Полювання на Україну

40 переглядів
Вівторок, 22 січня 2013, 10:11
Марія Матіос
письменниця

ЛІКБЕЗ ДЛЯ ПОЛІТИЧНИХ ЛАЙДАКІВ

"Боже мой! Какая прелесть – этат Вадим Калисниче-е-енка!" – зімітувала я перед дзеркалом неперевершене "акання" моєї покійної московської тітки Зіни, щойно вигулькнувши із Всесвітньої Павутини.

Ще Миколі Яновичу не віддячила за рекламу, а тут знову щастя звалилося на мене у образі усміхненого Колесніченка! Дізнатися б, в якому морозильнику зберігався ембріон цього жартівника, що так пошкодив йому, бідняткові, пам'ять і залишив чоловікові для вжитку на все життя тільки троє слів – "нацизм, фашизм і ксенофобія"?!

Ну, а де, скажіть мені, крім морозильних камер, можна було зберігатися з 1945 по 1958 роки?! Мені не приснилося – це Вадим Васильович колись безстрашно посягнув на "Нобеля" одним своїм виступом у парламенті: мовляв, його батько згорів у танку під час війни, а він порадував світ своїм "уааа!" через 13 років по тому. То чи дивно, що з людиною дотепер кояться такі дива?!

Жарти – жартами, але начитавшись того "інтернату", як кажуть старі баби в моєму селі, взялася я за голову. І тут-таки серце моє упало в коліна. І я тепер гарячково перетрушую документи, ховаю закордонний паспорт, зачищаю контакти: мій колега по парламенту мало того, що приписав мене у "компашку" до Гітлера, Муссоліні, Пол-Пота і Піночета, так ще спробував налякати мною не тільки Україну, але і Європу, перелякавши, скажу вам, і мене не на жарти:

"…С учетом последней резолюции Европейского парламента… и внесения Тягныбока и Мирошниченко в список 5 самых опасных антисемитов мира, численность "касты неприкасаемых", видимо, увеличится еще на несколько персон: к Тягныбоку с Мирошниченко добавятся… и Матиос…"  

"А эта уже ва-а-щее…", – проспівала би тітка Зіна, якби і собі начиталася на ніч такого. Не досліджуватиму, який ґедзь укусив Вадима Васильовича після Різдва, чи то (перепрошую!) трапилося "з бодуна", але після фашистки він угледів у мені ще й антисемітку.

Та точно знаю, що нерви його марні. І якщо відкинути сарказм, то доведеться визнати очевидне: поданий і за моїм підписом новий мовний законопроект до Колесніченкових ламентацій не має жодного стосунку.

Насправді триває велике полювання на Україну на всіх фронтах. Насамперед – на її Конституцію, яка, може, єдина (хоч і стократ потоптана), поки що утримує нашу державність. А Колесніченко і Ко – в шерензі її браконьєрів. Але хода їхня груба. І це розуміють усі, хто, на відміну від Колесніченка, народився вчасно. Справжні мисливці діють інакше.

Колись буковинський дядько Дупало, який у барона Миколи Василька був єгерем, драпаком замітав лісові стежки, щоби було краще чутно, як лісом ітимуть браконьєри. Єгер Дупало мав унікальний слух – бо умів розпізнати шелест падаючого листя і шерех від ноги браконьєра на лісовій стежці. І старі люди на Буковині розказували, що у Василькових угіддях браконьєри водилися рідко. Саме через отого пильного єгеря.

В Україні політичні браконьєри, які всіма силами систематично намагаються підкладати динаміт під державні основи, ідуть майже армійською шеренгою, незважаючи на державних єгерів, – і будь-яка спроба громадськості стати їм на заваді викликає у них конвульсивну реакцію і незмінні три краплені слова з кишені – "фашизм, нацизм і ксенофобія".

Скинуто із трону "невідзвітованого" колишнього голову Нацбанку – жодної реакції. Призначено майже німого наступника – бо він так і не розказав, що буде з українськими фінансами за його правління – у Ко мисливців повен рот води. Фальшиві – бо не персональні – голосування в парламенті – "нуль на масу".

Корупційні скандали. Злочинність. Та що там – уже привид людських самосудів визирає з-поза стін українських домівок – і ні тобі пари з уст. А тут, бачите, якісь люди, зорієнтовані на Європу, а не на сибірські сніги, заговорили про європейські і світові гуманітарні стандарти – і сельові потоки опонентської ахінеї ринули на голови українських громадян, як колись із Бабиного Яру на Куренівку.

