Освітні перспективи України

67 переглядів
Середа, 10 грудня 2014, 10:43
Роман Офіцинський
доктор історичних наук, професор, Ужгородський національний університет

Відомо, що українська освіта належить до найбільших секторів суспільства, де працюють і навчаються 9 мільйонів осіб, або п'ята частина населення. Однак, попри гучні декларації, освітня сфера не є пріоритетною для влади. Схвалення нового закону "Про вищу освіту" 1 липня 2014 року стало лишень завершенням кількарічної епопеї, що мусіла коли-небудь закінчитися.

У зв'язку з відсутністю системних змін у державі цей закон, що важливий на шляху адаптації до Європейського простору вищої освіти, проголосили мало чи не взірцево реформаторським – оскільки, приміром, демократизується управління навчальними закладами.

Насправді бачимо звуження прав учасників освітнього процесу: учених, педагогів, студентів.

Перше. За попереднім законом від 17 січня 2002 року декана обирала вчена рада факультету, за новим – підконтрольна ректору вчена рада університету.

Демократизацію засвідчила б норма про обрання всім трудовим колективом факультету, адже зараз декана у квазідемократичний спосіб за корупційною схемою можуть нав'язати "зверху".

Друге. Представництво осіб, які навчаються, у радах обох рівнів – вишу й факультету – не змінилося: не менш як 10%.

Оскільки не менш як 75% складу вченої ради повинні становити науково-педагогічні працівники, то решту менше 15% місць належать представникам учбово-допоміжного й адміністративно-обслуговуючого персоналу. Як не дивно, студенти представлені за залишковим принципом і за мізерною квотою. Однак саме студенти складають основу університету, без них узагалі неможливе його існування.

Третє. В українському виші відсутня наріжна засада демократії – розподіл влади.

Адже вчена рада є не університетським парламентом, а колегіальним органом управління при очільнику, що безпосередньо керує вишем. Вона формується за характерною для XIX століття дискримінаційною цензово-куріальною схемою: за посадами й у нерівних частках виборними представниками від певних категорій. Внутрішній контроль за діями керівництва є фіктивним, а поле для зловживань ресурсами – безмежним.

Настав час відмовитися від концентрації влади в руках університетського олігархату й провести децентралізацію.

У провідних європейських вишах взаємно врівноважують ефективні, але нечисельні органи – ректорат, університетська рада, сенат, наукова рада, де не суміщають членство. Так, у найбільшому виборному органі Віденського університету – сенаті – 18 членів, зокрема, 4 студенти (22,2%). У вченій раді Ужгородського національного університету – 70 осіб, з яких лише 7 студенти (10%).

Четверте. Новим законом заборонено сумісництво. Не можна одночасно займати дві та більше адміністративно-управлінських посад.

Проте ця норма не виконується. Один новоспечений ректор водночас і завідувач кафедрою, і директор науково-дослідного інституту, ще й практикуючий лікар. І всюди постійно відсутній, бо весь у роз'їздах. Всезнайки-багатоверстатники – прикрий рецидив тоталітарної епохи.

П'яте. Закон зовсім не обмежив роздуту бюрократію, завищену чисельність управлінців.

В Ужгородському університеті, де 23 факультети (інститути), 15,5 тисячі студентів – аж 7 проректорів. У Віденському – 4 проректори на 19 факультетів (центрів) і 92 тисячі студентів! Якби в Ужгороді стільки навчалось, то, певно, штат проректорів виріс би пропорційно, у 6 разів – до 42 осіб.

Парадокс. Революцію Гідності розпочали студенти київським Євромайданом 21 листопада 2013 року. Вони були в її авангарді, але, на відміну від спритних політиків, жодних соціальних здобутків не отримали. Згідно з "демократичним" законом про вищу освіту, їхній вплив на ухвалення важливих рішень є мінімальним.

У цілому перезавантаження влади в Україні повинно ґрунтуватися не на ротації прізвищ і вивісок політичних сил – а на позитивних змінах в освіті, науці, культурі, що визначають форму й зміст щоденних комунікацій у різних середовищах громадянського суспільства й політичної нації.

