Казус Порошенка

Вівторок, 01 квітня 2014, 17:02

Великою ціною позбавившись влади партії великого капіталу, українці чомусь вважають, що боротьбу за справедливість має знову очолити олігарх.

Соціологія останніх тижнів примусила всіх уважних оглядачів українських справ завмерти від здивування. Несподівано рейтинг найвірогідніших претендентів на президентське крісло очолив відомий український бізнесмен і політик Петро Порошенко. І не просто очолив, а значно вирвався вперед.

Нині він за два місяці до виборів у 2,5 рази обганяє інших давно відомих і прогнозованих лідерів президентських перегонів Віталія Кличка та Юлію Тимошенко. Вони й 10% рейтингу не мають, а в нього нині майже 25!

На якій підставі стався такий перелом у свідомості українців?

Що спричинило хвилю симпатій до "шоколадного короля", як ще й досі називають Порошенка?

Ніяких акцентованих вчинків, ніяких гучних заяв, ніяких переконливих програм. Схоже, знову ірраціональний український виборець раптом масово зупинив свою увагу на давно відомому персонажу вітчизняної політики, який традиційно перебував у другому ешелоні.

Гаразд, Петро Порошенко справді досить яскравий політик, успішний бізнесмен, відомий в Україні та й за її межами чоловік. Має добру освіту. Хороший оратор, дуже активний, фантастично працездатний і амбітний. Щоправда, усе це асоціюється з успіхами в сімейному бізнесі, де в його функції входить політичне прикриття, добре налаштованій його батьком імперії.

У справах громадських та й державних Петро має значно скромніші успіхи.

Був секретарем Радбезу при Вікторові Ющенку. Недовго. Включившись в активну боротьбу за пост прем'єра з Юлією Тимошенко, спричинив розвал усієї помаранчевої команди. Хоч заради справедливості слід сказати, що Тимошенко, котра витягла на собі всю передвиборчу кампанію й набула успішного управлінського досвіду в уряді Ющенка, мала значно більше морального права очолити уряд молодих українських демократів.

На виборах 2010 року Порошенко став відомим "противсіхом" і був одним із тих, хто проклав дорогу до влади команді Віктора Януковича.

При владі регіоналів Петро Олексійович несподівано погодився очолити ключове міністерство економіки. Обіцяв фантастичні реформи. Але ніякими реформами не відзначився. І не тому, що їх не прийняла влада донецьких олігархів – а тому, що й не пропонував. Принаймні, громадськість не поінформував навіть про свої наміри. І швидко пішов.

Дехто стверджує, що даний маневр був усього лише прикриттям сімейного бізнесу від агресивних атак донеччан. Що якимось чином усе ж пояснило його дивний вчинок.

У громадському житті значно відоміший.

Розпочавши політичну кар'єру виборами до парламенту в 1998 році, одразу зорієнтувався й вступив до лав владної на той час і надзвичайно впливової СДПУ(о) Віктора Медведчука. І був там не останнім чоловіком.

Але коли почала заходити зірка президента Леоніда Кучми й ставало питання про політичне майбутнє його сателітів, Петро Порошенко разом із Миколою Азаровим та групою бізнесменів Донбасу організовує нинішню Партію регіонів.

Та коли стає зрозуміло, що демократичні сили здатні перемогти на майбутніх виборах президента, висунувши відомого банкіра й досить успішного урядовця Віктора Ющенка, він негайно приєднується до нової команди. Щоб її згодом мимохіть розвалити.

Очевидно, врахувавши помилки своєї політичної молодості, Петро Олексійович із самого початку підтримав Євромайдан і був одним із найактивніших і найщиріших його учасників серед вітчизняного політикуму. І, вірогідно, одним із найбільших спонсорів. Персонально знайомий із багатьма європейськими політиками, за їхньої підтримки він одним із перших проклав дорогу до євроструктур і заручився їхньою допомогою.

Але дуже сумнівно, що всі ці фактори спричинили раптовий злет у перший ешелон української політики Петра Порошенка.

Схоже, що вирішальну роль у несподіваному злеті нової політичної зірки зіграли не реальні справи й позиції, а новий телевізійний образ, сформований у цей час найпопулярнішим "5-м каналом", власником якого він був і який завбачливо до пори до часу тримав у запасі.