2. А ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ УКРАЇНА?

Ясна річ, що кожен не може вникнути в юридичні тонкощі пропонованого законопроекту. Та воно й не потрібно. Для цього є професійні тлумачі - юристи.

Проблема в тому, що досі в юридичну площину мовного питання ніхто так глибоко не заходив. Адже в Україні ніколи не дивились на українську мову як на інститут державності. А тут, бачите, знайшлися. І якраз саме це так стурбувало "мисливців".

Бо пропонований законопроект відповідає усім світовим нормам і стандартам співжиття народів і націй у незалежній державі. І ясна річ, що багато хто із критиків законопроекту це чудово розуміє. Як і розуміє те, що, на жаль, за нинішньої ситуації цей законопроект може виявитися черговим просвітництвом.

Адже концептуальні речі цього документа – це тільки відправна точка на дуже тривалій дорозі до того, що всі інші цивілізовані країни давно вже мають і сприймають як аксіому. Як би вони не прикидалися, усі політики насправді добре знають ці відправні точки.

Але багатьом українським політикам невигідно "просвіщати" народ ще й у цьому контексті. Бо скільки би політиків не вважали наших громадян бидлом, люмпеном чи ще кимось, в Україні залишається дуже високим опірний механізм. І на гуманітарному рівні також. І якраз це – найвища точка "тремтіння" всієї владної верхівки, орієнтованої не на український інтерес.

Багато хто з політиків вважає так: шахтаря можна купити, бюджетника – залякати, хлібороба – репресувати. А що робити із тими, хто, попри купівлі, залякування, репресії, вміє думати і аналізувати, а потім передавати це іншим?

"Я не понимаю, почему они говорять по-русски, но считают, что государственным должен быть украинский?!" – допитував мене один із "мисливців" минулого літа, коли так "буксував" Колесніченковий закон. "Тому, що вони зрілі громадяни, – відповіла я. – Тому, що багатьох ви так принизили рівнем життя і зацькували своєю регіональною псевдолюбов'ю, що вони вже спроможні чинити опір, у тому числі через порушення балансу у мовному питанні".

Хіба Україна не може боронити себе так, як боронять інші? Онде Росія ухвалила закон про те, що представникам нацменшин на території Росії не конче вивчати свою рідну – материнську – мову (пригадуєте, як звільняли від вивчення української у школах у благословенні радянські часи?).

А Росія закінчується там, де закінчується російська мова, – сказано не мною. А де тоді закінчується Україна?! Але Ко мовчить, ніби недочула про російську "новацію". Хоча чому мовчить? Депутат Чечетов ще минулого літа сказав, що "для купки людей" (угорців, румунів, болгар, молдаван, гагаузів, караїмів??? Так???) влада мовних преференцій робити не буде – лише для російськомовних.

Ось саме через цей, а не інший пункт, тоді подала свій голос незгоди частково румунська, частково угорська меншина. І правильно зробила. А тепер Колесніченко і Ко мають намір розвернути голос національних меншин проти нового законопроекту, ще до того, поки вони не оговталися і не зрозуміли, що наш законопроект стверджує: преференції будуть для ВСІХ. Бо так є у світі.

І всякі домисли з приводу "ущемлень" – є просто домислами і перекрученнями. У тому числі – спекуляції про нібито ненадання медичної допомоги на мовному ґрунті.

Прочитайте чорним по білому: "Особа може звертатися по отримання медичної допомоги чи медичного обслуговування українською або іншою мовою, яку розуміє медичний працівник".

Ви скажете: це із області фантастики, такий випадок неможливий, щоб у нашій країні хтось із кимось десь не порозумівся, тим більше в лікувальному закладі. І я цілком погоджуся з вами. Але нічого немає поганого в тому, що ми передбачаємо механізми, якщо раптом трапиться навпаки. Бо ми у цьому разі шануємо право кожного з них – і лікаря, і пацієнта. Думаю, тільки лінь розуму і політична "вогнедишність" заважає побачити ці очевидні речі.

Так що немає жодної причини для майже передінфарктної схвильованості Колесніченка і Ко з приводу мовного законопроекту, внесеного до парламенту.

