"He ждіть pятyнкy не від кого"

67 переглядів
Понеділок, 03 грудня 2012, 13:24
Кирило Оровецький
для УП

Одна моя добра знайома, років, скажемо так, тридцяти, переживає життєву кризу. Першу в її житті. Усі невдачі, цілком вирішувані проблеми і навіть дрібниці раптом набули якихось фантасмагоричних форм. Замість того, щоби бути фоном, вони стали сутністю.

Робота, що досі була чимось на кшталт спорту, іде "так-сяк наперекосяк", і економічна рецесія з абстракції з підручників давно уже стала складовою її особистих переживань. Юність, яка була зовсім нещодавно чимось само собою очевидним, виявилася тимчасовою обставиною: краса все менше є даром природи, і потребує все більшої творчості.

Також схоже що її чоловік, як виявилося у світлі останніх життєвих відкриттів, є людиною інфантильною, котра, незважаючи на свій недитячий вік, може з великою легкістю дозволити собі втратити стабільну роботу, а потім, з так само великою легкістю, чомусь очікує від дружини співчуття і готовності до самопожертви – у вигляді виплати родинних кредитів.

Вона заплуталась – чи безгрошів'я породжує проблеми в особистому житті, чи особисті проблеми випливають у безгрошів'я? І більше – це вона є унікальним зосередженням невезінням, або її особистий емоційний занепад є частиною вселенського розладу?

Іще рік тому повна ідей і сил, вона сьогодні у сльозах – де шукати опори, і хто їй гарантує, що її призначенням не є вічне вигрібанняз важких обставин.Вона стоїть перед дзеркалом і вдивляється у своє змінене сльозами обличчя, між іншим міркуючи, чому самогубство не дає відповіді на її проблему.

Що може розрадити цю чудову людину і хто може дати відповідь на її питання?

Вона дивиться на свою фото своєї дитини, але та, ще занадто мала, щоби ділитися з нею сумнівами. Вона ще в тому віці, коли про складні ситуації дізнається із казок, і коли її від таких ситуацій хочеться захистити. Хоча, моя знайома чудово усвідомлює, що захищати своє чадо їй треба буде мало не все своє життя, і розмови на рівних, без знижок на вік однієї чи іншої, можуть відбутись між ними лише за десятки років.

Батьки її – чесні пенсіонери, котрі сприймають життя через призму своїх хвороб, турботи про правильне харчування онуків і хвилювання через пенсії чи останні зведення з полів політичних кампаній. Так само було би нечесно тривожити і їх, виштовхувати з їхнього світосприйняття хистку ідею про життєву рівновагу, а натомість запускати на вільне місце тривогу і смуток.

З ким порадитись у цей момент сумнівів і нерішучості? Соціальні мережі? Та кому потрібна її драма на тлі котиків і фотографій на відпочинку в Італії. Друзі off line? Можливо вони прийдуть на допомогу? Але ті, у кого діти і кредити, самі рятуються від тривожних думок і розмова з ними перетворюється на традиційні українські змагання у мазохізмі. А ті, хто зараз не обтяжений вагою тягарів, що мають стати надбаннями всього життя, щиро хотіли би розрадити її, однак так само щиро не розуміють причин чужих страждань.

Начальник моєї знайомої – людина без особливих талантів і зайвої освіти, однак щедро наділений волею і наполегливістю. Чи може у нього спитати поради? – Як бачите, моїй знайомій не чужий сарказм, і вона вживає його навіть у скрутних ситуаціях.

Справи компанії ідуть не так добре, як раніше, і хоч керівництво так само демонструє рішучість і лідерські якості, а його бойовий "лексус" так само чисто виблискує вигинами, якими його наділили далекі японські дизайнери, а все ж таки в очі уважному спостерігачеві впадає саме демонстративність начальницької рішучості.

Бізнес хитає, потік грошей зменшується, і ієрархія відносин у фірмі повзе по швах. Бо на очах підлеглих уже виразно читається одна думка – чому люди, кого ти не надто поважаєш, але слухняно виконуєш їхні вказівки, іще й не платять тобі того, на що ти безсумнівно заслуговуєш?