І тільки розпочався Євромайдан, як тут же вибухнув і "5-й канал". Він знову став ледь не єдиним альтернативним джерелом масової інформації. І роль його як альтернативного ЗМІ на фоні загальної провладної істерії в подіях Революції Гідності важко переоцінити.

Але альтернативні ЗМІ все ж найчастіше лишаються засобами пропаганди. Не уникнув пропагандистських функцій і "5-ий".

Разом із правдою про події, що відбувалися в Києві та інших містах країни впродовж останніх 4-ох місяців, фахові журналісти каналу не скупилися на промоцію всіляких ініціатив свого господаря чи коментування ним перебігу подій. І не виключено, що в очах глядачів із часом Порошенко став уособлюватися справжнім лідером Євромайдану. Особливо на фоні пасивних Кличка-Яценюка-Тягнибока, котрі не вирізнялися ні особливою ініціативою, ні суттєвими справами.

А Порошенко на мітингах демонстрував наступне: "Вчора я їздив до Брюсселя (Берліна, Парижу), зустрічався з Ештон (Меркель, Баррозу, Фюле). Вони мені особисто пообіцяли, що..." Почалося створюватися враження, що Майдану і країні реально може допомогти лише Петро Порошенко, який не жаліє ні часу, ні коштів, ні сил на громадську справу.

І це все було дуже схоже на правду. Не виключено, що саме звідси сплеск його нинішньої популярності.

Але готовність електорату за два місяці до виборів віддати голоси за лідера березневих симпатій – ще не означає, що травень принесе перемогу. За два місяці ще може надто багато змінитися.

І, здається, наш уславлений герой-переможець світових поєдинків Віталій Кличко цього разу надто рано здався.

Але ще не здалася Юлія Тимошенко, у якої за плечима є не тільки прикрі поразки, про які нині всі добре знають і жваво обговорюють.

Адже Леді Ю має ще й безсумнівні перемоги на державній службі. І в якості віце-прем'єра, коли вона зупинила тотальний грабунок і розвал електроенергетики, що дало можливість країні вперше за багато років у 2000 році вийти із плюсовими 6% ВВП. І в якості прем'єра.

Не треба забувати, що Юля витягла країну з важкої кризи й передала своїм наступникам казну золотовалютного резерву в розмірі 34,5 мільярдів доларів. А Микола Азаров у відносно спокійний час залишив цю ж казну практично пустою з резервом у 15 мільярдів доларів США.

Таких помітних і беззаперечних позитивів не може запропонувати Петро Олексійович.

І якщо Юлю стане підтримувати ще й інший блискучий оратор Юрій Луценко, і вони матимуть широкий доступ до телевізійних ефірів – то їх важко буде зупинити.

Тим більше, що вони найшвидше оголосять війну олігархічному устрою країни й українським олігархам. І на цьому шляху в розграбованій цими ж олігархами країні вони можуть знайти досить велику підтримку.

А оскільки, судячи з усього, у Порошенка немає – і не може бути – міцного електорального ядра, стратегічної ідеї модернізації країни, оскільки він залишається представником великого бізнесу й найшвидше прагнутиме підсвідомо захищати його інтереси, то його перемога в травні під великим запитанням.

Але якщо навіть переможе Петро Порошенко на президентських перегонах, то це ще не вечір для його конкурентів.

На кого він може обпертися?

Він не має ні своєї парламентської партії, ні навіть групи. 5 чоловік його прихильників з ослабленими президентськими повноваженнями мало чого важитимуть. Крім того, найближчим часом мають все-таки відбутися позачергові парламентські вибори, які в умовах кризи дадуть карт-бланш опозиціонерам. І особливо групі Тимошенко-Луценко.

Отож, травнева перемога на президентських перегонах може виявитися пірровою перемогою.

Тому треба думати не тільки про те як самому перемогти, а і як швидко домогтися успіхів у економіці та найшвидше підняти соціальну сферу. А це якраз те, що треба українцям.

Але чи треба воно олігархам?..

Віктор Мороз, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції