Після війни
Ще невідомо, коли завершаться бойові дії на Сході країни. Але вже зараз варто було б тверезо поміркувати, чому вони почалися? І як унеможливити повторення спалахів терору?
На жаль, поновлення антитерористичної операції розпочалося із застосування важкої техніки – гармат, танків, літаків. У результаті збільшиться кількість жертв серед мирного населення й руйнувань. Але, як не парадоксально, поки що майже не звільняються території, що їх захоплено терористами.
Схоже, Україна або не хоче, або не може швидко припинити війну.
Крім того, надзвичайно важливо – як саме відбуватиметься це завершення. Якими засобами і якими методами.
Пісню про розвалену армію й розібрану міліцію ми чули. Але спеціалісти стверджують, що навіть серед справді не дуже підготовленого до війни українського війська є й командири, і виконавці, котрі здатні не тільки спланувати, але й провести акуратні зачистки вожаків і пасіонарних груп, котрі визначають, керують і координують весь опір українській державі. Решта – самі розбіжаться.
Усе це не дуже велика мудрість. І сподіваємося, що військові вкупі з політичним керівництвом незабаром у цьому самі розберуться.
Значно важливіше, щоб політики з'ясували причини повстання Донбасу. До певної міри навіть абстрагуючись від ролі Москви. Хоч це й важко зробити, бо справжній керівник, організатор і ідейний натхненник – Кремль і його ганебна пропагандистська машина. Але все ж основна маса повсталих – донецький пролетаріат.
Тому якою могутньою не була би московська пропагандистська машина, які б не були пасіонарні воїни Росії, прислані в Донбас захищати "русский мир", з якою б вони "благородною" місією туди не прийшли, як би вони щедро не фінансувалися "Сім'єю" та забезпечувалися військовим озброєнням зі складів російської армії, – але не підтримай їх масово населення, нічого б схожого не трапилося.
І це слід визнати, не ховаючи голову в пісок.
І хай навіть останнім часом у масовій свідомості відбулися тектонічні зміни на користь української орієнтації, але не тому, що Україна раптом їм відкрилася раєм небесним, а тому, що виявилася меншим злом. І все. У душі для переважної кількості населення Донбасу материкова Україна залишиться населена напівворогами, з якими вони просто змушені будуть ще якийсь час співіснувати. Ну не з відвертими ж бандитами й мародерами, якими виявилися прийшлі російські люмпени, ростовські козаки та чеченські бойовики!..
Саме тому і є сенс відверто й чесно розібратися із причинами, котрі привели країну до подібного стану.
І найперше тут – це стан олігархату, в якому безуспішно борсається вся країна. А її східні креси й регіони взагалі зведені до стану напівфеодалізму.
Це – засаднича річ. Про неї всі знають, але вперто прагнуть не помічати, не звертати ніякої уваги. І тим більше не розв'язувати цю проблему.
Чомусь так виходить, що лише поодинокі аналітики й, як правило, на досить обмежену аудиторію намагаються спростувати закореніле в Донбасі пропагандистське кліше, що Донбас, мовляв, "годує всю Україну".
Як ми знаємо, Донбас лише на 40% нині себе забезпечує, перебуваючи на загальнодержавному утриманні. А щедро годує Донбас – Януковича, Ахметова, Колєснікова, Іванющенка, Зв'ягільського, Єфремова тощо.
Саме ці великі "бізнесмени", що стали мільйонерами й мільярдерами всього за кілька років, пограбували не тільки всю країну, усілякими кривдами присвоївши собі державне майно. Згодом, поводячись як банальні несумлінні елементарними рантьє, вони нещадно експлуатували це майно, не турбуючись про його модернізацію. І варварським чином експлуатували найманих робітників.
За даними АН України, у виробничій сфері українець отримує лише 3-5% від одиниці собівартості продукції. У той час коли Східна Європа платить своїм робітникам 30-40%, а Західна Європа й Північна Америка – 50-60%.
Ось де ваші гроші, славні трудящі славного донецького краю!
Тепер давайте чесно скажемо: чи хтось турбувався про те, щоб розказати гірникам і металургам Донбасу й Луганщини – і не тільки! – про те, що їх елементарно обдирають і жахливо недоплачують їхні роботодавці? І кого вони по-справжньому "годують".
А ніхто! Жодна політична чи партійна структура про це навіть не натякала. І дуже легко зрозуміти чому. Бо вони практично всі є або олігархічними структурами, або перебувають на їхньому утриманні.
На жаль, не порушить цю проблему й новий президент. З відомих причин. Як і про розумний перегляд результатів великої української приватизації, проведеної у варварський спосіб спочатку президентом Кучмою, а потім президентом Януковичем.
По-розумному й по-справедливості, хлопці, що так жорстоко колись розхапали всенародну власність, мали б доплатити в державну казну, що нині гостро потребує коштів. Для цього є відповідна світова практика, яка виключає корупцію й суб'єктивізм. Натомість передбачає політичну волю.
Але легітимація приватизації теж не є пріоритетним завданням українського політикуму. Як, власне, і всі останні реформи. Бо вони всі так чи інакше порушують ті способи збагачення, на якому виріс наш владний клас, вдаючи із себе захисників народних інтересів.
Ось у Донбасі вже й дозахищалися.
Слава Богу, що вдалося якось зупинити процес у Харкові та Дніпропетровську. Незадоволення маси населення центральною українською владою там теж не менше. Просто в цих регіонах знайшлося кому дохідливо пояснити, що як прийдуть росіяни – тоді буде ще гірше. Чудова пропаганда.
Тому треба визнати, що найголовніша українська проблема знаходиться не в Донбасі, а в Києві. Саме столиця України ніяк не може рішучими, розумними й справедливими діями створити привабливий образ країни, що перебуває в стані європейської модернізації.
І в нової влади поки відсутнє стратегічне бачення розвитку країни. Або вона це бачення чомусь ретельно приховує. Натомість триває безкінечна й нудна вервечка розмов і обіцянок проведення реформ.
Необхідність докорінних реформ не відміняє нещадної й рішучої боротьби з терористами. Навпаки – передбачає.
Україна останнім часом показала світу зразки мирного спротиву. Треба сподіватися, що незабаром покаже й зразок успішної боротьби з тероризмом. А вслід і успішної боротьби з олігархатом.
І, не розв'язавши останнього завдання, ніякого успіху досягнуто не буде. У цьому країна вже переконалася.
Коли це, врешті, зрозуміє українська влада?..
Віктор Мороз, спеціально для УП
