Міста 2030: модернізуйся або вимирай

1973 перегляди
Четвер, 29 листопада 2018, 15:00
Григорій Мельничук
координатор ГО "Платформа розвитку міст"

Дискусії про майбутнє – на жаль, ще не типовий для України жанр. Поки, коли мова заходить про обговорення планування перспектив, ми зазвичай спостерігаємо дві крайнощі.

Перша: "ми ні на що не впливаємо, нам би вижити зараз, там якось воно буде", і далі легендарне – "ніколи так не було, щоб ніяк не було". Інша крайність: "майбутнє чудове, технології вже поруч, Європа нам допоможе, еволюційно ми їх наздоженемо – бо ж знаємо, куди йти".

Правда, як завжди, посередині. Гарне майбутнє і "Європа" наче справді настають, але не для всіх і не відразу. Ми живемо у надто складному світі, аби щасливе майбутнє визначалося одномоментними "перемогами".

Для системного успіху потрібне виважене планування, щоденна копітка робота, тисячі годин спілкування, а головне – сміливість визнати власні слабкі сторони і вміння використати сильні.

Альтернатива завжди є – відоме гасло "Гасіть світло в аеропорту", гасло мігрантів, що зневірюються у майбутньому навіть в умовах, коли наче немає "злочинної влади".

І це реальність: для багатьох міст демографічна картина виглядає вироком – випускні класи майже у повному складі виїжджають за кордон без бажання повернутися, навіть великі міста стрімко втрачають молодь, що мала б працювати, створювати бізнес, народжувати дітей.

Найближче десятиліття для міст і селищ України ставить питання самого сенсу існування, а для якихось - і подальшого існування як такого. І це питання не лише для нині депресивних населених пунктів, а й для великих міст і навіть столиці.

Модернізуватися чи вимерти - таким є порядок денний-2030 для українських міст.

Міста-20-сьогодні: тяжкий спадок совка і "міцних господарників"

Українські міста хворі. У світі стрімка урбанізація ХХ століття принесла чимало викликів, але для України їх виявилося ще більше.

Неприродна, планово-насильницька урбанізація радянського періоду, коли людей у міста зганяли як робочу силу для заводів-гігантів і шахт, породила штучні "міста" без міських громад, урбанізовані території, що швидко занепали у нових економічних умовах.

Таку модель у радянський час просували для всіх міст – і нових, і тих, які вже мали історію містотворення, культуру міського співжиття, але з часом майже втратили її.

Наприклад, лише зараз ми починаємо відчувати і усвідомлювати наслідки приватизації та розподілу власності 90-х років. За втіленням гасла "житло – народу, заводи – директорам" лише приходить розуміння неефективності такого перерозподілу.

Людей, що не мали достатніх джерел доходів, лишили сам на сам зі своєю "власністю" у вигляді вже фізично зношених багатоповерхівок. А колишні "червоні директори" та "наближені", що за безцінь приватизували колишні велетні промисловості, виявилися "собаками на сіні", тримаючи величезні занедбані площі часто у центрах міст без розуміння що з ними робити.

А ще є розповзання міст, майже відсутність локальної економіки, низький рівень планування – точніше його зазвичай просто немає, навіть у столиці.

Аж ніяк не корупція, а некомпетентність і несистемність стали головною проблемою міських адміністрацій. Так зване "фейсбук-урядування", прийняття рішень у гонитві за лайками і слідуванням модним тенденціям, карго-культу зовнішніх проявів так званої "хіпстерської урбаністики" відкинуло на останній план вирішення ключових питань міської інфраструктури, а також економіки, соціальної політики. Модні лавки, мурали і точкові інновації – це далеко не модернізація міст, що часто виглядають без зовнішнього лоску.

Найжахливіше, що у спадок від "совка" лишилося бачення, що профільний чиновник чи політик, обіймаючи певну посаду, "миттєво" стає експертом у цій галузі. Нерозуміння власної некомпетентності (а розумна людина завжди усвідомлює, як багато вона не знає, нерозумна ж зазвичай більш упевнена в собі і своїх думках) вкупі з небажанням визнавати власні помилки нерідко заводить міста у безглузді ситуації.

Логіка міських чиновників зазвичай полягає у витрачанні міських грошей – те, що називається "освоєння бюджетних коштів". Звідси – і укладка асфальту взимку, і обрізання дерев, що потім гинуть (можна нові посадити – профіт!), і безглуздий благоустрій, і неадекватні закупівлі.

Навіть мери часто не усвідомлюють завдання для міста заробляти – як на рівні муніципалітету, так і надання можливостей для бізнесу та мешканців міста. "Економіка – не наша справа, ані для бізнесу, ані для громадян" – така їхня логіка.

П’ять рівнів модернізації для якісного життя

Модернізація міст – складна справа. Є перший, найпростіший рівень – механічна заміна елементів інфраструктур, відповідно до технічних інновацій.

Так-так, це про заміну лампочок на світлодіодні, тролейбусів на нові, низькопідлогові та енергоощадні, про "євровікна", "євроремонти" і навіть про протиставлення дизельних "євроблях" сучасним електромобілям.

Це все – механічна заміна елементів інфраструктур, що насправді не надто впливає на реальну якість життя. І це – найдорожче, при тому, що має найнижчий стратегічний ефект.

Другий рівень – вдосконалення самих інфраструктур. Цей рівень є менш затратним, ніж перший, але може мати кращі наслідки.

Тут знаходяться організаційні рішення: який має бути графік руху тролейбусів, коли запалюються лампи вуличного освітлення і де саме в першу чергу треба встановити ті самі "євровікна", аби справді мати економію енергоносіїв.

Цей рівень – про пріоритети, і тут є найкраще співвідношення витрат і результату у короткостроковій перспективі. І це можна досягти часто навіть без першого "механічного" рівня.

Третій рівень – залучення інших інфраструктур до виконання завдання.

Дуже простий приклад – транспортне сполучення умовного спального району з діловим центром. На першому рівні – заміна старих тролейбусів на нові, скільки було – стільки й стало. На другому – вдосконалені графіки руху, виділені смуги, перевага тролейбусам на перехрестях за допомогою світлофорів. А на третьому – долучення інших способів пересування: велодоріжки, попутні авто, комфортабельні маршрутки (звісно, не ті перекошені скотовозки, що є зараз – то окремий сум) – тобто зовсім інша інфраструктура, але для тих же завдань.

І лише на четвертому рівні ми вже маємо більш стратегічне мислення. Чи потрібні будуть всі ці інфраструктури, з оновленням технічних рішень, оптимізацією роботи інфраструктур і взагалі альтернативними інфраструктурами, коли ми, наприклад, матимемо робочі місця безпосередньо у житловому районі. Коли ми оптимізуємо функцію настільки, що для її реалізації вже не будуть потрібні додаткові інфраструктури?

На цьому рівні відбувається не просто скорочення видатків на ці інфраструктури – вони зникають самі по собі, потреба в них.

П’ятий рівень – вже наче щось нездійсненне. Зміна функцій – тобто ключових основ життєдіяльності суспільства. Наприклад, коли не є обов’язковим таке поняття як "робота" (або "дитячий садок", "школа") у загальноприйнятому розумінні. Коли самодостатні міські громади реалізують свої потреби, не надто потребуючи зовнішньої допомоги.

Ось він, ланцюжок: технічні рішення – оптимізація інфраструктур – розширення кола інфраструктур – оптимізація функцій – реалізація потреб по суті.

Це майбутнє, але його елементи вже зараз є у нашому житті. Економіка без грошей, економіка обміну, банки часу, мікроекономіка громади – усвідомили, як це далеко від логіки "міцних господарників" з їхнім "освоєнням бюджетних коштів"?

