з капіталізмом, від якого, мовляв, усі лиха в країні, та перейти до 30-годинного робочого тижня та виходу на пенсію і чоловіків, і жінок у 50 років.

Цікаво, де це вони бачили в Україні капіталізм, в основі якого лежить юридична рівність усіх громадян та правові відносини всіх без винятку суб’єктів економіки та політики?

І як корелюється з їхніми вимогами фактичного встановлення тотального неробства Марксове твердження, що історична місія капіталізму полягає у прищепленні людям всезагального працелюбства?

І як бути з Марксовою ж тезою, що капіталізм є адекватною політико-економічною формою машинно-індустріального виробництва, і не примітивного, а навіть автоматизованого?

Але, схоже, новітнім марксистам просто ліньки читати Маркса – а навіщо, коли і так усе зрозуміло?

Братами-близнюками марксистів-ленінців – такими самими догматиками, для яких ані безпосередній досвід, ані політична наука нічого не варті – наразі виступають невмирущі "противсіхи".

Причому лави їхні, як це не дивно, зростають – знані інтелектуали каються, що на виборах 2010 року не голосували проти всіх, посипають голови попелом і ведуть до того, що неучасть у наступних виборчих кампаніях, аж поки не визріють принципово нові політичні лідери та політичні сили, є єдино правильним варіантом для мільйонів притомних українців.

Наче перед очима немає прикладу Росії, де таке от "противсіхство" культивувалося роками – мовляв, де їх візьмеш, справжніх послідовних опозиціонерів, аж поки не виявилося, що на місцеві вибори ходить 20-25% громадян, а "голосують" – 50-60%, і чогось завжди за "партію влади".

Ну, а оскільки графа "проти всіх" з українських виборчих бюлетенів зникла вслід за російськими, то можна впевнено прогнозувати – і використання голосів "ухильників", тобто адептів абсентеїзму, буде використано так само, як і в Путінленді.

Власне, про ці технології вже писав Євген Жовтяк, і не тільки він. Але…

Гопакедія триває – одні кричать на всю країну, що "противсіхи" – це краща інтелектуальна частина суспільства, інші – що "противсіхи" є підлими зрадниками…

І майже ніхто не переймається річчю елементарною і справді європейською – формуванням системи угод між структурами громадянського суспільства і більш-менш відповідальними та демократичними політичними силами, де б політики публічно брали на себе певні зобов’язання і фіксувалися механізми взаємодії політикуму із суспільством.

Бо ж, якщо перефразувати відомий вислів, то народ, нездатний сформувати власну політичну еліту й керувати нею, в підсумку виявляється змушений годувати чужу політичну еліту й підкорятися їй. Дуже проста річ, проте чогось зараз вона спадає на думку не надто багатьом.

Приклади можна було би множити і множити, але питання не в їхній кількості, а в тій атмосфері, яку все це створює і яка панує в інтелектуальному середовищі.

"Село неначе подуріло…", – писав класик. А що робити? Не знаю. Замовкнути, щоби не брати участі у безумних гонах? Навпаки, волати на все горло – але до кого і про що?

Чи робити вигляд, наче нічого не відбувається – мовляв, і не таке бувало у вітчизняній історії, слава Богу, голови нікому не стинають?

А, може, й справді все добре, все ОК, все логічно й гармонійно – інтелектуали з претензією на власну незалежність щосили чубляться і розповзаються по незчисленних сектантських групках, а "реєстрові інтелігенти", котрі добре знають, з якого боку бутерброда масло з кав’яром, одержують історичний шанс окупувати публічний простір?

Бо ж хіба не для цього їх купили й виштовхнули на арену ті, у кого в руках влада і власність, в тому числі й на більшість засобів масової комунікації?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Координаційної ради Асоціації українських письменників, для УП



powered by lun.ua
Реклама:
Капітолій. Початок реваншу Трампа
Дональд Трамп не здасться зараз, оскільки має намір балотуватися на наступних президентських виборах.
Заробити на смертях: як нас позбавили світової вакцини в 5 разів дешевше
Три долари заплатила Всесвітня організація охорони здоров'я за вакцину, закупівлю якої в ручному режимі зірвав міністр охорони здоров'я Максим Степанов.
Справжня ціна хутра норок: історія одного розслідувача
Наприкінці вересня 2020 року польський Сейм (нижня палата парламенту) провів історичну нараду з питань правового захисту тварин у Польщі.
Чи змінив Національний банк свою політику на валютному ринку
За яким принципом НБУ буде виходити на ринок з валютними інтервенціями та як впливатиме на курс. Що змінилося у новій стратегії?
Торговельний фокус з лісом: друзям — усе, а суспільству — нічого?
Чому торгівля необробленою деревиною відбувається на закритих "аукціонах" та без конкуренції.
Справа генерала Назарова — сигнал, який не можна ігнорувати
Справа Назарова як потенційний прецедент для військового судочинства України та свідчення неврегульованості ключових питань військової юстиції.
Демократія і некомпетентність
Чому Арістотель не довіряв демократії як формі правління, у чому полягають вади останньої та що це означає для сучасної України.