Він не наступає ні на чиї права і нікого не принижує. У ньому – "аромат" найкращих законів європейських країн, які дбають про свою могутність саме силою Закону. І цей законопроект стосується суто публічного життя держави, і жодним чином не впливає на мову приватного спілкування.

Але саме цей законопроект "драконівський" і справді дуже некомфортний для лінивого українського чиновника, який не хоче жити за законами ніякого – не те що цивілізованого – світу, бо ігнорує знання мови тієї держави, яка йому ще й платить за ці незнання. І саме це, некомфортне життя для чиновника, в цьому законопроекті – найголовніше. І саме воно так роздратувало Ко і тих, хто стирчить за їхніми спинами.

Простішими словами кажучи, хочеш працювати в державних структурах, отримувати платню із податків громадян – знай державну мову. Так, як у всьому світі. А поза тим, я вже це казала, спілкуйся хоч на мигах, хоч десятьма мовами одночасно, як Андрій Курков, наприклад.

Водночас цей законопроект є фундаментальним з точки зору усіх сфер життя держави. Так, у деяких пунктах він занадто регламентований. Але ці речі обговорювані. Як у всьому світі. І жодного "фашистського" духу там немає. І жодного порушення нічиїх прав.

Там є те, що дуже точно висловив один із "форумчан" "Української правди": "Я так зрозумів, що в Україні ніколи не буде прийнятий закон про захист української мови, бо все це буде подаватись, як фашизм. Тепер захищати українське в Україні стало фашизмом. Хочеться просто емігрувати і покинути цю країну, бо не буде в ній майбутнього".

Знаєте, я фізично відчуваю, як із цих слів капає жива кров небайдужого громадянина. І мені не залежить, якою є мова його приватного спілкування. Але це думка із присмаком емоцій.

А ось думка аналітика, того, хто "зуби з'їв" на знанні цієї теми – Миколи Рябчука: "Це добрий ліберально-демократичний текст, який враховує потреби всіх частин суспільства. А найголовніше – він орієнтований на громадянина. Тобто він дискримінує чиновника – і це дуже правильно: чиновника треба "жучити", він повинен вчити різні мови, і що більше, то краще, включно з англійською. А для громадянина законопроект створює оптимальні умови.

Є ряд зауважень. Перше з них – він з'явився запізно. Друга проблема – можливо, він трішки деталізований. Я так розумію, що ми маємо негативний досвід того совєцького закону 1989 року про мови, який був чистою декларацією і не мав опори в підзаконних актах.

У цей закон ввіпхали всі підзаконні акти, які тільки можна. Тобто тут є певне перестрахування, я так бачу. Можливо, так і треба, враховуючи, що у нас не зовсім правова держава (або й зовсім неправова держава), то тут є намагання, так би мовити, описати цим законом все, що можна. Мабуть, інакше в цій країні й неможливо працювати"…

А таки неможливо. Чому? Та тому, що відносний суспільний спокій, встановлений в Україні з ухваленням Закону про українську мову в редакції 1989 і Конституцією України 1996 років, був порушений у найнахабніший антиконституційний спосіб минулого літа саме за помахом диригентської руки Партії регіонів. В Україні на той час не було жодних причин для неприродно гострого збурення суспільства на мовному грунті.

Це свідомо зробили політики-провокатори. Громадяни України не були ініціаторами підвищення такої суспільної температури. Ясна річ, що вся Україна – і україномовна, і насамперед російськомовна – одразу відчула цю ненормальність. Тому електорального врожаю на мовній ниві Партія Регіонів під час виборів не збільшила навіть у своїх базових областях.

Як би хто тепер не переконував у протилежному, та це таки правда, що для пересічних громадян питання мови в усіх соціологічних опитуваннях фігурує мало не у третій десятці життєво важливих проблем. Але це доти, доки тобі не наступають на мозолі. А коли тебе пронизують кинджальним болем, коли тебе вражають у саме серце – тоді це інтелектуальний інфаркт. І тоді тільки мертвий може змовчати.

Ніхто не пояснить раціональними словами, чому майже кожна людина так гостро реагує на замах на її материнську мову. Будь-яку, але материнську. Невихід сотень тисяч на майдани з цього приводу не є ознакою байдужості. Глухий, але гострий спротив подеколи має вищий градус, ніж ревіння юрби.

