Якою бути Україні – цілі реформування
В попередній статті йшлося, через які реформи повинна пройти наша країна. Наближення влади до людей має покращити якість обраних депутатів, їхню відповідальність перед народом та відповідальність самого народу за свій вибір.
З цією метою слід повернути прямі вибори голів облрад, створити двопалатний парламент та ввести виборні посади шерифів. Однак така децентралізація влади несе в собі певні загрози, які необхідно чимось зрівноважити – скажімо створенням Національного бюро розслідувань на зразок американського ФБР.
Однак перелік навіть цих системних змін ще не є вичерпним, тож обов’язково має бути доповненим ще деякими важливими цілями. Інакше навіть самі досконалі реформи рано чи пізно відтворять ті ж корупційні відносини, що панували раніше.
Врятувати Київ
Основою будь-якої державної системи є люди. Тому якісь зміни в державі можливі тільки тоді, коли будуть змінені ті цілі, які вони переслідують.
Але для українських чиновників і політиків їхня основна ціль формулюється дуже просто – хоч якось зачепитися в Києві! Задля того, щоб дерибанити міську землю, щоб знайти "прихвати" в уряді, парламенті чи АП, щоб легко "рішати діла".
Тому очевидно саме ця система уявлень і повинна бути зруйнованою в першу чергу. І найпростіший засіб для цього – винести столицю за межі Києва, бажано в якесь невеличке місто, що має поменше подібних спокус.
Та максимально відділити виконавчу владу від законодавчої – фізично розділити їх кілометрами відстані між ними. Ідеальним рішенням для цього було б збудувати нову столицю, але навряд чи ми володіємо для цього необхідними ресурсами, як-от Казахстан.
Але навіть якщо обмежитися винесенням за межі Києва однієї тільки Верховної Ради і Адміністрації президента, то й це вже зменшить спокусу потрапити у владу тільки задля того, щоб навічно тут прописатися. І значно розвантажить Київ від автомобільних корків, створюваних владними кортежами.
Правда, для цього доведеться побудувати нове приміщення для Верховної Ради десь за межами Києва, наприклад – у Білій Церкві, а поблизу нього – гуртожиток для депутатів, що надавався б їм на весь строк їхнього обрання, але не більше того.
Обов’язково також слід всіляко пропагувати публічність їхньої діяльності – як-от відвідування громадянами пленарної зали в усі дні, коли там не проводяться засідання, а можливо – і під час них.
А поблизу неодмінно звести великі площадки для проведення мітингів і демонстрацій та збудувати швидкісну залізницю з Києва до нового місця розташування парламенту.
Це гарантуватиме право вільного виразу політичної думки громадянами, без всіляких відмовок органів влади про те, що ці протести комусь там заважають.
Можна також перенести навіть в інші міста ті органи влади, які не обов’язково повинні бути прив’язаними до столиці – наприклад Конституційний і Верховний Суди та Прокуратуру, або хоча би винести їх за межі міста. Всі ці органи цілком можуть функціонувати і не знаходячись в самому центрі міста-мільйонника.
Фінансова та податкова політика
Інше надважливе завданням – створити таку систему фінансових відносин, яка б не викликала в чиновника бажання якось з неї скористатися. Для цього перш за все слід убезпечити процедуру прийняття законів від постійного тиску на неї з боку фінансово-олігархічних кругів.
Єдиним виходом тут бачиться введення в дію закону про лобіювання. Якщо вже наші закони захищають інтереси тих чи інших фінансово-промислових груп, то цей процес треба зробити максимально відкритим.
Для цього доведеться реформувати діяльність міністерства юстиції, можливо навіть – вивести його з підпорядкування Кабміну.
Наступним кроком має стати наведення порядку в фінансуванні діяльності політичних партій та, особливо, виборчого процесу; ввести обов’язкову відкриту фінансову звітність щодо цієї діяльності.
Запровадити обмеження розмірів благочинних внесків, скажімо не більше 2 000$ від однієї юридичної особи та 1 000$ – від фізичної, зобов’язати партії їх оприлюднювати, зокрема в Інтернеті.
