Чи дійсно це війна?
Здавалося б, хто в цьому сумнівався. Є ж навіть жертви торгової війни поміж Україною і Росією.
Та все ж є деякі аргументи на користь тієї думки, що зовсім це не війна, а узгоджені дії двох сторін з метою найти підстави для не підписання угоди з ЄС.
Спершу згадаймо, що мета війни визначена як спосіб тиску на українську владу. На владу, бо саме вона, а не хтось інший, приймає рішення про підписання вказаної угоди.
Але якщо давити на владу, то чому потрібно це робити шляхом "наїзду" на шоколадний бізнес, господарі якого до влади мають таке ж відношення, як п’ята вода до киселю? Чому не "наїхали" на тих, хто набагато ближчим є до влади?
Абсурд.
Мені скажуть, що було зупинено прохід через кордон з Росією багатьох товарів різних компаній. Але це ж було тільки на декілька днів, і ніхто не заявляв претензій щодо їхньої неякісності чи небезпечності, як це мало місце проти кондитерських виробів.
Чи можна вірити у якусь війну між владою України і Росії, зважаючи на те, що лідери наших країн зустрічаються, ведуть перемовини між собою ледь не щодня?
Хіба так ведуть себе вороги? Хіба вороги ведуть між собою постійні консультації, та ще за особистої участі лідерів, та майже після кожного приїзду в Україну представників Євросоюзу?
Не було інформації про те, що тема майбутнього конфлікту обговорювалась, що нам заявляли про своє невдоволення. Якось нелогічно починати конфлікт з силового прийому, якщо не спитати, чи погодиться суперник на всі умови нападника без боротьби. Хіба можна було обійти таке важливе питання?
Будь-яка війна – це насильство з тієї чи з іншої сторони. Яке ж може бути насильство між сторонами, які часто після офіційних зустрічей піднімають келихи за здоров’я один одного, потім разом відвідують розважальні заходи? Хіба хто-небудь вів себе так коли-небудь в умовах справжнього конфлікту?
Після справжньої війни між Грузією та Росією продовжувалась холодна та торгова війна. Хіба зустрічалися між собою в цей час лідери цих країн?
Згадаймо колишній конфлікт пов'язаний з Тузлою. Як реагувала Москва? Відключила зв'язок і тодішній президент України не зміг зв’язатися з Путіним протягом декількох днів.
В цукерковій війні такого не відбувалося. Зв'язок, як відомо, був, сторони обговорювали шляхи виходу з конфлікту і після цього обговорення тиск російської сторони явно послабився. Але хочеться запитати, чому цього не сталося в перший же день війни?
Чому так довго українська влада не реагувала на російські дії? Чому довго мовчала, ніби це її не обходить? Та навіть не мовчала, а намагалася виправдати дії Москви, нібито бюрократичною необхідністю переформатувати відносини на митницях.
Чому, врешті решт, ми не передали вирішення проблеми хоча б до якогось суду?
Можна поставити питання глобальніше: чи вірить хто-небудь з здравомислячих, що наша влада мріє і прагне ввійти в європейську коаліцію? Чи не ближча їй, не рідніша їй російська влада, яку багато хто в світі вважає такою ж корумпованою, такою ж недемократичною, як вважають нашу?
Чи можуть ті, що робили Кремлю нечувані подарунки за харківськими угодами, ті, що погоджуються на непомірну ціну на газ і не подають за цим до суду, ті, які не звертають увагу, що східноєвропейські країни вже виграли такі суди, ті, дії яких дуже часто були направлені не на користь України, а на користь Росії, змінити своє ставлення до сусіднього режиму?
Чи не є дії офіційного Києва по заграванню з Європою вимушеними. Адже маємо борги перед Європою, хтось держить там кошти, хтось набув за величезні гроші майно… В Європі, а не в Росії, де не дуже то є гарантії його збереження?
Чому українська влада не спішить виконувати всі умови ЄС для підписання угоди, чому ніхто по-справжньому не намагався їх виконати, коли не було ніякого тиску з боку РФ?
Чи не забагато "чому"? Де криються відповіді?
Може, все ж таки в намаганні Банкової не підписувати угоду з Європою і знайти пом’якшувальні обставини для зменшення негативної реакції зі сторони ЄС у випадку такого не підписання?
Олександр Мінович, для УП