Можливо допомогти має влада – міліція, суд, уряд і президент. Це ж їхнє завдання, саме вони мають бути захисниками тих, хто довірив їм громадське добро і наділив правом допомагати, розрізняти добро і зло, заохочувати добродіїв і карати винуватців, навчати молодь добру і давати мир старим – одним словом, розумно і справедливо розпоряджатись спільним надбанням заради спільного блага.

Перед очима її постають президент і його ближчі помічники, звідкись доноситься їхня ламана мова, вона згадує їхні недомовки, і усі ті моменти, коли інстинктивно відчувала неправду їхніх слів. Цих моментів занадто чимало, і брехливі слова вищої влади, там, нагорі промовлені губами пошепки, тут, внизу перетворюються на скажений крик, насильство і роботу зубів, що рвуть м'ясо і перемелюють кістки.

Вони говорять про стабільність, але стабільність для хижаків тут, унизу їхнього харчового ланцюжку виглядає в дещо іншому світлі. Моя знайома не надто довго міркує, щоб відкинути й цю надію у доброчесність влади.

Тим більше, що про владу багато, жорстко і влучно говорять її опоненти. Можливо варто прислухатись до них? Принаймні ці люди страждають, тим більше, що частина з них грубо викинута з політичного життя – у в'язницю справжню, чи в обмеження дій через еміграцію, або у небуття зрадництва.

У Маркеса, в "Ста роках самотності" Авреліано Буендіас примикає до "лібералів" не тому, що поділяє їхні принципи, а тому, що "консерватори" – шахраї. І їхні вибори – суцільне шахрайство. Можливо, тоді, саме українська опозиція – від правих до комуністів – дасть моїй знайомій підказку, як діяти?

Однак вона згадує ці обов'язкові атрибути опозиції – чорні джипи, з вигодованою охороною, заміські кількаповерхові будинки, а головне – компроміси і рішення, до яких опозиція вдається сьогодні, щоби завтра забути про них. А потім брехати в ім'я перемоги справедливості, а потім брехати, щоби вижити у політиці, а далі брехати, бо говорити правду вони просто розучились, і брехня стала їхньою новою правдою.

Вони говорять про абсолютну справедливість і обіцяють добра усім, але їхні високі слова – про націю, мову чи викорінення олігархів – заторкують душі обмежених груп людей, розриваючи цим країну на частини. Вони не здатні звернутися до кожного і об'єднати їх, бо "електорат" уже в їхніх головах розділений вздовж і навхрест .

Моя знайома згадує усе це і відчуває, що між її кризою і цілями й турботами цієї опозиції є прірва. Хоча вона завжди справно голосує за опозицію, робить це вона лише за відсутністю альтернативи.

Тут її мозок пронизує ідея - можливо допоможуть незнайомі достойники, котрі десь там, у далеких світових столицях правлять світом, які у кабінетах ситуативного планування зважують усі за і проти кожної країни і території, щоби встановити мир і злагоду і статок для кожного мешканця планети. На пам'ять їй приходить фото з Білого дому, де президент Обама і його помічники напружено чекають повідомлень про долю Бен Ладена. А тоді вона уявляє, як вони сидять вночі з кавою і червоними очима, і думають, як зробити так, щоби допомогти їй переглянути умови її зобов'язань перед банком. І ця картинка викликає у неї легку посмішку.

Врешті-решт, є іще Путін, і його вірні соратники в Україні (адже завжди знайдеться чимало людей, котрі готові допомогти будь-якому іноземному благодійнику навести лад у своїй власній країні). Вона намагається уявити Путіна у штабі порятункової операції, але не може.

Уява малює Путіна на дельтаплані, на татамі, на рибалці, на лижах, або під водою – в батискафі чи в аквалангу. Знов таки, у цього казенного socialiteнавряд чи є час на її проблеми.

Отже, якщо допомоги немає ніде у світі, і всю віру в світ вичерпано - може тоді слід подумати про релігію? Вона думає про ікони і їй чомусь пахне свічками, налаштовуючи на втіху від печалі через наближення до Божих людей. Можливо сповідь і каяття – це якраз те, що їй треба.

Але вона чомусь думає про дорогі годинники на руках батюшок, і про їхні дорогі машини, і про воскові свічечки, куплені старенькими десь у селі за останні гривні. Ці свічки тануть в уяві, і разом з воском тане сподівання на віру як на розраду.

