Журналісти гинуть не на війні. Обов’язок Європи – захистити їх

302 перегляди
Четвер, 26 квітня 2018, 08:30
Дуня Міятович
комісар Ради Європи з прав людини

Жорстокі вбивства журналістів, що займалися розслідуваннями – Дафне Каруани Галісії та Яна Куцяка – стали трагічним нагадуванням про те, що Європа залишається небезпечним місцем для журналістів.

Реакція європейських держав на ці вбивства здатна визначити не лише майбутнє преси, а й майбутнє демократії загалом.

Достатньо згадати кілька цифр, щоб усвідомити всю серйозність ситуації. Лише за останні 12 місяців було вбито шість журналістів, половина з яких – у Європейському Союзі. В Україні від 1992 року на нашому континенті було вбито понад 150 журналістів, одну людину кожних два місяці.

За цей час в Україні вбито 19 медійників, загибель яких пов’язують із професійною діяльністю. Ми пам’ятаємо і про вбивство Павла Шеремета та Георгія Гонгадзе з "Української правди".

Частина з тих, хто віддали своє життя, робили репортажі з регіонів військових дій, але і в Україні, і в цілому в Європі більшість було вбито через спроби пролити світло на темні закутки, у яких переплітається корупція, злочинність та політика.

Багато з них просили про захист поліції, але влада ігнорувала ці запити.

Якщо вбивства є радикальним, найпомітнішим способом змусити журналістів мовчати, то інші згубні, менш помітні загрози свободі та безпеці журналістів у Європі.

Звіт, опублікований нещодавно Індексом цензури (Index on Censorship) та Європейською федерацією журналістів, каже, що у 2017 році було затримано або заарештовано 220 журналістів та зафіксовано понад 1000 випадків обмеження свободи преси. Часто – за сприяння представників влади.

З 2015 року Рада Європи отримала понад 160 попереджень про напади, переслідування та залякування журналістів, а опитування, проведене у 2017 році, показало, що багато журналістів вдаються до самоцензури, щоб уникнути проблем.

Ця токсична атмосфера отруює демократію. Напади на журналістів, незалежно від того, чи це відомі журналісти, що займаються розслідуваннями, чи випадкові фрілансери, завжди є надзвичайною подією, яка стосуються нас усіх.

Якщо журналісти не можуть вільно та безпечно працювати, стає важче виявляти порушення прав людини, факти корупції або зловживання владою.

Громадськість отримує менше інформації, ніж їй потрібно для того, щоб активно брати участь у процесі ухвалення рішень. І недемократичні сили процвітають.

Саме тому свобода преси є правом людини, що чітко закріплене в міжнародних угодах, національних законах та конституціях. Як підкреслив Європейський суд з прав людини в низці рішень, у тому числі у справі Георгія Гонгадзе, держави зобов'язані підтримувати її та захищати життя журналістів.

Якщо їм не вдасться захистити їхні життя, за державами залишається зобов'язання провести ефективні розслідування вбивств і покарати винуватців.

На жаль, європейські держави не надто часто виконують ці зобов'язання.

Візьмімо розслідування злочинів проти журналістів. Вони часто тягнуться роками, і якщо фактичні виконавці іноді притягуються до відповідальності, то замовники таких злочинів рідко караються.

Це завдає додаткового болю журналістам та їхнім родинам і сприяє почуттю безкарності, що відкриває шлях для подальших нападів на журналістів.

Якщо держави дбають про демократію та верховенство права, вони повинні зайняти серйознішу позицію у впровадженні стандартів прав людини, які вони прийняли щодо безпеки журналістів та інших представників медіа. Вони повинні перейти від слів до дій.

Відправною точкою стала рекомендація, яку всі 47 держав-членів Ради Європи (у тому числі всі країни ЄС) підписали у 2016 році. Її текст передбачає конкретні заходи для виконання зобов'язань держав щодо захисту життя журналістів та припинення безкарності злочинів проти них.

Я бачу, зокрема, три кроки, які держави можуть і мають здійснити в короткостроковій перспективі.

