Меря… мещеря… тролинг!
Останнім часом і в "солідних" ЗМІ, а ще більше у блогосфері, спостерігається вельми цікава тенденція. Варто лише оприлюднити статтю, присвячену проблемам українсько-російських відносин, як одразу ж на неї обвалюється злива коментарів на одну й ту саму тему: чи є росіяни слов’янами, а чи не є, а є угро-фінами. "Меря, мещеря, чудь".
І дуже швидко виявляється, що ця невичерпна дискусія геть затуляє собою обговорення проблем, позначених у матеріалі. Так затуляє, що їх уже й не видно.
Темі "росіяни – не слов’яни" присвячено не лише коментарі й блоги, а й численні публікації у ЗМІ, зокрема й у дуже авторитетних. У деяких із них чітко читається підтекст: оскільки росіяни – то угро-фіни, тож Росія є неєвропейською країною мало не на генетичному рівні.
Публікації ці містять посилання на вчених – істориків, антропологів, навіть генетиків.
Автори й читачі таких публікацій та коментарів, радше за все, щиро вірять, що борються за праве діло. За Україну. Але чи так це?
Перше. Усе ж таки краще, коли наукові дискусії ведуть фахівці. Коли ж суспільство спонукають вимірювати форму черепів та довжину носів – це може надто вже некрасиво завершитися.
Будь-які спроби примітивізації, "адаптації для обивателів" суто наукових дискусій тільки й можуть, що породити стереотипи та упередження – масове невігластво, іншими словами, причому невігластво агресивне.
Тоді вже зовсім недалеко до неодноразово чутої по радіо й телевізору глибокодумної маячні на кшталт того, що "імпортні харчові продукти є шкідливими для здоров’я через те, що українці до них генетично не пристосовані".
Друге. Погодьмося: росіяни – таки не слов’яни. І що ж із того випливає? Французи – теж не слов’яни. Й італійці. Й британці. Й грузини. То що ж тепер із усіма ними робити? Ба більше: чи так уже вони, бідолашні, плачуть із приводу свого неслов’янства?
Третє. Ще погодьмося: росіяни – таки угро-фіни, а отже, генетичні неєвропейці. А як же тоді бути з Угорщиною та Фінляндією? Ці країни теж генетично неєвропейські, ледь не варварські?
І четверте, головне. Ну, гаразд, росіяни – то угро-фіни й ніякі не слов’яни. І що ж далі? Зрозуміло: мати універсальну відповідь на всі запитання й виклики – то дуже зручно.
Чому Росія веде імперську політику? – Бо вона угро-фінська. Чому в Росії немає демократії? – Бо вона угро-фінська. Й так далі, й тому подібне.
Тільки от у який спосіб констатація всіх цих фактів допомагає розв’язати бодай одну проблему у стосунках двох країн і народів?
Приносить почуття глибокого задоволення, декому навіть почуття зверхності над "москалями-кацапами", а ще що? Не на рівні почуттів, а реально? Не на рівні "чому?", а на рівні "як?". Ну, то що ж?
Що, власне, може довести теза про неслов’янське походження нинішніх росіян? Що центр світового слов’янства – це насправді не Росія, а Україна?
Ну, тоді давайте оскаржуватимемо в Москви "почесне" звання "третього Риму". Давайте відсуджуватимемо в Росії права спадкоємців Російської імперії. Зрештою, до її розбудови доклалися чимало вихідців із України.
А ще давайте поставмо пам’ятники Никиті Хрущову та Леоніду Брежнєву – адже вони, вихідці з України, тримали в остраху цілий світ – тож он яка Україна, хай навіть і під "псевдонімом" СРСР, була велика й могутня!
Чого ми, власне, домагаємося, чого ми прагнемо? Змагатися з Росією за лідерство в номінації "батьківщини слонів"?
А чи, нарешті, вийти з традиційного російського імперського дискурсу й перетворитися на нормальну європейську країну, без комплексів і манії величі?
Хто ми, власне кажучи? Опоненти Росії, а чи всього лише її конкуренти?
А тепер скажіть: чи багато українців знають, за якою ознакою вчені відносять ті чи інші народи до слов’янських? От він, результат медійної "науки для вбогих": насправді єдиним критерієм класифікації народів за групами та сім’ями є їхні мови.
Антропологічно між турками, узбеками та якутами немає геть нічого спільного. Але всі ці три народи належать до однієї й тієї самої тюркської групи алтайської сім’ї.
Або взяти тих самих угро-фінів, точніше, фіно-угорську групу уральської сім’ї: найближчими до угорської є мови, якими розмовляють ханти та мансі – геть не схожі на угорців ані зовні, ані в культурно-побутовому аспекті.
Жоден лінгвіст ще не висловив сумнівів щодо того, що сучасна російська мова належить до слов’янської групи індоєвропейської сім’ї…
Тож хай навіть предками росіян були угро-фіни, але протягом свого розвитку вони зазнали дуже потужного асиміляційного впливу з боку слов’ян – аж такого впливу, що забули свої автентичні мови й перейшли на слов’янську.
І якщо вплив був аж таким сильним, то не викликає сумнівів: ментальність, традиції та побут колишніх угро-фінів так само зазнали потужного слов’янського впливу.
Насправді теза про фіно-угорську природу росіян не так уже й багато доводить. Тим паче що й українці – не такі вже й чисті слов’яни ані з антропологічного, ані з генетичного погляду. Так само, як і представники будь-якої іншої європейської нації.
Так, Російська Федерація як держава й росіяни як суспільство демонструють взірці поведінки, дуже далекі від європейських стандартів добра й зла. На те є численні й вельми складні причини – історичні, географічні, культурні, політичні, економічні.
Далеке етнічно-генетичне минуле росіян якщо й є в цьому списку, то розташоване десь наприкінці його.
А отже, зведення обговорення всіх численних проблем, що існують між Україною та Росією, до тези: "Та вони ж – угро-фіни!" – є нічим іншим, як звичайнісіньким тролингом. Переходом на особистості цілком у стилі "сам дурак". Воно лише відвертає увагу від реальних проблем, так само як і від реальних шляхів їхнього розв’язання.
Зрештою, в усіх україно-російських суперечностях нас мусить цікавити єдине: що маємо робити, як поводитися, як знівелювати російський диктат?
Обговорення угро-фінського походження росіян на жодне з цих запитань жодної відповіді не дає й дати не може. Це обговорення навіть теоретично не можна вивести з площини минулого й розгорнути у площину майбутнього.
І з цієї причини воно вигідне насамперед росіянам. І справді: далеке, ледь не доісторичне етнічне походження – то річ, яку ми не можемо змінити, а тільки й можемо, що сприйняти як даність.
То що ж, і російську зверхність, і російське втручання у внутрішні українські справи маємо сприйняти як даність і скласти руки? Виходить, що саме так.
…Років із десять тому щось дуже подібне вже було. Тоді патріотичними ЗМІ прокотилася потужна хвиля дискусій: мовляв, Московія незаконно й безпідставно привласнила собі назву Росія, а насправді Росією має зватися Україна.
Тоді це виглядало як відверта спецоперація. А нинішнє угро-фінсько-російське божевілля, нинішня неадекватно велика увага до цієї теми, – чи не є так само спецоперацією?
І, може, нам краще просто бути Україною, бути собою – а Росія хай сама копирсається у своїх комплексах та маніях?
Борис Бахтєєв, для УП