Вона за інерцією ще намагаються подумки звернутися до католиків чи мусульман, але в обох випадках не знаходить того, чого шукає. Можливо тут причиною є її власна недосконалість, чи скандали зі священиками-педофілами, чи традиції обов'язкового прикривання обличчя і волосся. І вона міркує, що це не для неї.

Можливо Бога й нема, але його люди – дуже різні. Причому деякі з них таки можуть розрадити її, і їх можна поважати, і полюбити. Але так само є чудові люди й поза релігією, і духовний подвиг не завжди породжений вірою лише в Бога.

Вона згадує про віру іудейську і на пам'ять чомусь приходить кіно братів Коенів "Серйозний чоловік", де, серед інших епізодів, старий рабин в Америці 1960-х років показаний шукачем сенсів, дослідником проявів життя, мудрецем, котрий вивчає речі і явища, аби дати пораду тим, кому вона потрібна. Майже наприкінці фільму він звертається до одного з персонажів трохи зміненою цитатою з пісні групи Jefferson Airplane: "Коли правда виявляється брехнею,

А всі надії твої помирають", і потім додає від себе просту, але багатозначну фразу - "Тоді що"?

І відповіді у нього нема.

Коли правда виявляється брехнею, а надія помирає, хто тобі прийде на допомогу?

Моя знайома тихо відповідає собі: "ніхто".

Входить страх. Страх був поруч і раніше, але вона намагалась його відганяти і вигадувати нові приводи для самообману. Однак усі її соломинки – одна за однією – зламались. Коли їй погано зараз, то що буде далі - якщо вона втратить роботу, чи, в разі коли забракне валютних резервів і девальвують гривню, чи підскочать ціни на бензин чи газ, або - хіба ж мало усіляких там "якщо"?

Отже, зробивши коло в пошуках порятунку, вона повертається у вихідну точку.

Прокрутивши усе це у себе в голові, вона бачить, що надій особливих немає ні на кого. І на пам'ять приходять слова колись модної, потім заяложеної пропагандою, моментами сильно застарілої, а тому нині майже забутої, пісні:"He ждіть pятyнкy не від когo: Hі від богів, ні від цapів!"

Вона все ще за інерцією хоче прихилити спину до твердої опори, шукаючи зовнішньої підтримки. Але вже на цей момент їй стає цілком очевидним, що стіни, мури, дерева, і навіть скелі, для її ситуації пристосовані не більше, ніж, наприклад, диванний поролон чи полуничне желе. І що найближчою, найбільш реальною і найтвердішою опорою є її власний хребет.

Страх несподівано для неї самої тане у тверезому розумінні, що диво неможливе. Страх зникає - бо якщо немає кимось запланованого дива, то ніхто навмисно не планує і пекла на землі. І саме це усвідомлення дає їй розуміння власної відповідальності за себе і наділяє її новими силами.

Вона випрямляється, піднімає підборіддя і витирає сльози. У неї ще червоні очі, і дере в горлі, але вона впевнена, що тепер їй буде легше. Вона не знає напевно (тобто знає, що такі речі не піддаються калькуляції), але вірить – таких як вона – чимало. І хтось, рано чи пізно, перебравши у голові усі варіанти, зупиниться на такому самому виборі, що зробила вона сама. І тоді їх стане двоє, а потім – усе більше і більше.

Вона усвідомлює, що її особиста проблема є частиною іншої – великої, спільної. І розв'язати усе це можна тільки спільно з масою притомних людей, котрих, як відомо, довкола немало, і які об'єднаними зусиллями можуть робити диво. Вона знає, що від цього не сховатися в особистому житті, не закритися в примірочній кабінці універмагу, у зовнішній чи у внутрішній еміграції. І опір чинити можна лише разом з тими, хто готовий до дії - так само, як і ти.

На цьому час теперішній у цій історії завершується. Що буде далі, невідомо мені й нікому.

Можливо, з темряви з'явиться її неідеальний чоловік, якому безгрошів'я набило ґуль і витравило апломб. Можливо, вони стоятимуть разом перед дзеркалом, і згадуватимуть момент, як колись обрали одне одного. І ці спогади знову зведуть разом їхні життя, щоби вже назавжди залишити їх єдиним цілим.

