Новодворська. R.I.P.
Відійшла в кращий світ Валерія Іллівна Новодворська.
Для покоління посткомуністичного часу вона стараннями галкіних стала, на жаль, напівкомічним образом, яка зациклена на своєму "Карфагені" – ненависті до комуністичної ідеології. Але варто лише прочитати її автобіографічну книгу "Поза межами відчаю", яка вийшла ще в далекому 1993-му й присвячена не опору, а саме боротьбі проти людиноненависницької радянської системи, – як логіка її мислення стає гранично ясною та зрозумілою.
Спостерігаючи державу в дії, побудовану на фальші та брехні, лицемірстві та фарисействі – як у СРСР, так і в сучасній Росії, – і, водночас прагнучи бути чесною із собою, інакше мислити та інакше діяти Новодворська не могла. "Я очень рано поняла, что самопожертвование и сакральная идея – стержень бытия", – пише Новодворська.
З дитинства маючи бунтарський дух, – а може, і з народження, гени дають своє, – Валерія Іллівна не могла чинити інакше, як жити спротивом.
Форму життя вона обрала сама із самого початку. А от зміст життя-протесту виявився вже після того, як Новодворська усвідомила всю ницість радянської системи.
Відправною віковою ж точкою, за її власним зізнанням, стало 17-річчя майбутньої дисидентки, коли батько поклав на її стіл "Один день Івана Денисовича" Солженіцина. Висновок від прочитаного: "Раз при социализме оказались возможными концлагеря, социализм должен пасть".
Масла у вогонь додала болісна реакція й відчуття власної відповідальності за трагічні події "Празької весни" 1968 року. Зокрема, у смерті Яна Палаха Новодворська звинувачувала персонально себе.
Відтак багатообіцяюча студентка Інституту іноземних мов, усвідомлюючи, на яку "кар'єру" себе прирікає, розпочинає власну боротьбу проти Системи.
Однак у цьому навчальному закладі Новодворську оточують порядні люди, і, за її власним зізнанням, "ніхто не доніс". А доносити за мірками червоної системи було за що. Наприклад: "На лекциях по истории КПСС я садилась за первый стол и демонстративно листала что-то постороннее, а на негодующие реплики преподавателя, читавшего свой курс по пожелтевшим конспектам 30-летней давности, отвечала вслух, что делаю это в знак протеста против насильственного изучения истории преступной организации, погубившей страну".
Однак те, що вона на волі, Новодворську не радувало. Як сама іронізувала про свою долю, "Шарль Перро не предусмотрел варианта, при котором Красная Шапочка полезет в пасть к волку сознательно, по идейным соображениям".
І цей день настав. 5 грудня 1969 року, у День Конституції, ще сталінської, у Палаці з'їздів юна Новодворська кинула з балкона півтори сотні листівок антикомуністичного змісту. Рукавичка Системі – виклик на дуель –була кинута, і із цього часу розпочалась боротьба не на життя, а на смерть.
Мене особисто вразив один епізод підготовки до акції з листівками. Не маючи сумніву у правильності кроку, що готується, не втрачаючи ні краплини рішучості, лише одного разу, за словами героїні, їй стало "немного жутко": "В недрах бывшей ифлийской библиотеки, у нас в Сокольниках, где я разбирала хранилище вместо картошки, куда загнали весь курс, кроме самых дохлых, вроде меня, я откопала 10-томную историю Испании, испанского автора. Я жадно поволокла первый том к выдаче, чтобы записать себе, но вдруг поняла (это был уже ноябрь, 17-18 число), что все 10 томов прочитать не успею.
Я как будто заглянула в свой собственный гроб. Но усилием воли выкинула это из головы и взяла Спинозу..."
Цей бунт рафінованого інтелігента чи не найкраще характеризує Новодворську: вона усвідомлювала, на що йшла, знала, чим жертвує, але зробити інакше просто не могла.
Після дня "Ч" у житті Новодворської починається сюжет "Комедії" Данте, лише з тією різницею, що кола пекла проходить єретик, свято переконаний у власній правоті. Шевченків рефрен до діянь бунтарів усіх часів – "Караюсь, мучусь, але не каюсь" – для Валерії Іллівни був актуальним завжди.
Щоб зрозуміти, через що довелося перейти Новодворській у небажанні вклонитися червоному ідолу, дозволю розлогу цитату про методи примусового "лікування" у спецпсихлікарні, куди її запроторили – чого тільки варте зізнання через майже тридцять років: "Если бы я знала о карательной медицине, у меня не хватило бы решимости сделать то, что я сделала, без ампулы с ядом в кармане".
