Спланована кампанія по знищенню України
Російська анексія Криму є результатом наперед спланованої операції. Про це свідчить цілий ланцюжок взаємопов'язаних подій. Найгірше те, що окупація Криму не є останньою ланком у російській політиці щодо України.
Для того щоб це добре зрозуміти, потрібно подивитись більш глобально на останні десять років у відносинах між Україною та Росією.
У 2004 році відбулась Помаранчева революція й Росія вперше відчула реальну можливість виходу України зі своєї сфери впливу й так-званої буферної зони. У тому ж році, відбулось значне розширення НАТО, до складу якого увійшли сім країн колишнього соцтабору. Після серйозної експансії НАТО в 1997 році, результати стамбульського саміту Північного альянсу стали для Росії шоком.
З 2004 року вся Кремлівська машина запрацювала на повалення України на повну силу, проявляючи себе все частіше на шляху до кульмінаційного моменту в Криму.
Впродовж 2006-2007 років відбувся горезвісний газовий конфлікт, під час якого Росія перекрила Україні газ.
Засудження дій Росії з боку міжнародної спільноти практично не відбулось. Навпаки, Росія так пояснила свій вчинок, що в результаті Україна виглядала винною та ненадійною. Через кволу реакцію світу на цю енергетичну агресію Росія відчула себе повним господарем у відносинах з Україною.
У 2007-2008 роках Україна перебувала в стані постійної політичної кризи, що відбувалась не без інспірації з боку Кремля.
На саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році у своїй відомій розмові з Бушем, Путін скандально заявив, що Україна не є країною, а лише певною територією, зібраною з різних, переважно російських земель. На протязі величезного періоду часу Москва систематично перековувала світ у тому, що Україна це штучна держава й що українці не є окремим народом.
Ідемо далі.
У 2009 році Медведєв у своєму відео-зверненні звинуватив Ющенка в антиросійській політиці, утисках російської мови, перешкоджанні діяльності Чорноморського флоту РФ та викривленій інтерпретації Голодомору.
Уже тоді Медведєв заявив, що у відносинах між Україною та Росією повинні настати "новые времена". Тепер зрозуміло, про що саме він нахабно говорив, стоячи на фоні Чорного моря. Ті закиди були прелюдією до того, що зараз відбувається в Криму й максимально наближеними до офіційного обґрунтування Росії щодо теперішнього введення війську в Україну.
У 2010 році Янукович "покращив" відносини з Росією за допомогою "Харківських угод", продовживши базування Чорноморського флоту РФ до 2042 року.
Того ж року Янукович запропонував та пізніше підписав закон "Про засади внутрішньої та зовнішньої політики", скасувавши для України стратегічну мету набуття членства в НАТО й тим самим знову задовольнив позицію Кремля.
У 2012 році Росія ініціювала торгово-економічне протистояння проти України, відоме як "сирна війна", заборонивши поставки українського твердого сиру на російський ринок.
У тому ж 2012 році Віктор Медведчук, кум Путіна, створив "Український вибір" і почав популяризувати ідею федералізації України та її вступу до Митного союзу з Росією.
У 2013 році Росія влаштувала експортну блокаду українським товарам, розкрутила сценарій щодо неминучого краху українських товаровиробників внаслідок втрати російського ринку збуту, і таким чином перешкодила підписанню Угоди про асоціацію з ЄС.
Розпочався Майдан за європейський вектор, а пізніше за демократію, прозорість, людську гідність та незалежність.
16 січня 2014 року Партія регіонів прийняла пакет "ручних" та антидемократичних законів, практично повністю скопійованих із російських аналогів, підірвавши тим самим фундаментальні основи захисту прав та свобод людини в Україні.
Не секрет, що за час Майдану й задовго до нього багато високопосадовців та депутатів Верховної Ради неприховано поводились, неначе агенти на службі Кремля, накручуючи полеміку щодо мовного питання, блокуючи роботу Верховної Ради, розграбовуючи армію, копіюючи російські закони, вільно впускаючи в Україну радикальні елементи з Росії для підривної діяльності.
За таких умов Україні не було коли займатись розвитком економіки та об'єднанням суспільства.
Кліматичні передумови для подальшої військової агресії були створені.
За останні 10 років Росія послідовно та агресивно застосовувала проти України політичні, енергетичні, торгівельні та інформаційні війни. Усі ці етапи були розраховані на зміцнення фундаменту саме для того, що зараз відбувається в Криму та сході України.
Енергетичні та торгівельні війни підривали економічну незалежність України.
Інформаційною війною Кремль наполегливо нав'язував Україні образ "національної збоченості", навмисно спотворюючи та перекручуючи уявлення про український націоналізм, брехливо ототожнюючи його з нацизмом, фашизмом та расовою нетерпимістю.
Не дивно, що в цьому спланованому ланцюжку антиукраїнських маніпуляцій настав час і воєнних дій.
Наприкінці лютого 2014 року почалися перші сепаратистські проросійські військові заворушення на території України в Криму.
1 березня 2014 року Рада Федерації РФ схвалила без належного кворуму рішення про введення військ в Україну.
16 березня 2014 року Росія інсценувала абсолютно фіктивний, сфабрикований, театралізований "референдум" в Криму.
Ланцюжок невимушеної агресії РФ проти України, який тимчасово призупинився на стадії анексії Криму, є результатом спланованої й багаторічної кампанії Путіна по всеохоплюючій руйнації України за КДБ-шними технологіями:
– підрив іміджу України;
– підживлення корумпованості та енергетичної залежності України;
– нівелювання української державності;
– переписування історії, демонізація українського націоналізму, внутрішнього розколу суспільства;
– інфільтрація структур національної безпеки;
– розвал економіки;
– знищення обороноздатності.
Демократична та успішна Україна для Росії – це загроза. Україна в ЄС та НАТО це смертельна загроза.
Саме тому Росія проводить таку потужну кампанію по дискредитації цих інституції в очах населення України, залякуючи їх.
У глобальній перспективі Україна стала театром баталій у протистоянні кардинально різних систем цінностей – а саме демократії проти авторитарного, тоталітарного режиму Путіна.
Володимир Вальков, спеціально для УП
