Невидимі тортури: що не так з українським законодавством
З 2014 року Україна програла у Європейському суді з прав людини 73 справи за статтею "заборона катувань" на загальну суму понад 800 тисяч євро.
При цьому в самій Україні за 5 років до суду надійшло лише 20 обвинувальних актів за статтею "катування". За словами фахівців, ця статистика - краплина у морі, яка жодним чином не відображає масштаб цього явища.
Група експертів вирішила проаналізувати, як законодавство дозволяє фіксувати і реагувати на ознаки неналежного поводження.
Після аналізу нормативної бази чотирьох міністерств правозахисники зробили висновок: наразі в Україні немає чітких алгоритмів фіксації та реагування на катування навіть на рівні законодавства. Саме через це не можна очікувати й ефективного розслідування.
Експерти з чотирьох громадських організацій – "Експертний центр з прав людини", "Україна без тортур", "Центр інформації про права людини", "Український інститут з прав людини" - за підтримки міжнародного фонду "Відродження" кілька місяців аналізували, як обов'язок документувати наслідки тортур відображений в нормах чотирьох відомств та стандартах судово-медичних експертиз.
"Належна фіксація ознак катувань є запорукою ефективного розслідування цих випадків надалі. Очевидно, що проведення ефективного розслідування неможливе без належного збору доказів, які підтверджують факт злочину. Ретельна фіксація ознак катувань є необхідною умовою для забезпечення справедливого суду та для недопущення безкарності", - підкреслив один із авторів дослідження, виконавчий директор "Експертного центру з прав людини" Юрій Бєлоусов.
Національна поліція
За словами експертів, законодавство містить пряму норму щодо заборони катувань у поліції. Повідомлення про катування, що надходять туди, мають реєструватися виключно як повідомлення про злочини. Потому мусить починатися розслідування, яке має проводити незалежне від поліції Державне бюро розслідувань.
Для працівника поліції, який стає свідком катування з боку своїх колег, є чіткий алгоритм: він має реагувати негайно, припинити ці дії та попередити керівника та відповідний орган. Інакше поліцейський стає співучасником злочину.
При цьому у поліції немає окремих наказів або вказівок щодо фіксації заяв про катування з боку самих поліцейських.
"Жодної згадки не міститься у нормативно-правовій базі щодо дій працівника поліції при отриманні дзвінка людини, яка говорить, що її побив поліцейський. Як наслідок – такі дзвінки реєструються просто як побиття. Це приховування інформації", - розповідає Бєлоусов.
Крім того, є проблеми і з повідомленнями медзакладів поліції про випадки катувань.
"Наприклад, спільний наказ МОЗу та МВС чітко передбачає дії лікаря, до якого звертається людина з тілесними ушкодженнями кримінального характеру: він має детально описати та повідомити у поліцію. Але якщо людина звертається до закладу і каже, що її побили працівники поліції у райвідділі поруч, лікар все одно повинен повідомити в цей же райвідділ. У цьому випадку заявник потрапляє у небезпеку: поліції повідомляють всі його дані, адресу", - каже експерт.
Експерти пропонують внести зміни до законодавства, щоб у таких випадках лікарі попереджали не поліцію, а одразу Державне бюро розслідувань або прокуратуру.
Крім того, у поліції наразі немає єдиного порядку медичного обстеження затриманих осіб. А службові документи (велика кількість журналів, де фіксуються всі дані, у тому числі тілесні ушкодження) не можуть бути використані при судово-медичній експертизі, бо не є медичною документацією.
В установах, які підпорядковуються Міністерству юстиції, ув'язнених оглядає лікар. Він же фіксує тілесні ушкодження та передає ці дані адміністрації У СІЗО на кожну людину заводять медичну карту, яку потім передають до установи виконання покарань. Якщо лікар виявляє тілесні ушкодження, він складає довідки, повідомляє поліцію, керівництво ж закладу – прокуратуру.
Якщо у слідчому ізоляторі людину оглядатимуть на всіх етапах, то у колоніях – тільки при прийомі.