Комуністам і "воздихателям" за ковбасою по 2.20 наступні абзаци читати обов'язково!
"I. То, что было у О'Брайена (по нарастающей)
1. Избиение (уголовников охрана может забить сапогами до смерти, я такие случаи помню; политических – нет, их надо сломать, но представить живыми).
2. Привязывание жесткое (до онемения конечностей, до пролежней; в особенных случаях привязывают так, чтобы веревки впивались в тело до крови. В таком состоянии могут продержать неделю).
3. Сульфазин, или "сера" (везде был запрещен, кроме СССР). Одна инъекция, или сразу две – в разные точки, или даже четыре (в руку, ногу и под лопатки). Дикая боль в течение 2-3 дней, рука или нога просто отнимаются, жар до 40 градусов, жажда (и еще могут воды не дать). Проводится как "лечение" от алкоголизма или наркомании.
4. Бормашина. Привязывают к креслу и сверлят здоровый зуб, пока сверло не вонзается в челюсть. Потом зуб пломбируют, чтобы не оставалось следов. Любят удалять неубитый нерв. Все это делается профессиональным дантистом в зубоврачебном кабинете. "Санация полости рта"...
5. Газообразный кислород подкожно. Вводят его толстой иглой под кожу ноги или под лопатку. Ощущение такое, как будто сдирают кожу (газ отделяет ее от мышечной ткани). Возникает огромная опухоль, боль ослабевает в течение 2-3 дней. Потом опухоль рассасывается, и начинают сызнова. Применяют как лечение от "депрессии". (До слова, вже на 2-3-тій хвилині жертва від болю втрачала свідомість, політув'язненим цю процедуру проводили 10-15 хвилин. Новодворську так "лікували" 10 сеансів).
II. То, чего у О'Брайена не было
1. Аминазин (очень болезненные инъекции, при этом вызывают цирроз печени, непреодолимое желание заснуть – а спать не дают – и губят память вплоть до амнезии).
2. Галоперидол (аналоги трифтазин и стелазин, но они слабее). Создают дикое внутреннее напряжение, вызывают депрессию (черное излучение Стругацких), человек не может заснуть, но постоянно хочет спать, не может ни сидеть, ни лежать, ни ходить, ни писать (судороги рук изменяют почерк до неузнаваемости, не дают вывести букву), ни читать, ни думать. Неделя ударных доз – и нейролептический шок. Несколько месяцев – и потеря рассудка гарантирована.
3. Инсулиновый шок с потерей сознания (уничтожает целые участки мозга, снижает интеллект, память тоже пропадает).
4. Электрошок. Убивает сразу двух зайцев: во-первых, это пытка током, а во-вторых, разрушается непоправимо мозг".
Вийти з таких катівень не тільки живим, а й морально не зломленим, продовжувати боротьбу, знаючи, що тебе знову чекає попереду, – це доля сильних. Це саме таким опоненти з боку Системи говорять: "Вам – розстріл? Ні, звичайно. Адже в чому тоді буде покарання?.."
Назва автобіографічної книги Валерії Новодворської контраверсійна. "По ту сторону відчаю", сартрівський вираз, – болісний знаменник життя, прожитого в боротьбі. "Если бы я в 19 лет знала, что все напрасно, скорее всего, я бы устроила на площади самосожжение".
Це, власне, усвідомлення, що зробити по-інакшому Новодворська не могла. Бо це потрібно було їй самій, щоб чесно дивитися у власне відображення в дзеркалі.
Зробити все, щоб "не поменять свое разбитое корыто на их чечевичную похлебку".
І насамкінець – про "нелюбов до Росії". Новодворська сама порушує це питання: "Я не уважаю свой народ. За исключением тех, кто пришел в августе к Белому Дому и не отрекся потом от демократии... Я его люблю и жалею, я отдам за него жизнь. Но уважать его мне не за что, власти всех сортов вьются над ним, как стервятники. Но стервятники над живыми не летают...
На самом деле мы приобрели одно право: сдохнуть вне колючей проволоки, под звездным небом. На свободе. Если не выкрутимся".
І як тут не згадати Франкове "я не люблю Руси":
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала…
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любові…
"И даже для этой эпохи дела наши здорово плохи" – влучні слова Олександра Галіча звучать як присуд тим, хто шукає Істину.
Адже, як відомо, "ще не було епохи для поетів, але були поети для епох" – так було, є й, будьмо певні, буде.
Богдан Сологуб, Рівне, спеціально для УП
