Освітні перспективи України

65 переглядів
0
Середа, 10 грудня 2014, 10:43
Роман Офіцинський
доктор історичних наук, професор, Ужгородський національний університет

Відомо, що українська освіта належить до найбільших секторів суспільства, де працюють і навчаються 9 мільйонів осіб, або п'ята частина населення. Однак, попри гучні декларації, освітня сфера не є пріоритетною для влади. Схвалення нового закону "Про вищу освіту" 1 липня 2014 року стало лишень завершенням кількарічної епопеї, що мусіла коли-небудь закінчитися.

У зв'язку з відсутністю системних змін у державі цей закон, що важливий на шляху адаптації до Європейського простору вищої освіти, проголосили мало чи не взірцево реформаторським – оскільки, приміром, демократизується управління навчальними закладами.

Насправді бачимо звуження прав учасників освітнього процесу: учених, педагогів, студентів.

Перше. За попереднім законом від 17 січня 2002 року декана обирала вчена рада факультету, за новим – підконтрольна ректору вчена рада університету.

Демократизацію засвідчила б норма про обрання всім трудовим колективом факультету, адже зараз декана у квазідемократичний спосіб за корупційною схемою можуть нав'язати "зверху".

Друге. Представництво осіб, які навчаються, у радах обох рівнів – вишу й факультету – не змінилося: не менш як 10%.

Оскільки не менш як 75% складу вченої ради повинні становити науково-педагогічні працівники, то решту менше 15% місць належать представникам учбово-допоміжного й адміністративно-обслуговуючого персоналу. Як не дивно, студенти представлені за залишковим принципом і за мізерною квотою. Однак саме студенти складають основу університету, без них узагалі неможливе його існування.

Третє. В українському виші відсутня наріжна засада демократії – розподіл влади.

Адже вчена рада є не університетським парламентом, а колегіальним органом управління при очільнику, що безпосередньо керує вишем. Вона формується за характерною для XIX століття дискримінаційною цензово-куріальною схемою: за посадами й у нерівних частках виборними представниками від певних категорій. Внутрішній контроль за діями керівництва є фіктивним, а поле для зловживань ресурсами – безмежним.

Настав час відмовитися від концентрації влади в руках університетського олігархату й провести децентралізацію.

У провідних європейських вишах взаємно врівноважують ефективні, але нечисельні органи – ректорат, університетська рада, сенат, наукова рада, де не суміщають членство. Так, у найбільшому виборному органі Віденського університету – сенаті – 18 членів, зокрема, 4 студенти (22,2%). У вченій раді Ужгородського національного університету – 70 осіб, з яких лише 7 студенти (10%).

Четверте. Новим законом заборонено сумісництво. Не можна одночасно займати дві та більше адміністративно-управлінських посад.

Проте ця норма не виконується. Один новоспечений ректор водночас і завідувач кафедрою, і директор науково-дослідного інституту, ще й практикуючий лікар. І всюди постійно відсутній, бо весь у роз'їздах. Всезнайки-багатоверстатники – прикрий рецидив тоталітарної епохи.

П'яте. Закон зовсім не обмежив роздуту бюрократію, завищену чисельність управлінців.

В Ужгородському університеті, де 23 факультети (інститути), 15,5 тисячі студентів – аж 7 проректорів. У Віденському – 4 проректори на 19 факультетів (центрів) і 92 тисячі студентів! Якби в Ужгороді стільки навчалось, то, певно, штат проректорів виріс би пропорційно, у 6 разів – до 42 осіб.

Парадокс. Революцію Гідності розпочали студенти київським Євромайданом 21 листопада 2013 року. Вони були в її авангарді, але, на відміну від спритних політиків, жодних соціальних здобутків не отримали. Згідно з "демократичним" законом про вищу освіту, їхній вплив на ухвалення важливих рішень є мінімальним.

У цілому перезавантаження влади в Україні повинно ґрунтуватися не на ротації прізвищ і вивісок політичних сил – а на позитивних змінах в освіті, науці, культурі, що визначають форму й зміст щоденних комунікацій у різних середовищах громадянського суспільства й політичної нації.

