Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно

185 переглядів
Понеділок, 23 лютого 2015, 11:35
Роман Офіцинський
доктор історичних наук, професор, Ужгородський національний університет

Об’єктивні істини не цікавлять сучасного правителя Росії та його слуг. Вони заробляють на пропагандистській кон’юнктурі, підмінюючи поняття і нав’язуючи фрівольні версії "альтернативної історії".

При цьому російські пропагандисти намагаються викликати довіру сентиментальними згадками про українське коріння своїх предків чи туманними споминами про армійську службу в часи СРСР на українських теренах.

У вищих ешелонах влади Росії заправляє совкове покоління, що прагне реваншу за поразку у "холодній війні". Мета – відновити Радянський Союз у повному обсязі, повернути у свій фарватер колишніх сателітів із соціалістичного табору, реанімувати біполярність світу.

Для цього використано надлишкові запаси "нафтодоларів", доходи від успішного продажу російської сировини на світових ринках.

На запитання про те, чому, маючи величезний профіцит державних фінансів, Кремль не спрямував кошти у внутрішню модернізацію, підвищення якості життя глибинки, такі пропагандисти вдаються до театральної екзальтації: "Россия может быть только великой, либо ее не будет вообще".

Подібний ірраціоналізм немає логічного пояснення, бо мовиться про певний різновид соціально-політичної шизофренії, котру доведеться виліковувати тривалими курсами масової психотерапії.

Адепти режиму Путіна спекулюють заяложеними штампами на кшалт: в України нема державної традиції, України як держави до 1991 року ніколи не було, на відміну від Росії.

Але ж сучасні Україна і Росія є однолітками. Теперішня Російська Федерація як держава з’явилася так само у 1991-му, бо оспівана придворними істориками Російська імперія не має прямого генетичного зв’язку з нинішньою Росією, навіть столиці різні.

Також Радянський Союз – це не Росія, тоді цілковито знищили спадщину Російської імперії включно з її прибічниками і символікою.

Найбільшим шоком для таких співрозмовників є контраргумент про те, що не хтось чужий, а саме вони та їхнє покоління державних діячів, що все життя провели у світовій столиці Москві, винуваті у розпаді Радянського Союзу.

Не Україна розвалила СРСР, в довге існування якого свято вірили західні держави ще на початку серпня 1991 року, а союзне керівництво. Як можна довіряти Москві, що нині хоче відтворити Радянський Союз, який сама ж зруйнувала покоління тому?

Перспективи Росії примарні. Вона не стане наддержавою, як США.

Навпаки, путінська Росія – це глиняний колос, що впаде. Наразі світ спостерігає, чи вистоїть політична верхівка України, чи не продасть знову національні інтереси.

На відміну від своїх боягузливих можновладців, українська нація нині з гідністю виконує історичну місію цивілізаційного масштабу.

Про таке ще 2001 року в есе "Україна перед Сфінксом майбутнього" розмірковував виходець із Донеччини, видатний літературознавець Іван Дзюба.

Гадати важко, написав тоді Дзюба, чи може Україна в найближче майбуття здійснити якусь місію загальнолюдської або загальноєвропейської ваги, але історіотворчий та культуротворчий потенціали українського народу не слід скидати з рахунку.

Переконуємося нині, що українській нації під силу місія загальнолюдської та загальноєвропейської ваги.

Задовго до російської окупації та анексії Кримського півострова в лютому-березні 2014-го, образно кажучи, Україна щороку втрачала Севастополь – у пошуках праці за кордоном її покидало близько 400 тисяч осіб.

Стільки ж проживало в цьому мілітаризованому місті та підпорядкованих йому поселеннях. За останні два десятиліття Україна втратила понад 6 мільйонів осіб – через демографічну кризу і трудову міграцію. Це населення майже трьох Кримів.

Чому наголошую, бо не територія, а люди є національним багатством. "Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно", – наполягають соціологи. Доля країни залежить від пересічних людей.

