Владо, ми – дорослі

18 переглядів
Неділя, 09 листопада 2014, 09:42
Марія Адамська
журналіст

Нема нічого простішого, аніж говорити правду. Так само немає нічого складнішого за правду. Правда має дивну властивість ставати публічною. Або не публічною, але все одно –  очевидною.

Можна вигадати мільйон приводів її не казати. Можна її не вербалізувати, але вона все одно виявиться чимось невідворотнім. Тим, що цементує наше світосприйняття.

Влада бреше.

Так, влада бреше. Як брехала колись і тепер. Вона має мільйон екск’юзів, і ще більше обґрунтувань такої позиції. Проблема в тому, що від того правда не стає менш очевидною.

Не знаю, чи настане той час, коли можновладці – розумні і не дуже – усвідомлять, що щоб вони не казали, але коли брешуть, то це є очевидним. Для всіх. Несвідомо, бозна як, але, все одно, очевидно. І от саме ця очевидність і є могильщиком влади. Без емоцій і контраргументів. Просто є і все.

Це знає кожна жінка, яку зраджує чоловік. Вона просто всім єством знає, що щось НЕ ТАК. Ковбаситься і страждає. А головне – стає мегапідозрілою. І спробуй їй щось розказати – не повірить ані на мить.

А найгірше, коли вона стає БАЙДУЖОЮ. До всього. І жоден аргумент не в силі щось змінити. Час втрачено. Назавжди.

Ми можемо далі гратися. Далі намагатися втримувати лице. Але це нічого не змінює. Бо там, зсередини, вже є глибоке відчуття якого поганенького спектаклю з не дуже вправними акторами.

Біда. Біда в тому, що наша влада нам не довіряє. Чому так – неважливо, хоча зрозуміло. Але це образливо, бо завдяки "малим мурашкам" шпиталі мають ліки, бійці –  амуніцію, а Україна – віру.

Це якийсь трагічний секвестр владної свідомості. Бо довірити волонтерам спорядження лінії фронту і не довірити публічного визнання, якими насправді є справи там, нагадує сцену заскоченої близькості з коханкою. Фактаж є, визнання немає. І якісь дешеві відмазки.

Ми дорослі. Майже всі. І наразі настали такі часи, що той, хто з власної волі не хоче дорослішати, платить за це повну ціну. Ми не з "ДНР" і "ЛНР". Не треба нас розчісувати під той гребінець. Бо, борони Боже, спрацює!

З нами треба говорити. Відверто і чесно. Бо так поводяться з партнерами. А якщо ми не партнери – то хто? Люди, які поставили на кон життя, статок, спокій близьких. А у відповідь – байки?

Часи змінилися. Людині, яка ризикує власним життям за власні цінності і цінності пропаговані владою, яка насправді їх не сповідує, – не вийде збрехати. Ну, просто не вийде. Це не потребує доказів, бо так і є. Спробуй розказати про мир волонтеру, який збирає тіла на полі бою. Або вдові…

Сьогоднішня Україна як момент істини. Не сховаєшся і не сховаєш. Хоча, напевно, це ще не дно.

І доки залишиться хоч один – і у владі, і в громаді – хто не усвідомлює того, що відбувається – ми падатимемо долу. Бо це наш момент усвідомлення. Ми петляли роками, мали інші опції усвідомлення, але вперто проходили повз. З надією, що якось розсмокчеться, десь подінеться, замилиться. І буде як раніш.

Трагедія "ДНР" і "ЛНР" вкупі з Кримом в тому, що вони хочуть як раніш. А так вже не буде. І якщо хапатися за ті старі конфігурації, то, безперечно, натягнути їх на щось вийде. Але кількість дірок, які від того полізуть, зроблять всі зусилля марними. Бо конфігурація інша, інші фасони і правила життя.

Вони хочуть ілюзій.

Ілюзії. Матриця нереальності. Зручненька втіха для втікачів від себе, світу, викликів простору, змін.

Матриця реальності – так само матриця. Але.

Наш життєвий простір дає мільйон опцій для самоусвідомлення. Дивний мікс сьогодення. Гібридний. Можна бути на війні, у війні, можна жити мирним життям і фарбувати нігті у рожеве.

Можна занурити голову у пісок. Ці світи наче не перетинаються. Наче. Але немає нічого в світі, що б не було пов’язане одне з іншим. Бо сприйняття – суб’єктивне, просторові процеси – невідворотні.

За чи проти, або утримався. Це все одно про одне й те саме. Природа наочно показує взаємозв’язок усього з усім. Не сховатися.

Не вийде там підмазати, чи тут підбілити – боки вилазять, як не крути. Ми можемо далі гратися. Але це все надто нагадую 80-річну актрису, що вперто претендує на ролі незайманих дівчат. Шар гриму стає надто неприроднім. Най навіть амбіції викликають захоплення.

Можна бути незайманою у 80-ть. Але чи варто так дебело молодитися. Хай навіть у театрі?!

Владо, ми – дорослі! Чи не час нам розказати секрети, про які ми вже давно прочитали на паркані?!

Ми все одно дізнаємося про те, але в тебе не буде шансів на відвертість, навіть на одверте останнє "вибачте". І на гучне "SOS"! І давай рахувати, владо, хто що втрачає. І це, до слова, не лише про владу…

Бо ми – це мільйони страхів, самоусвідомлень, життів.

А ти – лишень кооператив "озеро". Чи то – "ставок"?

Марія Заплавська, для УП



powered by lun.ua
Тотальна "цнапизація" чи держава у смартфоні?
Сервісна держава повинна дбати про належне надання послуг через різні канали, турбуватися про всі групи громадян і бізнесу, не допускаючи дискримінації.
Як підготуватися до сезону грипу: 5 простих рекомендацій
Охочі мають шанс імунізуватися та уникнути захворювання або ж на 60 % зменшити ймовірність ускладнень від нього.
Дотик генпрокурора, або Як зняти недоторканність, щоб її залишити
Доторканними "слуги" згодні бути тільки для свого – призначеного президентом Зеленським – генерального прокурора.
Чи є колізія між урядовими розслідуваннями на ринку добрив
За дотриманням правил торгівлі в країні наглядають Антимонопольний комітет та Мінекономіки. Чи є між ними взаємодія, покаже справа проти групи Ostchem.
Стратегія України з інтегрованого управління кордонами: справжнім мірилом успіху буде ефективна реалізація
Зміцнення торговельно-транспортних коридорів до Європейського Союзу є надзвичайно важливим для теперішніх і майбутніх відносин між Україною та ЄС.
У чому логіка "земельного Задзеркалля" щодо іноземців
Заборона іноземцям купувати землю в Україні не працюватиме. Знайдеться ряд механізмів і структур в Україні та за її межами, щоб це обійти. Для кого ж іноземці становлять ризик?
Чому всім нам варто подивитися "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго"
В Україні ми не користуємось інфраструктурою як чимось зручним і корисним, не задумуючись – навпаки, ми, самі того не помічаючи, витрачаємо величезну кількість енергії, щоб компенсувати її розруху.