Запуск Falcon Heavy. Як це було
Чесно. Ми до самого кінця не знали, чи відбудеться запланований старт Falcon Heavy.
За пару годин до призначеного часу, на висоті 2,5-4 миль сила вітру з напрямком SE зросла до 21mph, що для ракети з такою конструкцією являється критичною межею. Найстрашніше було те, що повітряна маса була різної щільності і пориви були досить сильні.
Було багато проблем. Як на етапі розробок і креслень, так на етапі виробництва і стендових випробувань.
Зокрема датчики, котрі робили ми, на етапі збирання спочатку показували різні показники при –30, 0 і +130 градусах, а мали б показувати один і той самий.
Потім, після лазерного зварювання їх забирало вгору, або вони взагалі не відповідали. Потім треба було добитись, аби вони показували питомий показник у вакуумі. І щоб цей показник був у рамках. Більше – брак. Менше – брак. Навіть ті, що коливались близько до гранічної межі я відбраковував.
Перфекціонізм, звісно, і мудохатись треба було більше, розрізаючі юніт знову і знову, але я про це не шкодую.
Головне, ми знали, що ракета злетить. Злетить у будь-якому разі, за будь-яких обставин. Бо десять тисяч інженерів, проектувальників, випробувачів, десять тисяч по усій країні, протягом п‘яти років працювали над цією ракетою.
В нас була мета. Не факт, що ми на етапі виробництва її усвідомлювали.
Можу сказати за себе – я просто робив свою роботу, не особливо задумуючись над тим, наскільки глобальною вона може бути.
Я просто приходив вранці у лабораторію, вбирав захисний халат, захисні окуляри, і антистатичний браслет, і фігачив зранку до вечора, або з дня до ночі, у залежності від зміни. Те, в що цю роботу буде вкладено, побачив і усвідомив вже набагато пізніше.
Напевно, по справжньому я це усвідомив рівно за півхвилини до старту.
У нашому маленькому Командному центрі, всупереч усім строгим правилам, понапхалось з п‘ятьдесять чоловік. Сиділи за своїми місцями тільки я, #Франческа, професор Рассел, і у своїх кабінках #Трейсі і старший офіцер Баррел. І навіть до них у кабінки напхалось стільки народу, що там стало нічим дихати.
Ну ми сиділи, бо ми мали там сидіти за протоколом. Решта стояли. Народу було так багато, що усі стояли як оселедці у бочці. Сара #МакКарті майже висіла в мене на шиї. Поряд, на моєму правому плечі сидів заступник командувача, полковник Уолтон. У коридорі стояли ті, кому не вистачило місця всередині.
В нас було одинадцять технічних каналів – п‘ять зі стартового майданчика, два з ЦУПа у Флориді, два з ЦУПа у Ґоторні, один з Г‘юстону, плюс трансляція. Ми бачили, як все розгорталось на наших очах. Стурбовані переговори метеорологічного посту і FCR на Флориді, перемовини майданчика LC39A з Ґоторном і гомін центрального зала, де зібрались працівники SpaceX.
А потім був старт.
Чесно, мені важко передати те, що відбувалось з нами. Ми були тільки спостерігачами, але ми сиділи за своїми станціями і було таке враження, що ми також беремо участь у керуванні стартом.
А коли зазвучала музика Боуї, ми заплакали. Я, Франческа і Сара, котру придавили так, що незрозуміло було, від чого вона плаче – чи то від незручної пози, чи то від того, що її любий сержант Маковскі був у цей час на посту, а не поряд з нею. Навіть вусатий еротоман, любитель журналу Playboy, старший офіцер Баррел, змахнув сльозу на стоящего поряд командувача, полковника Ґвінна.
Словом, це був якийсь масовий психоз – по технічному каналу ми бачили ЦУП у Ґоторні, де не тільки плакали, але й стрибали, несамовито розмахуючи руками, як на рок-концерті. Джоеля і Маріелу, операторів Dragon не будо видно, бо їхній сектор нам не показували, але підозрюю, що вони також у той момент не у носі колупались.
***
Поки на Землі вирували пристрасті, чувак сидів собі спокійно у червоному родстері Tesla, праву руку тримаючи на кермі, а ліву поклавши на борт. Зовсім так, як робив це попередній хазяїн автівки у спекотній Каліфорнії.
На той момент було не важливо, чи вдало сів на баржу у Атлантиці центральний блок, і чому перед самою посадкою зник сигнал з бустера і з самого дрону. Чи втратили ми центральний блок, чи ні.
Навіть тоді, коли ми дізнались, що центральний блок загинув, для нас це було вже не важливо. Те, чому не спрацювали хімічні ігнітори в двох двигунах гальмування, комісія розбиратиметься пізніше.
На той момент важливо було те, що на екрані ми споглядали сюрреалістичну картинку – червона автівка на фоні блакитної планети.
Запуск відбувся успішно.
З чим вас і вітаю! Дякую, що були з нами!
Тепер треба працювати далі.
