Служити іншим

П'ятниця, 22 серпня 2014, 12:15

Служити іншим — це те, що найбільше надихало людей під час Майдану і продовжує надихати людей зараз.

Всі кажуть: "Треба об’єднуватися". Я теж кажу: давайте об’єднуватися. Але проблема в тому, що зараз об’єднуватися люди хочуть через зрівнювання інших — типу, а чим ти ліпший, щоб не стояти на Майдані, не йти на передову і т.д.?

Мене, наприклад, не влаштовує така зрівнялівка. І всіх розумних людей, думаю, також. Я вважаю, що зрівнялівка — це прояв заздрості.

Всі кажуть: "Треба бути патріотом" – але в кожного свій патріотизм. Патріотизм — це там, де ти можеш служити іншим, це почуття родини. І там, де ти починаєш жертвувати своїм заради інших членів родини, служити їм. Але я проти того, щоб мені казали, чим я особисто маю жертвувати заради інших: своїми грішми, своїм часом, своїм життям чи ще чимось.

Чому? Тому що! Тому що я доросла людина і шаную свої кордони. Тому що я сам несу відповідальність за себе. Тому що пожертва, врешті — це сокровенне. Тут немає третіх. Є я і моя совість, і в стосунки між нами прошу не лізти.

Громадянське суспільство міцне не тоді, коли воно зрівняне, а тоді, коли кожен, будучи особистістю, сам бере відповідальність за себе, за свій ресурс, і внаслідок цього, бере відповідальність за інших — стільки, скільки справді може потягнути. В цьому сенс зрілості — здатність бути співмірним до поставлених перед собою завдань.

Наведу приклад. Весною 2013 року був сильний снігопад, всі кияни пам’ятають, як люди не могли потрапити додому вночі, зранку треба було копати траншеї в снігу і т.д. Пара моїх друзів цілу ніч їздили по Києву, допомагали людям добратися додому. Вони допомогли п’ятьом. За ніч. На ранок, якби вони поїхали допомагати далі, вони допомогли б іще десятьом.

Замість цього дружина мого товариша сіла за фейсбук і запустила клич – закликала людей з автівками виїжджати разом і допомагати одне одному. Сталася ціла подія: понад сотня киян підхопили цю ініціативу і так мої друзі допомогли значно більшій кількості людей, ніж зробили б, якби просто пішли з лопатами копати сніг.

Тому важливо відчувати, в чому твоє призначення в даній ситуації. Тільки тоді ти по-справжньому ефективний. Це як з органами: серце ефективне в тому, щоб помпувати кров. Нирки — щоб виділяти сечу, печінка — щоб зупиняти токсини.

В інформаційному потоці дуже легко ототожнити себе з чужими емоціями, бажаннями, світоглядами, і взяти на себе чужу роль. І, як наслідок, отримати сильне розчарування (спустошення, депресію) від того, що розпочата ініціатива не привела до очікуваного результату.

Є кілька ознак того, що ви "інфікувалися" чужими емоціями і у вашу совість "вбудувалися" чужі мотиви та інтереси, які спотворюють сприйняття себе і, відповідно, здатність до тверезих вчинків.

1. Ви почуваєте провину за те, що не робите більше, ніж можете і, головне, хочете (!) для підтримки армії. Почуття провини вже говорить, що ви робите щось не з доброї волі. Якщо ви дійсно хочете допомагати армії, біженцям і т.д., ви це робите без почуття провини. Якщо є почуття провини, скоріш за все, по щирому вам цього робити не хочеться, а значить, ви вилізли за межі відведених вам вашою совістю повноважень.

2. Вас постійно долають сумніви в тому, чи правильно ви дієте, а емоції кидаються з одної крайності в іншу. Іноді здається, що треба поїхати самому/самій на передову, а іноді хочеться забрати дітей і виїхати з країни. Отже, всередині вас наступила певна роз’єднаність між власними почуттями і тими почуттями, яких ви "наковталися" у мережі.

3. Ви вступаєте в агресивні суперечки з людьми, які притримуються інших поглядів, ніж ви. Отже, ви не впевнені у власній позиції і потребуєте додаткових доказів своєї правоти. Хто певен своєї позиції, не сперечається, а просто робить те, що вважає правильним. Чи не так?

4. Ви робите перепост статей, які викликають у вас біль і роздратування, для того, аби засудити їх самому і почути осуд в бік їх авторів від однодумців. Здогадуєтеся вже, чому ви це робите? Вірно, ви не впевнені у власній правоті, й цим ви хочете задавити сумніви. Є сенс наважитися зізнатися собі, що ж я почуваю до даної ситуації насправді.

5. Ви не приймаєте можливості діяти інакше, думати інакше, сповідувати інші цінності по відношенню до ситуації в країні, і кожен, хто не відповідає вашим критеріям правильності, автоматично стає "чужим". Категоричність в оцінці — ознака страху. Страху побачити в собі риси, які засуджуємо в опонента. Категоричність або фанатизм — це спосіб надіти шори на очі, щоб не зірватися з обраного шляху.