І зауважмо, що минулого літа у час антиконституційного шабашу і у Верховній Раді, і у радах місцевих – не змовчало якраз дуже і дуже багато російськомовних патріотів України. Бо це свідомі громадяни. Багато з них принижені своїм соціальним рівнем. Багато просто зацькованих страхом того нещадного владного бульдозера, що загнав їх у соціальні копанки. Але значна частина цих людей, що не є носіями державної мови, є носіями совісті і власної гідності. І цього у них не може відібрати жоден регіональний ембріон.

Зрозуміло, що та частина суспільства, яка не розпрощалася зі своїм громадянським сумлінням, та частина громадян, яка відчула небачене ураження і приниження своїх прав у своїй же країні, змушена думати, яким чином захистити свої громадянські, і мовні у тому числі, права. Зневажена честь будь-якого громадянина потребує адекватного захисту.

Ну, не хоче більша частина України по-християнськи підкладати другу щоку для удару батогом "закону Колесніченка-Ківалова". І це вже не важить – християнин ти чи мусульманин. Ти – громадянин. Але громадянин хоче знати, що в країні є критична маса відповідальних політиків, які готові відстоювати його права. Який же у цьому фашизм, Вадиме Васильовичу Колесніченко? 

3. БЕЗКОШТОВНИЙ РЕЦЕПТ ДЛЯ МИСЛИВЦІВ

Уже багато років у своїх книжках і публічних виступах, я кажу: справжнім державникам не варто ходити ні "за бугор", ні до близьких сусідів за перейманням досвіду, як облаштовувати життя в країні, враховуючи мовно-етнічні традиції. Адже в Україні є доволі успішний регіон, який в мініатюрі не тільки відтворює всю багатоманітність Української держави, але водночас демонструє близьку до взірцевої картину нормально упорядкованого життя громадян різної національності, мови і віри. Це Чернівецька область – Буковина.

Коли би наші керманичі жили своїм розумом, то вони би на малій території, де мешкає неповний мільйон, системно вивчали цей феномен і впроваджували його правила на життя всієї країни. Так, на Буковині є вся Україна – свій Захід і Схід, свій Центр, "червоний" пояс і навіть трохи Криму. І знання історії цього краю дуже просто це все пояснюють. І всі давно знають очевидні речі, що Буковина – це не Галичина, як Україна – не Росія.

Подивіться на результати виборів у Чернівецькій області всіх часів незалежності і порівняйте їх із загальнонаціональними результатами. Можна сказати: майже синхрон. Подивіться і на результати останніх парламентських також.

Так, і в Чернівецькій області були величезні фальсифікації і шалений адміністративний тиск. В усі ці часи буковинський "П'ємонт" і буковинський "червоний пояс" мають відмінну політичну орієнтацію, але там немає нетерпимості. Там є свої колізії і драми – але гострої суспільної напруги немає, якщо раптово не вигулькує якийсь свій колесніченко з Ко, підкинуті ззовні. Однак на Буковині швиденько дають таким по політичних руках – бо державне і громадське єгерство ще не перевелося в "краю Черемоша й Прута".

Коли б українські соціологи, політичні аналітики і просто совісні політики гарненько узагальнили досвід суспільного життя мого рідного краю і взяли його на озброєння для утвердження державницьких позицій – жоден закон "Ка-Кі" не мав би шансу в українському парламенті.

Але авторам цього закону ніколи зазирати в підручники з історії України. А керманичам держави і не доводилося. Хочу їм мінімально допомогти. Думаю, колишній буковинець, професор Вольф Московіч – віце-президент Міжнародної асоціації україністів, голова Асоціації україністів Ізраїлю, завідувач кафедри славістики Єврейського Університету в Єрусалимі, візитуючий професор Лондонського університету у тексті одного із своїх інтерв'ю, уривки з якого я пропоную, більш дохідливо пояснить коріння і мого у тому числі "фашизму" нечесній компанії політиків і їх підспівувачів, що зараз знову пішли буром на Україну, як тільки замаячіли привиди Митного союзу. Отже,

4. ВОЛЬФ МОСКОВІЧ: 

"Українську традицію толерантності і національної злагоди варто усіляко розвивати і поширювати"

"…Той приклад етнічної толерантності, який колись продемонструвала Буковина, є унікальним для всієї Європи. Що більше, він може стати зразком для наслідування як народами нової Європи, яка тепер щойно будується, так і України зокрема.