У перехідної верхівки, що нині править в Україні, нема усвідомлення, що внутрішньою першопричиною поточної національної катастрофи, колапсу Української держави в Криму й частині Донбасу є не стільки болюча зрада кількох десятків тисяч військових і правоохоронців, – скільки провальна освітня, інформаційна, кадрова політика.

Чи зроблені висновки за ось уже дев'ять місяців після лютневої революції? Ні.

Як бачать сучасні можновладці освітні перспективи України? Це відбито в парафованому 21 листопада 2014 року проекті Коаліційної угоди політичних сил, що після дочасних парламентських виборів 26 жовтня 2014 року мають сформувати більшість у Верховній Раді, а відповідно – спрямовувати й контролювати виконавчу владу. Відверто скажу, що вони дивляться на проблематику як на малозначиму, вторинну, без власного обличчя.

Про можливі кроки протягом 2015 року ймовірної урядової коаліції в галузі освіти йдеться в еклектичному розділі "Соціально‐гуманітарна реформа", під порядковим номером 15 і розмитим слоганом "створимо умови для підвищення якості та доступності освіти". Це довільний набір заяложених побажань, а не переконлива фіксація технократичних кроків.

Візьмемо для прикладу весь пункт 2.1.8: "Утвердження на основі ухваленого закону "Про вищу освіту" реальної університетської автономії, підзвітності за результати роботи, розвиток наукових досліджень, забезпечення справедливого прозорого вступу та викорінення хабарництва у вищих навчальних закладах.

Внесення змін до Бюджетного Кодексу в частині забезпечення автономних прав ВНЗ із використання зароблених ними коштів та грантів. Запровадження принципу "гроші ходять за студентом", зокрема, при розподілі державного замовлення. Удосконалення мережі вищих навчальних закладів".

Яким чином? Ким? Навіщо? Жодної деталізації.

Чи можна утвердити протягом 2015 року "реальну університетську автономію" та очиститись від корупції – на основі закону, що не передбачає демократизації внутрішнього управління, реальних важелів незалежного контролю за діяльністю всевладного керівництва?

Правляча верхівка сучасної України рекрутувала у свої ряди "свіжу кров", але не звільнилася з "вавилонського" полону епатажних декларацій та окозамилювання.

У новому уряді нарешті з'являться винятково технократи? Чи знову посади окупують демагоги й "демократи"?

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор, спеціально для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Якщо не підвищити зарплати військовим, скоро захищати країну буде нікому
Люди з досвідом бойових дій масово полишають лави ЗСУ через те, що держава не спроможна запропонувати їм гідну підтримку.
Не можна вводити ринок землі. Чому? Тому що в морі можна потонути
Діти можуть потрапити під машину? Нехай сидять вдома. У морі можна потонути? Заборонити пляжі. У ресторані можна отруїтися? Ніяких ресторанів. Те ж саме з ринком землі. (рос.)
Наступного президента України оберуть ті, хто не визначився
Невизначені завжди були резервом для виборів, але такого величезного значення ця електоральна група ще ніколи не мала в історії виборів президента України. Фактично, це ключ до перемоги.
Повний перегляд відносин: Україна готує демарш у разі перемоги росіян у ПАРЄ
У вівторок на екстреному засіданні комітет ВР у закордонних справах одноголосно затвердив проект заяви: Україна не сприйме "прощення" Росії, яке зараз активно просувають у Раді Європи...
Три історії про те, як просто можна допомогти іншим
Для того, щоб перемогти рак, потрібно багато людей. Перемагають великі об'єднані сили. Так було завжди. (рос.)
Чому Україна живе в культі страждання і як це змінити
Ми часто вже не чекаємо нічого хорошого, і не віримо, що "тут може щось змінитися", проте важливо визнати, що зміни настануть тоді, коли кожен з нас, поступово почне переглядати свій особистий життєвий сценарій. (рос.)
Пенсійний популізм: нові виклики і обіцянки
Реформі пенсійної системи України – два десятки років. У чому причина незадовільних результатів?