Імена та історії українців, які потрапили в полон, має знати увесь світ. Це наш обов'язок

Перше, що розповіла відома українська волонтерка Тайра, коли її нарешті звільнили з полону, це те, як багато жінок перебувало з нею в одній камері. Серед них були як військовополонені, так і просто цивільні люди, які випадково опинилась не в тому місці, не в той час.

Зараз таких невідомих історій тисячі. І я хочу зробити все можливе, щоб ці люди перестали бути цифрами! Адже це чиїсь діти, чиїсь батьки, брати, сестри.

За кожним полоненим і полоненою історія страждання родини, друзів, знайомих.

Це щоденний кошмар дітей, які чекають своїх батьків з полону, і жахіття для мам, у яких серце не на місці, доки вони не витягнуть звідти власних дітей. Мене лякає те, що ми потроху починаємо про цих людей забувати, а це – найгірше, що ми можемо зробити. Ми не маємо на це права. Не маємо права забувати самі і не можемо дозволити світові це зробити.

Тому ми розпочинаємо флешмоб. Під гештегами #PrisonersVoice, #ReturnThemHome закликаємо вас розповідати історії своїх рідних і близьких, які в полоні.

Ми будемо відслідковувати історії в соцмережах, перекладати їх на різні мови і публікувати по світу та розповідати про них міжнародним журналістам.

Адже саме публічність дає можливість зберегти життя полонених, покращити їх умови перебування, захистити від катувань і нарешті зробити все можливе, щоб повернути їх додому.

Досвід роботи над звільненням полонених ми з Центром громадських свобод (ЦГС) маємо ще з 2014 року. Тоді багато правозахисних організацій – як українських так і міжнародних – об’єдналися навколо визволення Олега Сенцова, Олександра Кольченко, Геннадія Афанасьєва, Надії Савченко, Романа Сущенка, Миколи Карпюка та інших політичних в’язнів.

То був наш перший досвід, тоді ми багато чого не знали й робили вперше.

Ми розповідали історії полонених та політв’язнів європарламентарям, міжнародним журналістам, відомим режисерам, звертались до культурних асоціацій та діячів, організовували багатотисячні мітинги в їх підтримку по всьому світу. І ця багатомісячна робота таки дала свої результати: було оприлюднено багато резолюцій парламентів і звернень від міжнародних політиків та культурних діячів особисто до Путіна з наполяганням звільнити українців.

Ми працювали довго, важко і не знаючи яким буде результат, та сьогодні вже знаємо – ці люди вдома.  

Європейські політики, журналісти чи діячі, як і будь-які інші люди, займаються такими справами, тоді коли для них бездушні цифри перетворюються на історії живих людей.

Коли вони чують, що хтось до війни був актором, чи медсестрою, а тепер ця людина в полоні і на неї вдома чекають двоє неповнолітніх дітей або хворі батьки, то їх мотивація допомогти зростає в рази.

Наше суспільство діє так само: статистика про полонених незнайомих людей нас мало цікавить, але історія полоненого, яку ми десь прочитаємо може нас зачепити і доля цієї людини починає нас хвилювати.

Саме тому ми почали збирати базу з історіями українських полонених, аби далі ділитись ними зі світом.

Якщо ви знаєте когось хто у полоні, то з дозволу родини, поділіться з нами, будь ласка, її/його історією. Або просто напишіть цю історію у своїх соцмережах додаючи гештеги #PrisonersVoice, #ReturnThemHome. Можливо саме це допоможе їх швидше повернути додому.

Офіційних даних про кількість полонених не існує. Лише у базі Центру громадянських свобод нараховується біля однієї тисячі осіб. І це лише верхівка айсберга, тому що це лише ті дані, які зібрала одна організація за зверненнями рідних.

А скільки таких, хто до них не звертався? За моєю суб’єктивною оцінкою, яка базується на аналізі інформації з різних джерел в російському полоні, зараз перебуває близько 5 тисяч осіб.

Є хибна думка про те, що оприлюднення інформації про полонених, може їм нашкодити. Звісно звільнення полонених – це дуже тонка робота і кожна історія індивідуальна, саме тому ми починаємо розголос лише з дозволу родин полонених. Але загалом, як показала практика, суспільний розголос – дає захист тим, хто у полоні.

[BANNER1]Коли про полоненого мовчать, для катів це означає, що з цією людиною можна робити все що завгодно. Якщо ж вони бачать, що за долею конкретної людини стежить світ, то починають краще до неї ставитись, припиняють тортури, і хоча б трохи намагаються зберегти свою репутацію, бо очевидно, що якщо про неї говорять зараз, то після повернення в неї точно запитають про те, що відбувалось у полоні і тоді про це дізнається весь світ. Про це часто говорять колишні полонені, це ж саме після повернення з полону у інтерв’ю розповідала Тайра.

Для нас важливо не тільки зібрати історії наших полонених, але також зробити все можливе, щоб пересічні європейці чи американці їх почули.

Щоб світовій спільноті стало зрозуміло, що у 21 столітті тисячі українців перебувають у російському полоні. Що серед полонених багато звичайних людей – простого цивільного населення. Що це ні в чому невинні люди. І що вони у полоні лише тому, що вони українці.

Що це порушення міжнародного права, військових конвенцій та злочин проти людства. І це треба зупинити. Наша мета, щоб ці люди, небайдужі європейці та американці, почали вимагати у власних політиків долучатися до звільнення ні в чому невинних українців.

Українське суспільство разом з діаспорою не раз запускали світові хвилі, які робили неймовірні речі, час нам знову об’єднатися в єдиний флешмоб (#PrisonersVoice, #ReturnThemHome) доки з полону не буде звільнено останнього українця.

Наталія Панченко