І разом вони будуть випромінювати скромну та усвідомлену впевненість у своїх силах, яку неможливо буде не помітити, і яка ланцюжком передаватиметься від них до когось іще, а далі від одних знайомих до інших. Поки їх не стане так багато, що цілком чужі люди при випадковій зустрічі будуть читати в очах і поводженні цілковитого незнайомця свої власні погляди на світ.

Або одного дня, і зовсім не в далекому майбутньому, вона випадково натрапить в інтернеті на сайт чи просто групу для спілкування, де її зрозуміють з півслова, і вона відчує, що на її біль там є відповідні слова, а їхня спільна радість відрізняють від такої, що купують у маркетологів, піарників чи сценаристів серіалів. Там нікому не треба буде пояснювати, що товари більше не є мрією, і вже точно мрія не є товаром. Потім, захлопнувши свій ноутбук, вона зустрінеться з цими людьми в реальному житті, а рядочки їхніх слів перетворяться на вчинки і дії, які перетворять на краще їхні життя, а тоді і світ довкола них.

Вона зможе їм довіритися, її прихильність не куплять, не обміняють на обіцянки. Не обмануть, не зрадять. Це будуть відносини довіри, а не найму або страху.

Вона ще не знає, але неодмінно дізнається про те, як планувати життя з урахуванням циклу розвитку глобального ринку, чи як знаходити час на себе, дітей, батьків і допомогу якимось цілком незнайомим людям. Як допомагаючи собі, допомагати іншим. Обстоювати свої власні права і організовувати інших на обстоювання прав спільних. Виправляти ситуацію після брехунів, і брати на себе відповідальність, щоби врятувати усіх довкола від зневіри, народженої з розтиражованого обману. Зрештою – як виявляти брехунів і крадіїв, перш ніж вони нароблять лиха.

Кожен занепад дає нову надію, можливо надію з домішкою ілюзії і утопії. І від нас залежить, чи відділяючи мрійництво від мрії, ми залишимо головне – чесне бажання поступу.

У сум'ятті кожної кризи, і в кожному народженому нею одинокому безтямному страхові, десь під свідомістю, гніздиться розумне почуття душевного балансу і самоповаги, віри у себе і в той сто разів доведений факт, що кризи минають. Однак, породжені переляком паніка і власна підлість можуть знищити людину, адже гідність і усвідомлення власної чесності для нашого існування важливіші, ніж позашляховик у гаражі чи, скажімо, солодка роль вінця державної чи грошової ієрархії, недосяжного іншим розпорядника чужими долями.

Кризи та рецесії минають, але при цьому відділяють правду від брехні, а після них приходить підйом і недовге щастя. А абсолютного і безкінечного щастя, на щастя, нема.



powered by lun.ua
Як реформувати вищу юридичну освіту в Україні
Виші здійснюють підготовку юристів за програмами, які не враховують потреби юридичної практики.
Нова податкова реформа: крок вперед, два назад
Збільшення податкового навантаження для бізнесу підготував законопроект №1210. Чого стосуватимуться запропоновані зміни? (рос.)
Чи піде Україна на угоду з дияволом у справі про націоналізацію Приватбанку
Прем'єр-міністр Олексій Гончарук заявив, що влада шукає "компроміс" з мільярдером-олігархом Ігорем Коломойським в справі Приватбанку. Які наслідки це матиме для України? (рос.)
Як купують ліки для регіонів? Києве, маємо проблеми
Зрештою, рекомендації МОЗ та МЕРТ мають стати обов'язковими для виконання – набути статус нормативного акту. А це вже виклик для нової влади, яка отримує реальну можливість продемонструвати, як вона насправді опікується українськими пацієнтами та їхніми грошима.
Горщики, з яких їли 3 тисячі років тому
Археологи натрапили на рідкісні артефакти доби чорноліської культури в Кам'янці-Подільському.
Конфлікт із минулого: як історія розсварила двох ключових союзників США
Конфлікт між Південною Кореєю та Японією набирає обертів, вже ставши загрозою для стабільності у регіоні. Особливо на тлі самоусунення США від проблем своїх союзників.
На фінансування партій у 2020 передбачено понад 1 мільярд гривень. І це нормально?
Яку частку державного фінансування мають отримати парламентські та позапарламентські партії на статутну діяльність у наступному році?