Мобілізуй мене, якщо зможеш
Чому
жодна косметична реформа системи призову не вирішить проблеми поповнення армії
та страху цивільних перед бойовими діями
Більше місяця минуло відтоді, як у Львові ножем у шию вбили 52-річного військовослужбовця ТЦК Олега Авдєєва. Станом на 12 квітня 2026 року поліція зафіксувала 620 нападів на працівників ТЦК — троє загинули. Ці цифри — це діагноз стану довіри між суспільством і державою у питанні мобілізації.
Після кожного резонансного інциденту запускається звичний цикл: парламентські заяви, урядові наради, медійні дискусії про реформу. Цього разу є одна відмінність — вперше за чотири роки конкретний політик бере на себе відповідальність за цей процес. Деталі концепції публічно не комунікуються — є лише крихти із заяв окремих нардепів. Перейменувати ТЦК та СП в "офіси резерву+". Розділити соціальну і призовну функції по різних будівлях. Перекласти частину роботи на поліцію. Я чую ці ідеї вже кілька років. І щоразу пояснюю одне й те саме: проблема не у вивісці.Як ми дійшли від "наших котиків" до мереж телеграм-каналів "Стоп ТЦК" — і чому частина вже озвучених пропозицій не спрацює.
Чому поліція — не вирішення
Концепція реформи досі в розробці, але вже окремі депутати починають розповідати деталі та зондувати ставлення суспільства до ідеї. Одна з них — передати частину функцій ТЦК та СП поліції.
Перш ніж говорити про реформу, варто назвати речі своїми іменами. Термін "бусифікація" виник не випадково — він описує правову колізію, яку держава сама і створила. За чинним законодавством право затримати людину і доставити до ТЦК має виключно поліція. Самі працівники ТЦК таких повноважень не мали ніколи. Проте саме вони роками садили людей у мікроавтобуси — без протоколів, без поліції, поза будь-якою правовою рамкою. У цьому вакуумі закономірно виросло все найгірше: одні відчули смак влади і почали нею зловживати, інші — смак грошей. Що відчувають ветерани або військові з пораненнями, які працюють у ТЦК і бачать, як їх бояться та зневажають ті, кого вони ще вчора захищали, — я навіть не хочу думати…
Свавілля і корупція в ТЦК — не "окремі негідники". Це від системного ігнорування проблеми з боку держави, яка делегувала примус без правил. На нереформовану модель мобілізації, в час великої війни, скинули весь бруд, негатив і, що цікаво, всю відповідальність.
Україна на початку повномасштабного вторгнення навантажила ТЦК функцією примусової доставки для перевірки військово-облікових даних — не передбаченою законом, без підготовки особового складу до цієї ролі і без будь-якого пояснення суспільству, що відбувається і чому.Тож єдиний реальний здобуток від передачі цієї функції поліції — процедура нарешті відповідатиме закону. Це важливо, але це не реформа. Суспільство, яке накопичило агресію до ТЦК, перенесе її на нову інституцію. Нова вивіска, та сама логіка, той самий результат.
Помилка, яку вже робили
Примусова мобілізація в умовах підірваної довіри — це не українська новація. Це добре задокументований провал, який повторювався в різних арміях і різних війнах. США у В'єтнамі зіткнулися з тією самою логікою. Масовий призов без широкого суспільного консенсусу породив не тільки потужний антивоєнний рух, а й суттєво підірвав дисципліну в армії. Зросли рівень дезертирства, відмови виконувати накази — "combat refusals" — та так звані "fraggings": вбивства або замахи на власних офіцерів і сержантів. За даними Пентагону, у 1970 році було зафіксовано 209 таких інцидентів, у 1971-му — ще понад 200. Загальна кількість підтверджених і підозрюваних випадків fragging з 1969 по 1972 рік сягнула понад 900. Армія, сформована переважно примусовою мобілізацією без достатньої довіри суспільства, почала руйнуватися зсередини. Не менш показовий приклад — Британія. У Першій світовій країна спочатку покладалася виключно на добровольців — і за перший рік зібрала понад мільйон осіб. Коли добровольці вичерпалися, введення примусового призову в 1916 році супроводжувалося парламентськими дебатами і системою апеляційних трибуналів для тих, хто заявляв про особисті обставини чи антивоєнні переконання. Навіть в умовах тотальної війни британці не відмовилися від процедур.Інший приклад — Ізраїль. Країна з обов'язковою службою, яка реально працює, будувала свою систему десятиліттями, спираючись на три речі: прозорість умов служби, ротацію резервістів за чітким графіком і суспільний консенсус щодо екзистенційного характеру загрози. Це не просто "патріотизм". Це системна робота держави з легітимізацією призову в очах кожного громадянина.
ІПСО, яку ми програємо
У 2023 році росіяни побачили ідеальне вікно можливостей. Більшість добровольців вже на фронті. Контрнаступ провалився. Тил деморалізований — літа в Криму не сталося, депресивні настрої загострювалися. І головне: держава активно запустила примусову мобілізацію через ТЦК, не підготувавши ні суспільство, ні сам особовий склад до цієї ролі. Ідеальний ґрунт для "удару в тил".
У 2024 році дефіцит зброї та людей нікуди не подівся. Новий закон про мобілізацію, який набув чинності 18 травня 2024 року, мав нарешті запустити систему. Але замість відновлення довіри, суспільство отримало нову хвилю конфліктів. Політики жбурляли проєктом закону один в одного: з парламенту до уряду і до офісу президента. Ніхто персонально не хотів брати на себе політичну відповідальність за мобілізацію.
Антимобілізаційна кампанія стала, мабуть, найефективнішою російською ІПСО за час повномасштабної війни. Росіяни зробили ставку на дискредитацію мобілізації — одного з інструментів поповнення армії кадрами. І противнику майже не довелося нічого вигадувати — достатньо було підсилювати реальне.
