У ліжку з державою

Середа, 23 жовтня 2013, 14:15

Дискусії про потенційну асоціацію України з Європейським Союзом, які вперше виникли на більш-менш серйозному рівні одразу після Помаранчевої революції, здебільшого стосувались і стосуються зовнішньої політики країни, і лише частково йшлося про реформи всередині самої державної системи.

Порядок денний асоціації Україна-ЄС (ПДА), презентований наприкінці 2009 року і оновлений в 2013, містить в собі зокрема і положення про реформу місцевого та регіонального самоврядування згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування, яка, в свою чергу, визначає лише загальні принципи, залишаючи деталі національним законодавствам.

Наприклад, відмінивши вибори до Київради, влада, можливо, адже це не доведено судом, порушила закони про місцеве самоврядування та про статус Києва.

Ми не дочекались заяви Європейського Союзу з цього приводу саме тому, що усі міжнародні договори між цією структурою і Україною чітко залишають це питання на розгляд українського законодавства. Звичайно, якщо не відбулося порушення міжнародних зобов’язань.

Можливо тому громадяни України не відчули майже жодних змін на краще від впровадження прийнятих реформ – українська влада не звикла реформувати те, що і так працює для неї найкращим чином.

Насправді, питання системи місцевого самоврядування – це похідна від значно більшої проблеми.

Ми багато чули про необхідність університетської автономії, про платно-безоплатну охорону здоров’я, про стан доріг і навіть про неякісний медіапростір.

Парадоксально, але європейські країни вже давно знайшли від цього ліки. Називаються вони "суспільний сектор". Тобто те, що в Україні не існує навіть в проекті.

Усе, що ми використовуємо в нашому житті, має якусь форму власності. Якщо це одяг, автомобіль, квартира, то здебільшого йдеться про приватну форму власності.

А кому належать наші школи, лікарні, армія, поліція, дороги, ліхтарі на вулицях та парки?

В контексті України відповідь очевидна – державі. В контексті розвинутих країн вона не менш очевидна – суспільству.

Коли якесь благо належить комусь одному – людині або державі – цей хтось, згідно з усіма законами права та економіки, може встановлювати ціни на це благо, забороняти доступ до нього одним і дозволяти безкоштовно користуватися іншим.

По суті, уся наша держава виглядає саме так – вона ділиться на привілейовані частини населення, яким держава дозволяє все, та усіх інших.

Система суспільних служб означає, в першу чергу, ряд правил, які не можна порушувати – заборона дискримінації, однакові умови для всіх, однакова доступність, тощо.

Поліція не може захищати різни групи населення по-різному. Ніхто не може диктувати університетам, як саме навчати дітей і які правила встановлювати.

Школа не має права відмовити в навчанні учню без видимих причин. Це те, що в світі називається "цивільні та політичні права людини".

Суспільна служба фінансується із суспільного бюджету – частини держбюджету, бюджетів регіональних та муніципальних органів влади, до якої нараховуються кошти, призначені для суспільного сектору.

На перший погляд здається, що оскільки державний і місцеві бюджети створюються владою, вона може вплинути на фінансування університету, який навчає протестувати, або театру, який поставив неприємну владі п’єсу.

Але для цього розвинений світ придумав один дуже ефективний спосіб визначення структури суспільного бюджету.

Як вирішити, скільки коштів надати в наступному році університетам, а скільки витратити на дороги? Яку службу зробити безкоштовною, а за яку брати гроші? Як вирішити питання наповнення суспільного бюджету?

Питань багато, а відповідь одна-єдина – вибори, пані та панове.

Традиційно, наприклад, праві виступають за зменшення податкового навантаження на бізнес, але за одночасне зменшення соціальних видатків. Тобто, за те, щоб дати людям можливість заробляти більше, щоби вони змогли купити те, що раніше отримували безкоштовно.

Ліві, навпаки, виступають за прогресивні податки та збільшення соціальних видатків.

І тут ми повертаємось до проблеми реформ в Україні. Справа не тільки і не стільки у владі. Хто зможе сказати, де на політичній осі знаходяться наші політичні сили, окрім, хіба що, КПУ та ВО "Свобода"?

За яку економічну політику виступає президент, а за яку опозиція? Як люди обирають своїх представників?

Суспільний сектор – це, перш за все, відповідальність людей за себе, коли вони приходять на вибори, щоб виразити свою думку про те, як вони хочуть жити наступну каденцію свого представника.

Ми голосуємо за осіб, за їх слова, за їх обіцянки, за те, якою мовою вони говорять, які свята відзначають, хто є їх героями та ворогами. Ми хочемо "сильного лідера", тим самим перекладаючи відповідальність за наш добробут на когось іншого, здебільшого, на державу.

Саме тому питання суспільного сектору в Україні навіть не стоїть. Ми повністю віддали керування своїм життям в руки державі, а потім страшенно дивуємося та обурюємося, коли знаходимо її навіть у своїх ліжках. І добровільно вона звідти не піде.

Надія Іванова, економіст, активістка, для УП

Як модернізувати українську енергетику під час післявоєнного відновлення

Відбудова України після війни: хто, як і за чиї гроші

Втеча бізнесу: як переконати українські компанії не переїжджати до ЄС

(Не)правомірні дії працівників поліції в умовах воєнного стану: що ви маєте знати про свої права? 

Від розколу до згуртованості: який шлях подолали українці за останні роки та місяці

Як рятують від інфляції та у що вкладають гроші роздрібні інвестори