Третій етап реформування має стосуватися діяльності вже всіх громадян – слід максимально лібералізувати їхні відносини з державою. Бо якщо остання не може дати роботу кожному з них, то відповідно й сама не має права ставити перепони на шляху їхнього прагнення заробити самостійно.
Тому державна податкова політика не повинна обмежувати проявів власної активності громадян.
А для цього слід підняти неоподатковуваний мінімум хоча би до 800 гривень, але разом з тим переглянути систему штрафів, адже зараз їхній розмір залежить від цього мінімуму. Наприклад, пропорційно зменшити їх у 10 разів.
Усе, що йде на мінімальне забезпечення прожиття громадянина і відповідно не є його прибутком, підтримує лише його відтворення, взагалі ніяк не повинно оподатковуватися.
Так само не має оподатковуватися взагалі, або оподатковуватися постфактум, після отримання коштів, і без ніякої реєстрації підприємницької діяльності цілий ряд доходів.
Наприклад, вирощування сільськогосподарської продукції на присадибних ділянках, репетиторство, здача приміщення в оренду, отримання процентів по депозитах, надання цілого ряду нескладних послуг.
Реєстрація повинна вимагатися тільки тоді, коли людина займається подібною діяльністю тривалий час, скажімо, більш як півроку чи рік. Чи коли використовує працю найманих робітників, коли розширює асортимент послуг або надає послуги, що вимагають ліцензування.
Прості одноразові роботи по найму – покосити траву, допомогти по дому, щось відремонтувати, тощо – теж ніяк не повинні оподатковуватися. Принаймні доти, доки отримані кошти не перевищують певного наперед встановленого рівня.
Армія та освіта
Невідомо чи люди, які так прагнуть до влади в Україні, хоча б приблизно уявляють собі рівень тих проблем, з якими їм доведеться зіткнутися?
Адже третім надважливим завданням є реформуванням армії і освіти – саме в такому поєднанні.
Ще й досі країна живе за рахунок радянського спадку, за винятком всього кількох самостійно виготовлених танків і машин піхоти. Вже найближчим часом почнуться проблеми з авіацією – ні одного нового літака за останні 20 з лишком років.
Флот так і не став повноцінною складовою українського війська. І навіть ті кораблі, які він отримав за часів незалежності – "Гетьман Сагайдачний" і "Костянтин Ольшанський" – давно вже застаріли.
Хоча вони потрібні – для того, щоб захищати наші торгові судна, представляти інтереси країни за рубежем, як-от в тих же Сирії та Лівії. До того ж кораблі подібного класу повинні ходити в складі ескадри, а отже їх має бути не два, а хоча би три-чотири.
Тож необхідно добудувати крейсер Україна та створити ще кілька схожих кораблів.
Є проблеми і з рядовим складом – армію давно вже слід перевести на професійну, контрактну основу. І зробити це насправді не так складно. Молоді хлопці 17-20 років у нас практично всі сидять без роботи, тож радо підуть служити, якщо це тільки даватиме їм якісь гроші і перспективи.
Навіть невелика зарплата в 2-3 тисячі, але з повним забезпеченням харчами, одягом та проживанням в існуючих казармах буде привабливою для них, якщо даватиме можливість здобути вищу освіту чи якусь іншу кваліфіковану професію державним коштом.
Так молодих хлопців 18-19 років, особливо з села, які через вік не можуть знайти роботи і хочуть кудись вибитися, можна легко заманити в армію, як це вже зробили в Грузії.
Заодно отримаємо можливість частково вирішити демографічну проблему, наповнивши ВУЗи, особливо на "жіночих" факультетах педуніверситетів, хлопцями, старшими за студенток-випускниць шкіл – придатний ґрунт для побудови відносин і наступного створення сімей.
Сама ж освіта має стати максимально наближеною до європейських стандартів, а на старших курсах деякі навчальні дисципліни студенти повинні обирати самостійно, на конкурентній основі – так, щоб приватні фірми змогли "замовляти" собі потрібних їм випускників наперед, як це давно вже є в світі.
Ігор Лубківський, для УП
