Європейська Україна: прогрес по колу

25 переглядів
Неділя, 01 грудня 2013, 19:29
Володимир Кухар
голова ГО "Українська альтернатива", офіцер резерву ЗСУ, для УП

У 2008 році помаранчева влада провалила приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. У 2013 біло-синя – підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Автор до останнього сподівався, що Угоду про асоціацію підпишуть. Попри нехіть української влади та їхню неорганічність контексті Європи.

Попри слабкість нашої економіки. Попри неготовність країни в цілому.

Про європейські цінності ми тільки починаємо говорити, а коли почнемо жити по них – невідомо. Попри наявні застереження щодо ЄС.

Зрештою, це ж не членство ще.

Для нас це дійсно цивілізаційний вибір. І щоб не говорили про торги за гроші, це суто політичне питання – інтегруватися на Захід чи на Схід.

Ми таки тут, у географічному центрі Європи.

"Чоловічий" аргумент ніби гарантував, що Янукович, хоча б на зло Путіну, "проявить характер" і вчинить по-своєму. От і де характер?

Україна – це Європа

Поляки та балтійські країни – чи не єдині у Європі, хто серйозно сприймає тезу про те, що без України відродження російської імперії неможливе. Але підтримки поляків мало.

Колишній президент Ющенко по-своєму правий. Не треба чекати реформ і ставити вимоги – Україну можна взяти до ЄС лиш такою, якою вона є. Але хто у Європі готовий її ось так взяти?

Було б неправильно все звалити на українську владу. Мала бути підписана угода двох сторін. Хтось чув переконливе обґрунтування, навіщо ця Угода і наближене таким чином членство України у ЄС самому Євросоюзові?

Рівно 14 років тому Комісар ЄС з розширення Гюнтер Ферхойген сказав, що говорити про вступ України до ЄС – приблизно те саме, що говорити про приєднання Мексики до США.

У 2006 році він же припустив, що членом ЄС Україна зможе стати років через двадцять.

Не маю нічого проти пана Ферхойгена. Навпаки, віддаю належне його чесності та реалізму.

Днями британська The Times вийшла з заголовком "Україна, як і Туреччина, ніколи не стане членом ЄС". Спасибі за відвертість.

На Заході більшість людей не відрізняє Україну від Росії. А серед політиків продовжує домінувати підхід "Спершу запитаємо у Росії" – так званий Russia first approach.

Традиційно політиками у важливій для ЄС країні Німеччині вважається, що найважливіші речі відбуваються у двох столицях: у Берліні і Москві.

Не скажу, як зараз, але протягом тривалого часу найбільша дипломатична місія Німецького МЗС – не у Вашингтоні, Пекіні чи Брюсселі, а у Москві.

Безпосередньо питаннями України в кількатисячному апараті МЗС Німеччини займається аж одна особа.

Куди вже нам змагатися з кавалером ордену за заслуги Володимиром Путіним. Орден Путін отримав від землі Саксонія. Саме там, у Дрездені, він п’ять років шпигував проти соціалістичної Німеччини.

І взагалі, як ЄС, яке постійно говорить про цінності, могло споглядати такий відвертий політичний розбій, до якого вдався останнім часом Путін щодо суверенної держави Україна? Де характер?

І питання до усього українського політичного класу – до влади і до опозиції: ви що, не знали, що буде важко?

І що, у цих умовах треба було довантажити проблематику питанням про звільнення Тимошенко? – про це можна навіть не питати. Бо якби сторони хотіли, то Угоду підписали б і попри "проблему Тимошенко".

Євромайдан

Люди таки вийшли на вулицю. Якби повторилася історія з протестами останніх років, коли виходило по триста-тисячу активістів, у найкритичніші моменти – по кілька тисяч, то й говорити не було б про що.

Люди вийшли. Ще не вмерла. І якщо спить, то не коматозно. Сном, який передбачає пробудження.

Правда, на Майдані вдень зараз протестують менше людей, ніж у 2004-му залишалося на ніч. Дві-три тисячі протестувальників зараз – це і є ті 500-1000 регулярних активістів плюс студенти і поодинокі небайдужі громадяни.

На піку протесту 24 листопада людей менше вийшло не лише порівняно з Майданом, але й порівняно з акцією 2002 року "Повстань, Україно!".