…Наприклад, у 1910 році 48 відсотків мешканців Чернівців розмовляли німецькою мовою, з них половина були етнічними німцями, решта - євреями, 17 відсотків - українською і приблизно стільки ж румунською мовами. На селі пропорція була іншою - українці становили 43 відсотка населення, румуни - 41, у межах 14 відсотків припадало на німців, євреїв та представників інших національностей.

Тож уміння домовлятися, як і система політичної рівноваги, вироблялися з часом, зокрема під час засідань крайового ландтагу, де працював 31 депутат, що представляли інтереси села і різних національних общин краю.

…По-перше, такою була політика австрійського трону, представники якого пильно дбали про додержання рівноваги у міжнаціональних стосунках. Наприклад, румунська громада завжди вимагали, щоб буковинська церковна митрополія була частиною Румунської православної церкви. Але для того, щоб не надати переваги жодній з сторін, австрійці не дозволили цього. Натомість штучно створили окрему митрополію двох провінцій - Буковини та Далмації. Відтак, незалежно від того, хто займав цю кафедру - румун за походженням чи українець - переваги не мала жодна зі сторін.

Ще один унікальний факт для історії всієї Європи дали Чернівці у роки Другої світової війни. Вони стали чи не єдиним містом окупованої фашистами Європи, де упродовж всього періоду окупації проживало 16 тисяч євреїв. І це стало можливим лише завдяки дуже твердій позиції тодішнього бургомістра Чернівців Трояна Поповича, який заявив, що йому потрібні усі євреї, бо без них перестане існувати економіка міста.

Тож лише через це 16 тисяч євреїв так і не були вислані до концтаборів Трансністрії і таким чином врятувалися. Хоча самому Трояну Поповичу це коштувало кар'єри. Після війни йому надали звання "Праведника народів світу". Мушу сказати, що зустрічав євреїв із Галичини, а там під час війни відбувалося тотальне їх знищення, які зосталися живими лише тому, що свідомо перейшли Черемош і так потрапили до Чернівців. Це фантастика, але так було. І я пояснюю це лише толерантністю буковинців і тією атмосферою, яка була створена тут лібералами ще за часів Австро-Угорщини.

 …Така досконала система міжнаціональної рівноваги мала своїх "хрещених батьків". І це правда, позаяк такою була політика цісарського трону, але правда також і те, що багато проектів ініціювалися тут на місці і подавалися звідси нагору. Вироблялися вони керівниками різних національних общин, а потім лобіювалися у Відні. З румунського боку керівником… був Аурел фон Ончул, а з українського - барон Микола фон Василько.

Тому не дивно, що у критичні часи політичної нестабільності та розвалу Австро-Угорської імперії 1918 року саме один із чільних провідників румунської частини населення Аурел фон Ончул запропонував компроміс у дусі тих домовленостей, які існували тут ще раніше.

Він висунув пропозицію про створення спільного україно-румунського уряду Буковини. Швидше за все, що так і трапилося б, якби у 1918 році румунські націоналісти не інтернували Аурела фон Ончула до Румунії, де він залишився назавжди. А вже після цього румунські війська окупували Буковину.

Людиною надзвичайно широких поглядів та горизонтів - справді європейського рівня у сучасному сенсі слова – був Микола фон Василько. Будучи депутатом австрійського парламенту, він чи не вперше запропонував перетворити Львівський університет на український. Він також відкрив першу на Буковині українську гімназію у Вижниці. За часів УНР Василько обіймав посаду міністра закордонних справ, а потім захищав її інтереси послом українського уряду у вигнанні - в Швейцарії та Німеччині.

…Сучасна Україна є надзвичайно цікавим феноменом. І хоча я не живу тут - 90 відсотків свого часу присвячую саме Україні. Ми можемо як завгодно критикувати ту страшну соціально-економічну ситуацію, в якій вона знаходиться, але у тому, що стосується дотримання прав національних меншин, Україна стоїть попереду багатьох країн Європи, у тому числі Росії і Прибалтики. Єдиний район, де не існує цього духу "буковинізму" - це Крим.

А у інших регіонах країни він безумовно присутній. В Україні немає тих страхітливих міжетнічних катастроф, які кояться у Косово, Чечні та інших пострадянських і постсоціалістичних країнах Європи. Тому мені здається, що цю українську традицію толерантності і національної злагоди варто усіляко розвивати і поширювати.