У перехідної верхівки, що нині править в Україні, нема усвідомлення, що внутрішньою першопричиною поточної національної катастрофи, колапсу Української держави в Криму й частині Донбасу є не стільки болюча зрада кількох десятків тисяч військових і правоохоронців, – скільки провальна освітня, інформаційна, кадрова політика.

Чи зроблені висновки за ось уже дев'ять місяців після лютневої революції? Ні.

Як бачать сучасні можновладці освітні перспективи України? Це відбито в парафованому 21 листопада 2014 року проекті Коаліційної угоди політичних сил, що після дочасних парламентських виборів 26 жовтня 2014 року мають сформувати більшість у Верховній Раді, а відповідно – спрямовувати й контролювати виконавчу владу. Відверто скажу, що вони дивляться на проблематику як на малозначиму, вторинну, без власного обличчя.

Про можливі кроки протягом 2015 року ймовірної урядової коаліції в галузі освіти йдеться в еклектичному розділі "Соціально‐гуманітарна реформа", під порядковим номером 15 і розмитим слоганом "створимо умови для підвищення якості та доступності освіти". Це довільний набір заяложених побажань, а не переконлива фіксація технократичних кроків.

Візьмемо для прикладу весь пункт 2.1.8: "Утвердження на основі ухваленого закону "Про вищу освіту" реальної університетської автономії, підзвітності за результати роботи, розвиток наукових досліджень, забезпечення справедливого прозорого вступу та викорінення хабарництва у вищих навчальних закладах.

Внесення змін до Бюджетного Кодексу в частині забезпечення автономних прав ВНЗ із використання зароблених ними коштів та грантів. Запровадження принципу "гроші ходять за студентом", зокрема, при розподілі державного замовлення. Удосконалення мережі вищих навчальних закладів".

Яким чином? Ким? Навіщо? Жодної деталізації.

Чи можна утвердити протягом 2015 року "реальну університетську автономію" та очиститись від корупції – на основі закону, що не передбачає демократизації внутрішнього управління, реальних важелів незалежного контролю за діяльністю всевладного керівництва?

Правляча верхівка сучасної України рекрутувала у свої ряди "свіжу кров", але не звільнилася з "вавилонського" полону епатажних декларацій та окозамилювання.

У новому уряді нарешті з'являться винятково технократи? Чи знову посади окупують демагоги й "демократи"?

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор, спеціально для УП

powered by lun.ua
Авторизуйтесь щоб писати коментарі
Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані до МВС, якщо від органів внутрішніх справ надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати лінки та рекламні повідомлення
Усі коментарі
Європа між двох вогнів: ЄС виявився не готовий до демаршу Трампа
ЄС доводиться виробляти нову систему координат. В якій є явний дуже небезпечний ворог – Росія Путіна. І є непередбачуваний, підступний і тому теж небезпечний попутник – Америка Трампа.
Юлія Володимирівна Муссоліні
Програма лідера президентських перегонів – наздоганяльна архаїзація. (рос.)
Реформа правосуддя в Україні: прогрес є
Без сумніву, результати, досягнуті за останні два-три роки, вражають. Але що робити далі? (рос.)
"Газпром" винен кожній українській родині більше 4,4 тисячі гривень
Що означає для українців рішення Стокгольмського арбітражу проти "Газпрому"?
Шпаргалка для батьків: як навчати покоління Z
До нового покоління потрібне особливе ставлення, яке не злякає, а зацікавить у навчанні.
Як залізниця сама себе врятувала
Реформа залізниці передбачає не лише придбання нових локомотивів, вагонів та збільшення обсягів перевезень, а й зміну фінансової стратегії.
Фейки на другому плані: як змінилося ставлення країн НАТО до роспропаганди
Цікаво було послухати логіку представника Нідерландів: "Ми не маємо чітких інструкцій, що це війна. Відтак це мир. А якщо це мир, тоді нічого поганого в тому, аби вести з росіянами справи, наприклад, бізнес".