Тема Євросоюзу – це всуціль позитивна тема: європейський добробут, соціальний захист, верховенство права. Рівень підтримки зближення з ЄС з його позитивом – 41% – надто скромний рівень? Майже 60% населення, виявляється, ще треба агітувати, а половину з них не загітуєш жодними способами.

Від початку на протесті намітилося дві течії. На Майдані зібралося кілька тисяч молодих активістів та успішних професіоналів.

Це, а також безлідерність та відсутність політичної програми, об’єднувало Євромайдан з Болотною площею та Тахріром.

Такого роду протест у нас – це прогрес. Очевидний прогрес у притоці нових сил, які раніше сиділи по офісах і не хотіли нічого знати.

Але якраз через безлідерність та відсутність політичної програми, такий протест не може стати результативним. Тим більше, що ще на Болотній два роки тому говорили про вичерпаність методів мітингового стояння.

Студентський страйк – це теж прогрес. Проте кого можна налякати пропущеними парами? Страйк у реальному секторі економіки або хоча б "офісного планктону" – це був би аргумент. Але цим поки не пахне.

Політики на Європейській площі вели себе так, ніби вони змагаються не за цивілізаційний вибір країни, а продовжують пластмасовий тур "Вставай, Україно!".

Ті самі гучні промови, коли лякають, а воно не страшно. Замість відвертої розмови з людьми – витинанка зі штабних месиджів. Замість єдиної вимоги підписання Угоди, з приводу якої, власне, і зібралися – доточені вимоги різного роду відставок та імпічментів.

Десь по "брехунцю" "електорату", як вони кажуть, сподобається таке почути, дарма що вимоги ці на сьогодні – лише окозамилювання.

Політики та їхні партії відпрацювали стандартний набір зрозумілих їм методів агітації за Угоду. Повисіли на бордах. Пороздавали стрічки під фотокамери. Поїли чебуреків.

А так, не думайте, ніхто у регіони не рвався. Дарма говорити, що ніхто на схід і південь не поїхав пояснювати. Вся пропаганда замкнулася на Києві. В якому за ЄС агітувати можна хіба підпори Московського мосту – всі решта давно загітовані.

Словом, ідеальна рекламна кампанія для нагадування про себе.

Зрештою, і об’єднання протестних майданів перетворили на фарс. Бачте, студенти не хочуть політичних вимог і не бажають співати пісню для Юлі. Політики самоусунулись щоб показати, що без них нічого не вийде. Яка принциповість!

Парламентські опозиційні сили, "реєстрова опозиція", ще мають залишки фінансових можливостей та партструктур, багато прапорів та досвід організації прапороносців.

Громадські активісти почали розгойдувати ситуацію за пару днів до призначеного партійцями протесту. Завдяки взаємному доповненню цих зусиль з’явився цей стотисячний мітинг 24-го.

Повисає питання, де були ці протестувальники раніше? Чому у такій кількості за протекторат Європи виступають, а не виступали за прозорість влади, за свої права, за малий бізнес у своїй країні?

Нехай би і проти виступили – проти зухвалого розкрадання країни, проти міліцейського свавілля, проти здачі національного суверенітету. Дійсно, чому?

Нові лідери ще не з’явилися. Старі здрібніли і набили оскомину. За ким має йти протест?

І найсуттєвіша відмінність від Майдану-2004. Протест поза межами центру Києва і майданів у регіонах не помітний. Атмосфера між людьми не змінилася.

Зате з’явилося організоване насильство. Під час акції "Україна без Кучми!" для провокацій треба було привозити тризубівців у столицю. У цьому політсезоні демонстрація сили стає неодмінним елементом протесту.

Все поставлено на конвеєр, не треба далеко їздити. З одного боку – спортсмени-"тітушки" та просто найняті "петеушники". З другого – колона "свободівців", яка чомусь опиняється у голові ходи і чомусь без вождів на чолі колони. Типова ситуація стінка на стінку.

Усі задоволені – усі отримали свою порцію уваги. Ще трохи, і люди забудуть, за що ж билися.

У 2004 році до Києва привозили шахтарів, які мали зображати альтернативний протест. Зараз столиця поповнилася кадрами з Донбасу – від начальників районних податкових до офісних співробітників у фірмах під їхнім "дахом".