6. Вам здається, що всі повинні перебувати в однаковому настрої напруженої боротьби, або, в гіршому випадку, скорботи за загиблими. І війна тим, хто відчуває інакше. Цим самим ви повторюєте те саме, що робить інша сторона — демонізуєте "інакших" і, власне, підкидаєте дрів у вогонь війни почуттів. "Інакший" в кращому разі може викликати співчуття своєю нетямущістю (якщо вже він сприймається як менший, слабший, упосліджений, а не як рівний чи старший), але ніяк не злість. Злість — це щось про НАШУ слабкість.

Потрібно відділити війну держав від війни почуттів. На війні держав воюють егрегори — Україна, Росія, сепаратисти. Колективні форми. На війну почуттів виходять ті, в кого не вирішені власні проблеми, і він у такий спосіб намагається вирішити їх або уникнути їх вирішення.

Той, хто долає свої проблеми, не займається френдоцидом людей, що постять кошенят в час, коли інші гинуть під кулями. Він робить щось, щоб наблизити вирішення реальної проблеми, а не тикає пальцем у моральні деформації інших.

Війна почуттів — це те, на що перетворюється інформаційна війна, коли вона входить в резонанс із соціальними мережами. На війні почуттів немає переможців, є тільки спустошені та полеглі.

Війна почуттів розколює і без того роз’єднане українське суспільство на додаткові групи.

За яких обставин вона виникає? Війна почуттів виникає тоді, коли втрачається розуміння моєї особистої причетності до того, що відбувається. А це розуміння виникає від здатності чути свою совість, розуміти себе, бути в цьому чесним зі собою.

Проблема не в тому, що хтось підтримує чи не підтримує АТО, є пацифістом чи настроєний рішуче, допомагає фронту чи філонить. Проблема в тому, що під виглядом "служіння іншим" ми маскуємо своє небажання вирішувати ті проблеми і робити те служіння, котре від нас реально потребують ті, хто від нас залежить напряму: наші близькі, на роботі, в товаристві.

В чому героїзм втечі на фронт, якщо ти не можеш вирішити проблеми з боргами за квартиру? В чому героїзм самовіддачі "братам на передовій", якщо вдома не помічаєш рідних, нехтуєш своїми обов’язками перед ними?

Кожна людина унікальна, і саме тому вона ефективно буде виконувати ті задачі, яким відповідає її природа. Для когось актом пожертви і ростом відповідальності буде піти на фронт, і він відчуває, що це — його обов’язок. Ок. Але хтось відчуває інакше. Для когось патріотизм — скандувати "Смерть ворогам!", а для когось — шукати точки дотику з "ворогами".

От особисто я — мені росіяни нічого не зробили. От зробіть мене хоч сто разів зрадником України — не буду я вважати росіян своїм ворогом. Я не вірю в історії про генетичну пам’ять, менталітет і т.д. — я вірю в людську дурість, котра не витікає з національності, раси чи статі.

Я не вірю в гасла типу "Не дай русскому" чи "Не купуй у ворога", бо капітал давно вже не має національного чи ідеологічного характеру, а для хамства  і ницості не існує кордонів.

Але я вірю, що людям навколо мене потрібно кричати ці гасла і робити відповідні вчинки, поки вони не зрозуміють їх безглуздості й не розчаруються в них. Тому що ні змінити інших, ні покращити своє існування в такий спосіб неможливо.

Це ілюзія. Це замасковане безсилля. Це гнів на інших, але, в першу чергу, це гнів на себе.

За що?

За те, що допустив таке. За те що не можу змінити ситуацію навколо.

Бо хочеться розрубати все одним махом. Але країна складається з мільйонів окремих особистостей. І процвітання країни складається з процвітання кожного з нас. Для мене відповідальність — це зізнатися щиро собі, що я дійсно хочу робити, і за що я дійсно готовий померти. Це відповідальність перед тим, що дійсно є в мені.

Боягуз — не той, хто не хоче йти на фронт, і хоробрий не той, хто кидає гранату. Боягуз той, хто не хоче зізнаватися собі в потаємних мотивах, і хоробрий той, хто готовий стати собою.

А як інакше може народитися нація? Вона може народитися тоді, коли народжується кожна людина як особистість. Коли кожен окремо працюватиме над тим, щоб появитися як особистість.

Гідність не може роздаватися колективно, інакше б усі ті, хто ще донедавна сидів на Майдані, вже стали б святими. Гідність народжується в серці кожного окремо, в особистій боротьбі.

І якщо людина сама вирішила йти на фронт, і це — її народження, які можуть бути сльози за нею, якщо вона помре?

Наважитися слідувати власній совісті — чути в серці голос Бога — це те, що сподвигло людей вийти на Майдан і проявити дух перемоги та героїзму.

Наважитися чути голос совісті кожен день — і саме так як він звертається до тебе, а не до когось іншого — завдання значно складніше, ніж вийти всім гуртом на мітинг. Але це той шлях, який ми маємо пройти, якщо хочемо народитися по-справжньому.

powered by lun.ua

Останній аргумент для змін: які наслідки матиме скандал навколо Doing Business

Коли водневі авто стануть буденністю українських доріг?

Державний екологічний контроль: на порозі перезавантаження

Як зміна поведінки українців може зробити країну заможнішою

Будівельні послуги онлайн на Дії: більше прозорості — менше корупції

До чого призведе популізм на ринку електроенергії