Революція гідності в Україні взимку 2013-2014 років позначила лінію геополітичного розламу, демаскувала підступного ворога, відновила глобальну двополюсність – звичний світ добра і зла, від якого за чверть століття відвикли, призабули.

Адже говорили ніби й однією мовою, але не розуміли одне одного.

Натомість перейшли до спілкування різними мовами, щоби відчути світову єдність супроти свавільника – епатажної мавпи з гранатою.

Відтепер історичний час є стисненим у пружину. Наші дії та слова мають відповідати вимогам спартанського телетайпу.

Крим і Донбас стали гірким уроком. Світ визначився. Життя продовжується, але докорінно змінилося.

Поточний шанс для України – це як останній патрон. Ні кроку назад – Москва добʼє ножем у спину.

Погоджуюся з глибинними думками, висловленими напередодні Революції гідності, зокрема про виникнення нового ідеологічного феномену – східноукраїнського європеїзму.

У його основі стратегія вступу до Європейського Союзу з ексклюзивними відносинами з Росією. Тепер – небратньою, недружньою, вкрай ворожою.

Ілюзії розвіялися із вранішнім туманом.

Ми – з протилежних цивілізаційних координат.

Уже неактуальні жодні поради, як утримати Україну. Арсенал Росії поетапно вичерпується: газовий шантаж, кредити, груба сила. Вона не може запропонувати сусідам привабливу модель соціально-економічного розвитку на противагу Європейському Союзу і США.

Росія – велика "клаптикова монархія", але бідна.

Натомість у стислий термін Україна має провести системну модернізацію – економічну, політичну, соціальну, освітню. Це наша історична місія.

Ми не раз були свідками того, що попри владну концентрацію, державна верхівка з гострою інтелектуальною недостатністю і паралізованою волею не забезпечила національних інтересів.

Вона плуталася в трьох соснах у Безрадичах, Межигір’ї, деінде – ціні, цінностях, оцінюваннях.

Дарма вкладати глибокий зміст у порожню голову випадкової людини, надто, коли на порозі Іуда тридцятигривневий. Зупинити, розвернути, нехай летить назад. Нам же творити сильну державу. Нам – українцям.

Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор,Ужгород, для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Шлях ізгоя, або Чому в Японії так мало людей хворіють на туберкульоз
Незважаючи на те, що туберкульоз – всесвітня проблема, в різних країнах вона вирішується по-різному. (рос.)
Верховний суд під контролем: які наслідки матиме найскандальніша перемога Трампа
У Верховному суді США намітилося переважання консерваторів – тепер від нього не слід очікувати рішень, які розширюють громадянські права. Призначення Кавано стало також викликом руху за права жінок.
Автоперевезення за європейськими правилами: чому це так важливо
Рівень аварійності за участю вантажних автомобілів у 2017 році зріс на 14%, тоді як 59,4% автоперевізників працюють без ліцензій. Чи здатна Угода про асоціацію вирішити ці проблеми?
Освіті бракує інтелекту — людського і штучного
Українську освіту виснажують залишки радянської системи. Результат — щорічно на навчання за кордон їдуть 20 тис студентів. Як їх зупинити? (рос.)
14 жовтня – найбільш український день
Виникла нова точка сили, де небесне поєднується з земним, загальнолюдське з українським, де змикаються різні віки нашої історії, де пліч-о-пліч стають усі оборонці Батьківщини всіх поколінь.
Більше не "Свято чоловіків і ста грам"
Найгірше те, що величезна кількість людей в Україні має потребу в гендерних святах, "святі жінок" і "святі чоловіків".
Яка ж вона справжня жіноча література, і якого фемінізму нам треба повчитися у "Модерністки"
Справжня жіноча література – це передусім інший погляд на реальність, до якого більшість із нас, вихована на типово чоловічому художньому дискурсі, просто не звикла.