Харків під бомбами, день 18-й. Записки харків'янина

Неділя, 13 березня 2022, 17:27

Мама каже: "Вони гірші за фашистів". 

Вона 1946 року народження, війни не пам'ятає. Пам'ятає батько, він 1940-го. Розповідає, як снаряд влучив у хату, як із братом бігли полем, а поруч впала бомба. Він багато пам'ятає про війну.

Мама розповідає про онучку. Коли та була маленька, говорила "тюп" замість "суп". Онучка зараз не така вже й маленька – десять, запам'ятає цю війну.

Будинок виїхав. Шістнадцять поверхів, три під'їзди. Сука-сусід зверху як рідний, галасуй, грими, дякую, що ми не самі.

На п'ятий день навчилися розрізняти наші зенітки. Вже не ховаємося, коли вони б'ють. Бýхають. А бомби з літаків бáхають. Або гримлять.

Чому коли бахає і бухає, так тягне до вікон. Подивитися на біле світло зовні, що там сталося. Чи не сталося. З тобою і станеться, тримайся подалі від вікон.

Але ж хто слухається.

З вікна видно довгу чергу до кіоску, який зазвичай зачинений. Цікаво, що дають. Чого не дають. Черга розходиться.

З першого дня війни мерзнуть ноги. Ніколи так не мерзли. Не можу їх зігріти.

Ще одна дивина. Коли їси, паморочиться в голові. Фізичні почуття війни.

Друг-калорифер шумить, заглушує вибухи. Засинай.

Шо-шо, Адорно? (німецький філософ, соціолог, автор слів: "Писати вірші після Освенцима – варварство"" – УП)? Навіть не читається, від початку нічого не читається. Лише стрічки новин.

Усі допомагають армії і теробороні. Я сиджу з батьками, допомагаю їм. Чи багато нас, таких тероборонців, зі старими?

В дитинстві мріяв опинитися на війні, стати героєм, стріляти фашистів. Так от жеж фашисти, йди, стріляй.

Під час війни стрьомно все. Птах за вікном. Навіть текст писати. Раптом це твій страх говорить, а не ти.

Боюсь боятися. Страх притягує небезпеку.

Вночі під час тривоги мені дуже шкода батьків. Іноді не буджу, просто стою біля ліжка. Наче охороняю.

Поголюся, коли війна скінчиться. Скоріше б поголитися.

Вдвох з мамою стелимо мені постіль. Взагалі допомагати не потрібно. Мама доглядає за мною, її це мобілізує. Тотальна мобілізація.

"Cif Анти-Налет". І, дійсно ж, допомагає. Після повітряної тривоги. Всі люстри в батьків повимивав. 

Студент зателефонував, немає інтернету, не може додзвонитися своїй колишній вчительці. Дав її електронку.

Вчителька відповіла, мобільний не працює, але інтернет є. Жива.

Випав сніг. Донька хоче на вулицю, ліпити сніговика. На вулиці небезпечно. Вона малює сніговиків, що б’ються з диверсантами. Зверху літак зі знаком Z кидає бомбу.

"Добраніч" теперь звучить інакше. Настільки, що лячно зурочити.

Страшніше тільки "доброго ранку". В чаті щоранку переклик: "живі", "живі", "живі".

Всі уникають слів "добре", "нормально". Максимум – "в порядку". Частіше за все – "більш-менш".

Жінка з донькою у тещі, ховаються в погребі. Донька намалювала їх, гномів, нібелунгів, поміж скарбів – консервації та овочів.

Відмирає моя російська. Роблю помилки, забуваю, як писати слова.  "Морадер" чи "мародер"?

Найгірше за все звуки. Будь-який, що не можна одразу ідентифікувати, сприймається як загроза. Втім виття повітряної тривоги вже не лякає. 

Повернулись дев'яності: скрізь черги, дефіцит, "що дають", "коли відчинять", палю пів папіроси "Беломорканал", що залишилися з тих часів як сувенір. Хтось ще хоче в Радянський союз?

Два тижні не виходив. Як все змінилось: люди поступаються на дорозі. В супермаркеті ні тисняви, ні метушні. Реакція на звірства війни – бути максимально людяним.

Зрозумів, що сусіди зверху не лаються, не галасують. Тільки їхній собака гавкає. Але також набагато інтилігентніше.

17-та ніч. Прокидаюсь, вимикаю на телефоні тривогу, Сплю далі.

Треба ж було війні розпочатися, щоб я знову повернувся до фізичних вправ. 

На питання знайомої, чи не страшно їй щодня в магазині, продавчиня відповідає: "Дома бУхає і тут бУхає. Однаково".

Доки чекаю, коли відчиниться аптека, дивлюсь на вивіски. "Русский бильярд". Десь голосно бухає.

Багато молоді. Вважав, що всі виїхали. Хлопець, що стоїть за мною в черзі, бачить молоду пару. "О!" Обнялися. "Ви залишились!". У відповідь – вони звідси не поїдуть.

Коли голосно бухає, черга стоїть як стояла. Я також стою. Ніхто навіть не вилаявся. 

Бачив патруль. І він мене. Не зацікавив.

Донька намалювала: обідають. На тарілках червоно-гаряче. "Червона ікра?" – питаю. "Морквяні котлети". 

"... к любимой в гости две морковинки несу за зеленый хвостик". Морковинки мені назустріч кохана несе, я їй – хліб і ковбасу.

Бухає то тут, то там, зустрічаємось на декілька хвилин на півдорозі. "Як Штірліц", –  каже жінка.

Першого дня, коли перебиралися до батьків, ми взяли кішку і гроші, документи на квартиру, свідоцтва про шлюб і про народження доньки. Я – книжку, яку так і не читаю. 

Закордонні паспорти, дипломи. Флешку з усім, що було написано, забув.

Жінка пише: "Мала зараз спить, але прокидалася з криком, що тут Путін. Віднині жодних зведень в її присутності". 

Та я і батькам новин не читаю. 

Немає в мене стиля навіть для війни. Не знаходжу в собі. Старих стилей також вже немає. Адорно має рацію. 

Андрій Краснящих, письменник, викладач

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як Україні стати східноєвропейським газовим хабом

Як людині з інвалідністю знайти роботу

Зрозуміти знищення по-російськи: колоніалізм, підкорення та розвиток геноциду

Крим як скриня Пандори: уроки, які варто винести

Питання, відповіді на які повинен знати майбутній голова НАЗК

Запорука безкарності: чому польська влада не реагує на блокаду кордону і чи може це змінитися