Покоління 2030: виправити або втратити все

Для України зараз унікальний час. Окрім драматичних подій Революції Гідності і протистояння агресії на Донбасі й окупації Криму, є і еволюційний процес – до суспільно-економічної активності повноцінно увійшло перше пострадянське покоління.

Ті, хто ледь-ледь пам’ятає "совок", хто виріс у 90-х, хто у молоді роки "відкривав" Європу, не маючи зашкарублих стереотипів. Перше покоління свободи, що давно полишило університетські лави і вже випробувало на собі реалії "вільної і незалежної" України.

Зараз це покоління вже має не просто ідеї, а власні здобутки. Успішні компанії, реалізовані проекти, втілені у життя задуми, що довели свою життєздатність. Найближчі 10-15 років саме вони формуватимуть порядок денний і будуть рушіями змін.

Але демонструючи успіхи в існуючій "системі", чимало з них ледь не щодня ставлять перед собою питання: а чи не є їхня робота підтриманням існуючого стану, а чи не варто "піти" і дати "померти" старій системі, чимшвидше.

Сотні і тисячі людей нового покоління і нового бачення увійшли у "систему", але переважно лишилися "чужими серед своїх", не ставши при цьому "своїми серед чужих", усвідомивши, але не прийнявши її цінності.

Ці люди з кожним днем "підточують" старі стереотипи, які ще надто сильні, аби наші міста лишалися морально застарілими. Але з часом проривів "старого котла" стає все більше, і це вже не випуск пари.

Для народжених у 80-90-ті, тих, хто лишився і взяв на себе відповідальність будувати нову Україну, найближчі 10-15 років є вирішальними в житті. І то вже питання: чи вдасться збудувати справжню сучасну європейську країну, а чи готувати вже своїх дітей до незворотної еміграції.

Шляху назад у модернізації міст – а ми всі тим чи іншим чином живемо в містах або включені до міського життя – вже немає.

Якщо кожне окреме українське місто не здійснить успішну модернізацію за найближче десятиліття – вже без жодних жартів доведеться "гасити світло в аеропорту" цього самого міста.

Чи буде то внутрішня, а чи зовнішня міграція – але такі міста можуть опинитися справді на межі фізичного вимирання. І для когось рідне місто виявиться "містом-привидом".

Григорій Мельничук



powered by lun.ua
Потрібен новий погляд на реформу шкільної освіти
Що можна змінити у погляді на реформування шкільної освіти вже зараз, щоб швидше стати більш конкурентноспроможними?
198 мажорів
Мажоритарка – або обрання кандидата по одномандатному виборчому округу, в Україні вже давно перетворилася з представництва інтересів округів до їх банальної скупки.
Як нова справа допомагає колишнім бійцям АТО адаптуватися
Саме зміна діяльності і занурення в нову справу дали переключитися, швидко адаптуватися після АТО, повністю змінити своє життя і почати кар'єру в IT з нуля.
Як законно прибрати голову Генпрокуратури і до чого тут Верховна Рада?
За наявності достатнього впливу президента на парламентарів, є імовірність того, що Верховна Рада висловить генпрокурору недовіру, що є підставою для його відставки. (рос.)
Декомунізацію скасувати неможливо. Тому що вона відбулася
Неможливо повернути на п'єдестали понад дві з половиною тисячі комуністичних ідолів, повернути їх імена понад 50 тисячам вулиць, близько тисячі населених пунктів.
Телекратія Зеленського. Нам негайно потрібні критики і спойлери цього шоу
Вимкніть телевізор і увімкніть мозок! Бо далі цю телереальність треба буде годувати новими драматичними ходами, конфліктами й антигероями. Щоразу ще інтенсивнішими. У сценариста є в запасі кільканадцять стопроцентних сюжетів. Ми ж обов'язково посміхнемося, чи не так?
Приховані загрози: як Україні не втратити лідерство на світовому аграрному ринку
Агропромисловий комплекс впевнено посідає перше місце за залученням валютних надходжень до економіки України. Що варто вже сьогодні робити українським виробникам, щоб так залишалося і надалі?