Після поділу Буковини на Північну і Південну драстично змінилася демографічна ситуація, у Чернівецькій області проживає понад 75 відсотків українців, тому не дивно, що тепер вже румуни мусять почуватися як національна меншина. По-друге, тепер взагалі зовсім інші часи - іншої економіки, політики, культури тощо.

Як на мене, йдеться лише про те, що тепер, коли ми знаходимося у новій Європі, прийшов нарешті час згадати уроки оцієї малої Європи, яка колись тут існувала. Віруючі євреї кожного року кажуть: не забувай, що ти був рабом у Єгипті. Хоча деякі з них і забувають - лізуть до влади в Україні і таке інше, але саме цього якраз і не варто забувати нікому..."

5. РЕЗЮМЕ 

Отой незнищенний дух "буковинізму", який і я ношу в собі із кров'ю батьків, підказує мені наступну ситуацію: стіл переговорів притомних у своїй громадянській суті парламентарів (не відмовляюся дискутувати ні з ким, крім тих, хто у парламенті до жінок застосовує фізичну силу) – скасування неконституційного закону Колесніченка-Ківалова: повернення до Конституції. І тоді нарешті хай охочі запишуть мене "тушкою" за спільне голосування з ПР. Я це перекліпаю. Але від юридичного просвітництва не відмовлюся. Бо від нього – попри все – Україна уже не відмовиться ні на чию догоду.

Коли деякі перестрахувальники (а швидше, політичні комбінатори) бурчать: ну, ось, знову мова, а де економіка? А хто буде боротися з корупцією? Як реформувати медицину і освіту? А де робочі місця, пенсії, зарплати? – я на це відповідаю завжди незмінно: по-перше, на все потрібна політична воля верхівки – і це єдиний спосіб змінити країну. А іншої причини таких не-змін – немає.

По-друге, кожен має робити те, що вміє. Бажано, досконало. Чи, принаймні, прагнути до того. І ґрунтовна розмова (у тому числі у вигляді законопроекту) про корекцію гуманітарних проблем у країні жодним чином не заважає паралельному переглядові економічної чи антикорупційної проблематики.

Знаю, що у моїх колег-парламентарів – фахівців у різних галузях державного життя "наклювалося" немало необхідних і навіть радикальних у доброму сенсі слова законопроектів. Які, не маю сумніву, саботажники назвуть "фашистськими" чи придумають інший подібний ярлик. Ці законопроекти мають на меті звести "шлагбауми" остаточному занепаду країни і спрямовані на її розвиток. Але їх презентуватимуть ті, що знаються на цьому.

Знаю, що ці законопроекти викликатимуть не менше неприйняття тих, хто натискає на гальма розвитку країни. Проте без цих законів ми – як держава – не матимемо жодної перспективи, окрім тої, яку активно підтримує Партія Регіонів: бути Україні м'ячем на футбольному полі світових гравців.

Дехто вважає, що на цьому тлі про певні речі говорити сьогодні зарано. Але "завтра" для повноцінної держави просто може не бути, якщо браконьєри витіснять єгерів, а не навпаки. 



powered by lun.ua
Реклама:
Капітолій. Початок реваншу Трампа
Дональд Трамп не здасться зараз, оскільки має намір балотуватися на наступних президентських виборах.
Заробити на смертях: як нас позбавили світової вакцини в 5 разів дешевше
Три долари заплатила Всесвітня організація охорони здоров'я за вакцину, закупівлю якої в ручному режимі зірвав міністр охорони здоров'я Максим Степанов.
Справжня ціна хутра норок: історія одного розслідувача
Наприкінці вересня 2020 року польський Сейм (нижня палата парламенту) провів історичну нараду з питань правового захисту тварин у Польщі.
Чи змінив Національний банк свою політику на валютному ринку
За яким принципом НБУ буде виходити на ринок з валютними інтервенціями та як впливатиме на курс. Що змінилося у новій стратегії?
Торговельний фокус з лісом: друзям — усе, а суспільству — нічого?
Чому торгівля необробленою деревиною відбувається на закритих "аукціонах" та без конкуренції.
Справа генерала Назарова — сигнал, який не можна ігнорувати
Справа Назарова як потенційний прецедент для військового судочинства України та свідчення неврегульованості ключових питань військової юстиції.
Демократія і некомпетентність
Чому Арістотель не довіряв демократії як формі правління, у чому полягають вади останньої та що це означає для сучасної України.