По-перше, потрібно забезпечити захист.

Поліція та інші правоохоронці не повинні ігнорувати факти погроз журналістам та нехтувати проханнями про їхній захист. Деякі країни мають хороший досвід у забезпеченні поліцейського захисту, і вони повинні поділитися ним з іншими.

Посилення співпраці з міжнародними організаціями, журналістськими організаціями та незалежними спостережними радами з питань насильства над журналістами також допоможе збільшити спроможність держав захищати журналістів на ранніх стадіях.

По-друге, покласти край безкарності.

Поліція та суд повинні мати змогу розслідувати всі випадки насильства щодо журналістів, у тому числі у справах, де фігурують представники влади, і притягати правопорушників до відповідальності.

Для цього потрібна добре підготовлена й ефективна поліція та справді незалежна судова система, вільна від політичного впливу та за потреби здатна притягувати до відповідальності представників найвищих щаблів державної влади.

По-третє, змінити законодавство.

Парламентарі повинні ухвалити законодавство, яке захищає журналістів та оберігає їх від надмірного тиску. Коли йдеться про дискредитацію та наклеп, вони повинні повністю декриміналізувати їх, передбачити лише співмірні цивільно-правові санкції та забезпечити покарання для тих, хто зловживає позовами про наклеп, щоб змусити журналістів мовчати.

Крім того, закони, що стосуються дезінформації, тероризму або питань безпеки, не повинні обмежувати свободу та безпеку журналістів.

Ці заходи є цілком реальними, якщо на те є політична воля. І тут ми дістаємося до суті проблеми.

Багато політиків залишаються, у кращому разі, байдужими до загроз журналістам. У гіршому випадку вони самі провокують насильство і викликають у суспільстві недовіру до преси.

Це вороже ставлення має змінитися: політики повинні захищати свободу преси, а не ставити на ній хрест.

Вбивства Дафне Каруани Галісії, Яна Куцяка, Георгія Гонгадзе, Павла Шеремета та багатьох інших журналістів відбулися не волею долі, а через структурні недоліки державних установ, які мали б їх захищати.

Нинішня ситуація рівною мірою загрожує як журналістам, так і демократії. Настав час для держав визнати це і забезпечили захист журналістам та іншим представникам ЗМІ.

Дуня Міятович, комісар Ради Європи з прав людини

Страсбург, 26 квітня 2018 року

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Голосування як сервіс: погляд з України на вибори в США
На виборчій дільниці не можуть відмовити у можливості проголосувати. Навіть якщо виборець відсутній у списку або зареєстрований на іншій дільниці. Інакше він може втратити інтерес до виборів.
Чи можна захистити права українців у Криму, не спілкуючись з Окупаційною Державою?
Як би провокаційно не звучала така ідея, але ми повинні це робити і для верховенства права, і для забезпечення реалізації прав потерпілих і підозрюваних. (рос.)
Знати все: чек-лист джерел для роботи з органами влади
Є цілий арсенал джерел, які допомагають не пропустити важливі деталі та вчасно відреагувати на зміни політичної кон’юнктури. І більшість із них є публічними й доступними кожному.
#Прикрути. Чому українці без тепла, але всі діють за законом
Спочатку #прикрути, #украінці ви чудові, а через півроку ТКЕ без газу, а "чудові українці" без тепла, але всі формально діють за законом.
Коли секс не про секс: проміскуїтет та інші підміни
Відчуття себе, своїх істинних потреб та їхнє адекватне задоволення – важлива умова психічного здоров'я.
Знай свої права: як доступ до правосуддя підвищує якість життя
Доступ до правосуддя разом з правовою обізнаністю дають змогу громадянам отримати те, що їм належить по праву.
Наше студентство за кордоном: розпрощатися не зможемо повернути?
Чому студентство вирішило поїхати в закордонні університети? Здебільшого тому, що незадоволені умовами життя в Україні, а ще хочуть кращі знання або диплом, щоб працювати в ЄС.