Механіка була відпрацьована швидко. Мережа Telegram-каналів системно збирала відео конфліктів із ТЦК, монтувала їх з коментарями і розганяла на мільйонні аудиторії. TikTok підхоплював через алгоритми — без жодної координації, просто тому, що конфлікт і страх дають охоплення. За даними Сухопутних військ, у травні 2025 року з 263 повідомлень про "свавілля ТЦК" реальні підстави мали лише 30 випадків — 11%. Але саме ці 11% ставали сировиною для сотень маніпуляцій свідомістю та розпалювання ворожнечі. Менш ніж за рік послідовної російської кампанії — і сталося перше резонансне вбивство військового ТЦК. Паралельно розгорталася кампанія романтизації "ухилянства". Тут ворог діяв тонше. Наратив не закликав зрадити країну — він пропонував зручну самовиправдувальну рамку. "Ухилянт" у цьому контексті — не порушник закону і не людина, яка перекладає свій тягар на плечі інших. Це людина, яка переконана, що має лише гарантовані Конституцією права, хоче жити своє краще життя, а воювати мають діти депутатів. Я усвідомлюю, що в країні існує частина населення, хто свято в це вірить. Втім, саме завдяки роботі ворога ці наративи, вкинуті через " лідерів думок ", проросли у масах.Так суспільний договір втратив свою силу. Ми розділилися на тих, хто взяв на себе війну, і тих, хто старанно робить вигляд, що її не існує.
Що насправді потрібно
Парадокс соціології, який я не можу пояснити інакше як колективним інфантилізмом: ЗСУ довіряють понад 90% українців, ТЦК — лише третина. Але ці дві цифри пов'язані між собою більше, ніж здається. Значна частина суспільства досі живе в логіці "ЗСУ якось переможуть самі". Є абстрактний захисник, є фронт десь далеко — і можна жити далі. Ця позиція не зрада. Це наслідок того, що з людьми роками не вели серйозної розмови. Не пояснювали, що ті, хто воює, — не окрема каста героїв з іншої планети, а звичайні люди, які фізично й морально виснажені після чотирьох, а хтось і після дванадцяти років війни. Пересічному українцю так і не донесли головного: виграти екзистенційну війну чужими руками не вийде. І цей меседж має лунати однаково — від локального блогера до вищого військово-політичного керівництва країни.
Я писав про це ще два роки тому: мобілізаційна реформа має бути комплексною — і з боку суспільства, і з боку держави. Без цього вона не працює в жодному напрямку.
По-перше, армії потрібні системний рекрутинг, якісний сержантський корпус, реальна бойова підготовка і гідне забезпечення бійця — це не побажання з підручника. Це формула, яка працює. Результат — 13 випадків СЗЧ на місяць у з'єднанні чисельністю понад десять тисяч військових. Це підтверджений рекорд Третьої окремої штурмової бригади. Цього результату командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький досяг не облавами і примусом, а прицільним рекрутингом, спільною візією і командирами, яким люди довіряють. Примусово мобілізований боєць — це цифра в списку особового складу. Доброволець, який розуміє навіщо він тут, — це бойова одиниця. Різниця між ними на позиції коштує життів. Поки держава не засвоїть цю різницю, жоден офіс призову нічого не змінить.По-друге, прозорість і чіткі правила гри. Кожен призовник має отримати юридично закріплений маршрут: від першого контакту з ТЦК до конкретних умов демобілізації. З правами, процедурами оскарження і гарантіями. Часи, коли людям потрібні були лише зброя та бойовий колектив лишися у 2014-му.
Ізраїль — показовий приклад. Там кожен резервіст знає заздалегідь: коли він призивається, на який термін, в яке з'єднання, з яким озброєнням і забезпеченням, і коли повертається додому. Мілуїм — це не сюрприз і не лотерея. Кожен резервіст знає свій графік зборів наперед і будує навколо нього цивільне життя. Саме тому система працює без масового спротиву в країні, яка воює з моменту свого заснування. По-третє, ревізія списку заброньованих, яких понад мільйон триста тисяч, і політичне рішення щодо двох мільйонів людей у розшуку. Інструмент простий: підніміть документи за чотири роки і подивіться, в яких областях і в який саме період мами та дружини військовозобов'язаних масово отримували статус особи з інвалідністю. Це не журналістське розслідування — це робота прокуратури.По-четверте, інформаційна капітуляція всередині країни має зупинитися. Держава програє битву за власне суспільство: повільно реагує, говорить не тими каналами, не тією мовою. Кожен фейк про ТЦК має отримувати спростування там, де він з'явився, і швидше, ніж він набере мільйон переглядів. Але реакція — це не стратегія. Потрібна чесна розмова від керівництва держави і лідерів громадської думки: скільки людей потрібно, чому, на яких умовах, що отримує той, хто служить.
Досить "бігати марафони за ЗСУ" — прийдіть і замініть частину з нас. Люди, які поховали побратимів і віддали цій війні роки, будуть набагато ефективнішими амбасадорами армії, ніж будь-яка цивільна піар-кампанія.
Щоразу, коли бачу, як чоловіки тікають від військового обов'язку, згадую фільм Спілберга "Впіймай мене, якщо зможеш". Головний герой роками міняє документи й особистості — аж поки держава не пропонує йому не клітку, а місце. І він знаходить себе. Я не романтизую ухилянтів. Але я бачив достатньо людей, які потрапляли до нас з боєм — і ставали бійцями. Питання не в тому, чи здатні ці люди воювати. Питання в тому, чи здатна держава запропонувати їм щось інше, крім автозака.