Наприклад, досі в пенітенціарних установах закон "Про попереднє ув'язнення" дозволяє персоналу використовувати "гамівну сорочку" до "буйних ув'язнених" та відправляти їх у "камери для буйних".
"Ці норми про гамівні сорочки кочують ще з царських часів. Їхнє використання можна розцінювати як жорстоке поводження. Багато років цього немає у психіатрії, а у в'язницях не повинно бути тим більше", - вважає виконавчий директор ГО "Україна без тортур" Олександр Гатіятуллін.
Міністерство охорони здоров'я
Законодавство запобігає безпідставному недобровільному потраплянню людини до психіатричного закладу. Наразі унормували фіксацію та ізоляцію людей із психічними розладами. У стандартах чітко визначили, на який термін та за чиїм рішенням можна це робити.
При цьому зберігається проблема призначення лікування людям, яких помістили до психіатричного закладу як "запобіжний захід". Адже законодавство передбачає лише їхнє утримання, а не лікування.
"Безпідставне поміщення, утримання, застосування фізичного обмеження чи ізоляції до осі, у закладах з надання психіатричної допомоги є катуванням. Відсутність повноцінного контролю за їх застосуванням є передумовою катувань", - наголошує лікар-психіатр, експерт Українського інституту з прав людини, один із авторів дослідження Володимир Шурдук.
При цьому, окремого порядку фіксації катувань у МОЗі немає.
Міністерство соціальної політики
Експерти підкреслюють, що інтернати не є медичними установами, але в них утримуються люди з психічними розладами. У закладах Мінсоцу фіксація та ізоляція людей дозволені за рішенням та під контролем лікаря.
Але від персоналу, який бере участь в обслуговуванні підопічних психоневрологічних інтернатів, не вимагають спеціальної медичної кваліфікації. У зв'язку з цим правозахисники бачать підвищений ризик порушення прав, неналежного ставлення до підопічних, наприклад, безпідставне застосування фізичного обмеження чи ізоляції, навіть застосування психотропних засобів не за медичними показаннями, а з метою покарання.
Експерти констатують, що й тут немає окремого порядку фіксації катувань.
На рівні судово-медичних експертиз лікарі можуть виявити тілесні ушкодження, які стали наслідком катувань. Проте провести таку експертизу може лише державна установа і лише за клопотанням слідчого чи прокурора, коли дійде до розслідування. Судово-медичний експерт дає оцінку тілесним ушкодженням, але не вирішує, чи є вони наслідком катувань.
При цьому, якщо інформація про травми була зафіксована у внутрішніх журналах установ, а не в медичних документах, її не можна буде використати.
Рішення щодо виклику бригади екстреної допомоги покладено на чергових посадових осіб. Ця інформація фіксується у спеціальній карті. У нормативній базі не прописано, що лікар "швидкої" обов'язково повинен на місці фіксувати наслідки тортур. У будь-якому разі медформа, яку заповнює лікар, зберігається на базі лише рік.
Взагалі дослідження тілесних ушкоджень як ознак катування, стандарти належної фіксації та розслідування катувань містяться у "Стамбульському протоколі" - керівництві з документації та розслідуванню катувань, яке використовується у десятках країн.
Там визначено, що реакція на заяву про тортури має бути здійснена негайно, а розслідування має проводитися незалежним компетентним органом за участі потерпілого та під контролем громадськості. Тому, впевнені експерти, впровадження стандартів Стамбульського протоколу потрібно починати якнайшвидше.
"Нам потрібна стратегія запобігання катуванням на рівні держави: вона має охоплювати всі місця, де людина може зазнати катувань. Ми говоримо про те, що катувати – це дорого: ми з податків наших сплатили 800 тисяч євро за те, що хтось когось катував. Деякі речі можна впроваджувати вже, без великих грошей", - вважає керівниця проектів "Центру інформації про права людини" Маргарита Тарасова.
Як додають експерти, поки українське законодавство недосконале і в нього не внесені зміни, ЄСПЛ продовжує критикувати нас за відсутність розслідувань щодо катувань.
Тетяна Курманова, для УП
