Потреба політичного лідерства
Російська агресія на Сході, фактична втрата суверенітету над третиною Донбасу і загроза подальшого вторгнення з усією гостротою поставили перед суспільством два першочергових завдання: як зберегти державу і досягти миру, і проблему політичного лідерства.
Вирішити першу проблему без відповіді на друге питання швидше за все не можливо.
Лідерство полягає не в тому, щоб дати відповідь на питання війна чи мир. Ми всі за мир. Лідерство полягає у тому, щоб знайти правильну відповідь на питання: як краще і швидше досягти миру.
Проблема лідерства гостро постала ще на Майдані, під час революції Гідності, коли мільйони вимагали від партійних лідерів дії, а триголова опозиція вичікувала і тупцювалась на місці. Зрештою, радикальна частина майдану взяла справу у свої руки і полетіли "коктейлі молотова".
З перемогою революції і обрання президента ця проблема, нажаль, не зникла, а лише загострилася. Загострила її війна, точніше - необхідність комусь взяти відвідальність на себе, консолідувати і повести за собою людей, захистивши в такий спосіб державу від зовнішньої агресії.
На сьогодні вже є цілком ясно, що президент України (який за означення є першим претендентом на політичне лідерство) обрав політику закулісних домовленостей, дипломатичних зусиль як відповідь на головне питання.
Обравши цей шлях, президенту з кожним новим витком конфлікту буде все важче і важче з нього зійти, навіть, якщо він і буде мати такий намір.
Російська сторона володіє незмірно потужнішим арсеналом прийомів, щоб постійно втягувати Порошенка у це "переговорне" болото, вибиваючи одну поступку за другою, розщепляючи українське суспільство, протиставляючи владу і народ в Україні.
Логічним наслідком цієї політики став закон 5081 від 16 вересня "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей".
Президент, мабуть, не усвідомив, що, продавивши його, він зробив страшну річ. Він розділив українське суспільство і розколов владні еліти. На "голубів" і "яструбів", на тих, хто за мир на будь-яких умовах, і тих, що вважає що мир і країну треба захищати зі зброєю в руках.
Український історичний досвід незаперечно доводить: поділ суспільства і еліт у подібних обставинах завжди призводив до поразки і втрати державності.
Всупереч цьому досвіду, президент обрав філософію "мир за будь-яку ціну". В цьому сенсі Порошенко дослівно, сам того не відаючи, повторює "Зборівський шлях" Богдана Хмельницького. Зборівські мирні угоди 1649 року, як відомо, привели до Берестечка, а Берестечко привело до Переяслава. Це є шляхом поразки.
На моє переконання, Україна потребує зовсім іншої політики.
Вона може бути сформульована приблизно так: ми маємо незмірно більше шансів зупинити війну і досягти миру, якщо будемо прискореними темпами готуватися до відсічі агресору, готуватися до війни. Якщо будемо готові воювати, захищати свою землю і країну.
У разі, коли президент, влада і народ оберуть таку філософію, то це має передбачати:
- переведення всієї економіки на військові рейки, на роботу в режимі особливого періоду;
- пріорітетне і повне завантаження підприємств вітчизняного ВПК та їх безперебійне фінансування;
- прискорену модернізацію і переозброєння української армії, переведення її на контрактну основу, і негайне створення резерву бойової готовності;
- закупку тих озброєнь, яких не вистачає, або яких не виробляє українська військова індустрія.
Це також має передбачати централізоване і масове переведення життєдіяльності цивільного населення в умови ймовірного введення воєнного стану:
- відновлення на підприємствах, організаціях і територіях навчань з цивільної оборони;
- створення при військоматах в усіх населених пунктах загонів територіальної оборони;
- організація для всіх навчань з оволодіння стрілецькою зброєю, надання першої медичної допомоги, тактикою бойових дій в сучасних умовах.
Нарешті, це має передбачати ідеологічне перелаштування населення на військовий лад, в тому числі за допомогою агітаційно-пропагандиських заходів.
Це і є в загальних рисах концепцією воюючої країни, країни, що готується себе захищати.
Багато що з вище описаного, більшою чи меншою мірою, реалізується сьогодні в різних регіонах нашої країни, силами добровольців, волонтерів і місцевої влади.
Головна проблема полягає в тому, що таке налаштування країни на боротьбу проти агресора і захист своєї землі, повинен артикулювати президент, якщо він є лідером нації.
Тільки на цій основі можна відновити консолідацію суспільства, порушену прийняттям ганебних законів 16 вересня.
Тільки так можна втримати і підняти патріотичний дух народу, його здатність витримати труднощі і незгоди, неминучі в подібній ситуації.
Ні консолідації, ні патріотизму не буде, якщо суспільство буде бачити односторонні поступки, здачу території, капітулянтство, що межує зі зрадою національних інтересів, і що лише провокує агресора до нових захоплень.
Президент України має бути чесним зі свої народом і говорити йому правду, якою б гіркою вона не була. Він не має права плисти за течією, заколихувати себе і суспільство мантрами про мир, нечувану підтримку Заходу і своїми нібито домовленостями з російським диктатором.
Неправильно підігрівати в частини суспільства ілюзію, що мир настане, бо ми припинили вогонь, будемо демонструвати свою миролюбність, погодимось на умови Путіна і заклики Європи.
Це не мир. Це тимчасове перемир’я, яке означає лише відкладену війну. Така політика точно приведе до нової війни. Тоді Путін точно піде далі в Україну знайшовши будь який привід для нового вторгнення.
Президент, якщо він хоче здійснювати політичне лідерство, повинен згуртувати і повести народ за собою, а не плестись у хвості подій і діяти за ситуацією. В противному разі, станеться так як сталось на Майдані - радикальна частина суспільства знову візьме справу у свої руки і Україну заллє хвиля Гайдамаччини і Коліївщини, за якою вирине примара Руїни.
Або здійснення політично лідерства візьме на себе хтось інший.
Тарас Стецьків, для УП
