"Совок" і невігластво. Хто відповідальний за Рембо-Савченко?
Джон Рембо – персонаж бойовика 1982 року, якого грав Сільвестр Сталоне. У фільмі герой в’єтнамської війни Джон Рембо не зміг адаптуватися до мирного життя і продовжує проживати флешбеки – йому ввижаються моменти катувань, які пережив герой у нелюдських умовах.
Через постійні прояви пост-травматичного стресового розладу йому складно увійти в контакт з реальністю та протистояти зловживанням і відвертому садизму провінційного поліцейського відділку.
Він просто живе "по накатаній", за законами воєнного часу в мирному містечку "Надія" (англійською містечко так і називається – Hope, тобто в перекладі "надія"). Тому що психіка після катувань у в’єтнамському таборі тимчасово не здатна до пристосувань.
Надія Савченко – як Джон Рембо.
Після багатьох місяців тортур ані держава, ані партія, яка нібито нею опікувалася, не забезпечила геройці належної реабілітації і спокою.
Уже за кілька днів після звільнення Надія була на засіданні у Верховній Раді. Там і здорові депутати ледь витримують рівень навантаження, а що казати про людину, психіка якої витримала багато місяців тортур.
Невже Савченко не заслужила спокою? Реабілітації?
Не вірю, що однопартійці та колежанки-депутатки не бачили: Савченко не завжди в контакті з реальністю.
Пост-травматичний стресовий розлад – нормальна реакція психіки на ненормальні обставини.
Якщо тебе катують чи ґвалтують, якщо стріляєш ти сам, якщо навколо смерть і знущання, якщо з тебе знущаються і всіляко показують тобі, що ти не заслуговуєш на людське ставлення – то буває, психіка погано витримує.
І тоді потрібен час, спокій і допомога людини ззовні (терапевта), щоб прожити страшні події і піти далі.
Ані Рембо, ані Савченко такого часу і допомоги, очевидно, достатньою мірою не отримали. Ось вам і геройство. Ба більше: таких геройок та героїв у нас тисячі, у тому числі і серед мирного населення.
Великої зради, змови Порошенка, Луценка чи кого-небудь іншого шукати тут не бачу сенсу. Як на мене, це звичайне недбальство і невігластво. Пережитки "совка".
Сто років нам казали, що людина – ґвинтик у машині держави. Її треба використовувати. Ось Савченко використали, як тільки могли, а коли вона неспроможна впоратися – її карають за це. Я живу людину її не цінує ні влада, ні своя колишня фракція.
"Батьківщина" підтягнула свої рейтинги, поставивши Савченко на перше місце в своєму списку, а потім привівши її до Ради за лічені дні після того, як Надія побачила свободу.
Влада тепер використовує геройку, яка не отримала від держави належної допомоги і підтримки, для того, щоб показати, як вона – влада – контролює ситуацію в країні.
Якби владі були важливі людські життя і була б притаманна людяність, то з Савченко спілкувався б зараз не Луценко і судова система, а хороший військовий психолог.
І спала б вона не в СІЗО, а в тихому реабілітаційному центрі. Як і тисячі інших таких самих героїв, про яких ми просто не знаємо, адже вони не депутатки.
Але ми не готові до героїв. Ми використовуємо їх і викидаємо на смітник життя. Закриваючи очі на один простий факт: у війни таке обличчя, така суть.
Війна – в першу чергу прикрий, а не героїчний феномен. На війні і герої, і злодії втрачають розум і зв’язок з мирною реальністю. На певний час. І після війни їм потрібно відновлюватися.
В усіх традиційних культурах для воїна, що прийшов з війни, була спеціальна низка ритуалів, лише після яких він чи вона могли повернутися в мирне суспільство – проживши війну і відновившись.
Ми ж намагаємося понавішати медальок і забути про людину, про її потреби. Тому що в головах декомунізація не відбулася, і на людину нам і досі плювати, як і все попереднє століття.
Якщо знову повернутися назад і подумати, як би воно мало бути, то не вважаю, що нам не потрібна була Савченко як депутатка. Дуже потрібна. Неймовірно, що в нас є такі люди, і свій досвід вони можуть використовувати для написання законів.
Але тільки після того, як вони проживуть свій страшний військовий досвід.
Тільки після місяців реабілітації можна було б ввести Надію до зали Верховної Ради. І тоді б вона, цілком імовірно, стала скарбом Комітету з питань національної безпеки й оборони, будучи в змозі раціонально докласти свій унікальний життєвий досвід до планування державних політик і проводити всю ту кропітку роботу, яку передбачає депутатська позиція.
Ніхто не може заочно ставити людині діагноз, так само не можу я. Але дуже схоже, тому припускаю: у Савченко звичайнісінький для людей, які пережили тортури, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). І тому морально це не Савченко має стояти перед судом.
Це партія, яка вирішила (бо їй так зручно чи вигідно) дати людині в руки всю повноту влади, закриваючи очі на ознаки ПТСР, морально відповідальна за те, що відбувається.
Це верховний головнокомандуючий, який не забезпечив героям реабілітації, відповідальний за те, що відбувається.
А не доброволиця Нацгвардії, яка не відступилася від свого патріотизму навіть після багатьох діб катувань і голодування в російській тюрмі.
Нін Ходорівсько, театральна режисерка, спеціально для УП