Загострення у виборчому 2015 році загрожує неконтрольованим зростанням насильства та серйозним громадянським конфліктом.

Україноцентризм

Сплеск активності на вулицях став несподіванкою. Тим часом у тихому болітці української політики від 2004 року нічого не змінилося.

"Реєстрова" опозиція – "солдат спит, служба идет". Опозиція залишається такою самою безідейною та зорієнтованою на короткотермінові тактичні ходи. Роки правління Януковича так її й не навчили, що "так жить нельзя".

За ці роки не сформовано нову елітну верству, а у ній – якісно нову хвилю політиків.

Відсутність циркуляції еліт – перша запорука того, що навіть при зміні влади нові керманичі впораються не краще зі своїм завданням, ніж помаранчева команда Ющенка-Тимошенко.

Нові-старі керманичі несуть з собою й більшу загрозу. Розчарування від змарнованого ними ще одного шансу поставить країну перед питанням можливості подальшого існування.

Суспільство намагалося здійснити переоцінку ідей та політикуму, але ці зусилля протягом року від програшу демократичних кандидатів на виборах-2010 завершилися.

Народ, який не встиг намацати нові засади життя, цінності, під тиском потреб політичного циклу, постійних виборів повернувся у русло старих партій та гасел.

Якісні зміни – це коли зміняться ляльководи. Коли політика перестане бути грою кількох олігархів і виконавців у їхніх театрах. Змінити це можна лише двома способами.

Або відбудеться темний бунт, який змете всіх і вся. При цьому не виключено, що будуть спроби розвалити країну територіально. І спроби ці підтримає наш північно-східний сусід.

Або малий та середній бізнес підтримають здорове громадянство і його програму необхідних перетворень. Радше середній, бо малий в наших умовах часто сам працює "на зарплату".

Доля країни у руках свідомої частини еліти, особливо – еліти економічної.

Україноцентризм – це історія про нас

Це те, що працюватиме на нас за будь-яких внутрішніх та зовнішніх умов. Ніхто за нас не прибиратиме у під’їздах, не поборе всюдисуще хабарництво, не вибудує нові інституції.

Можна стукатися у всі двері – відчинені, причинені, неіснуючі. Можна сподіватися на те, що "заграниця нам допоможе". Можна за кордоном вимагати покарати наших же керівників. Але це – безперспективна справа.

Кожен має прожити своє життя. Санкції проти Януковича на Заході введуть лише якщо він почне їсти немовлят.

Україна як суспільство і ми як громадяни можемо розраховувати тільки на себе!

Володимир Кухар, Українська альтернатива, для УП



powered by lun.ua
У чому логіка "земельного Задзеркалля" щодо іноземців
Заборона іноземцям купувати землю в Україні не працюватиме. Знайдеться ряд механізмів і структур в Україні та за її межами, щоб це обійти. Для кого ж іноземці становлять ризик?
Чому всім нам варто подивитися "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго"
В Україні ми не користуємось інфраструктурою як чимось зручним і корисним, не задумуючись – навпаки, ми, самі того не помічаючи, витрачаємо величезну кількість енергії, щоб компенсувати її розруху.
Синдром політичного інтелекту
То що у нас не так з політичним інтелектом? Посада президента крізь призму теорії поколінь. Та чи можна узяти віртуальний майстер-клас у американських президентів?
Етичний бізнес глобальних корпорацій
Підприємства на Заході поступово змінюють свої підходи до ведення бізнесу. Чому і як це відбувається?
"Реформа" прокуратури: дуже приємно, цар
Чому бізнесу і чиновникам варто боятися ручного управління Офісом генпрокурора. (рос.)
"Укрзалізниця" – мертвий актив чи ласий шматок для інвесторів?
"Укрзалізниця" втілює в собі парадоксальну різницю між потенціалом для приватних інвесторів і реальністю. У чому ризики та перспективи її приватизації?
Викривач корупції – не лише заявник: що не врахували законотворці
Попри загалом позитивний характер закону про викривачів корупції, законотворці обрали звужений підхід до врегулювання статусу викривача. А це матиме значення для викриття можливих корупціонерів та захисту тих, хто їх викриває.