Ми стаємо тим, що ми робимо

Есей написаний у рамках проєкту Українського ПЕН "Діалоги про війну". Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. 

Кілька днів тому мій молодший син у Німеччині доволі серйозно застудився. На щастя, йому вже вісім, і він переріс дитячий стеноз. 

Років до п'яти навіть найлегша респіраторна хвороба, а часом і просто погіршення стану повітря у нього призводили в кращому разі до інгалятора з гормональними препаратами, а в гіршому – до швидкої. 

Пригадую, коли в Києві був смог, ми з дружиною прокинулися посеред ночі від того, що дитина задихалася. Я щохвилини ходив на балкон і визирав у пітьму, в червонуватий туман. Чи не їдуть лікарі. 

На щастя, швидка прибула дуже швидко, й після уколу набряк горла зійшов і малий заснув. А ми з дружиною, здається, вже не змогли. Мокрі від страху за дитину.

Решту часу син був цілком здоровий і, звісно, якийсь там стеноз у дитини не став би для мене легальною підставою для відстрочки від мобілізації. Проте підозрюю, що замість піти добровольцем в армію ще кілька років тому я міг би стати тією людиною, яка боїться вийти з дому, щоб не вхопити повістку. 

Дружина теж каже, що кілька років тому вона б іще не наважилася сама виїхати за кордон із двома дітьми.

Оскільки ж я цілком уявляю, що за інших обставин міг би й повестися по-іншому – то перестав засуджувати тих, хто сидить удома й боїться вийти надвір до настання пітьми. 

Я таких кількох знаю. В одного серйозні проблеми зі шлунком, але це не записано в особовій справі. В іншого малесенькі діти, дружина сама може не потягнути. У третього геморой і простатит – але це теж не аргумент для ВЛК (військово-лікарської комісії).

Правда, трохи важче зі ставленням до тих, хто попиває пивко з написом "Герої не вмирають" на пляшках (на жаль, це тру сторі). 

Чи до таких, які на Куршевелі під шампанське за тисячу євро махають прапором і співають "Вова, ї*аш їх, б*ядь, а ми тобі будем помагать". Бо з першого погляду важко помітити, чим же вони "помагають" із Куршевеля. 

Але суть не в тому. Суть у тому, що я, звісно, зовсім не радий, що раптом з пацифіста у віці за сорок опинився в армії – але за тих обставин і поставши перед тим вибором, який є, принаймні радий, що став тим, ким є. 

Хай трохи злий, можливо, надто саркастичний, часом депресивний – але принаймні дуже гордий. Тим, що вчинки відповідають поглядам. І тим, що, якщо й боюся та ненавиджу, то ці почуття спрямовані винятково проти ворога. 

Бо я ж помічаю, як деякі цивільні чоловіки трохи побоюються також і нас, бо не розбираються в усіх цих шевронах і в кожному військовому бачать потенційного військкоматівця.

Я й сам міг би таким стати, бо схожий страх до обох сторін і сам відчував у 2014 році. Особливо після того, як мене – репортера – на Донбасі українська сторона помилково прийняла за навідника-коригувальника й допитала так, як допитують на війні, – швидко і з застосуванням сили. За кілька годин розібралися, відпустили й навіть офіційно попросили пробачення, проте осад залишався аж до 2022-го. 

Тепер я принаймні знаю, кого боятися, а хто для мене завжди свій – але навіть не в цьому суть.

Попри все, з'являється відчуття, що ти вчинив відповідно до переконань. 

Читайте також: Артем Чапай: "ЗСУ захистить" – кажуть пацани з "качалки" – моє найкоротше оповідання про цю війну

Я кілька разів розповідав про епізод, що став для мене одним із ключових у житті.

Незнайомий чоловік, у якого ми з дітьми зупинилися пообідати 24 лютого, здався мені втіленням тієї справжньої "the" України, про яку я любив писати до 2022-го. На вечір виявилося, що його вже забирають (спершу на блокпост, а зараз він поранений після Бахмута) – і я одразу зрозумів, що ця війна, як і, мабуть, усі, лягає тягарем на плечі перш за все простих, непривілейованих людей. 

І ось, публічний інтелектуале, перед тобою вибір. Ким ти станеш? Лівачком, який назвав обох дітей на честь народних борців, а сам у ключовий момент утік? Чи філософом, який вирішив не скористатися привілеєм, а розділити долю простого народу, про який так любив говорити?

Я вже казав, що не засуджую тих, хто з огляду на інші обставини чи характер учинив інакше. Однак, безумовно, ближчими й дорожчими стають ті люди, які зараз поряд. Бодай через спільне буття. 

І ще одна річ, яка стає дедалі більш явною за рік війни: важливішими виявляються не погляди людей, а саме вчинки.

[BANNER1]Серед знайомих військовослужбовців є, наприклад, відкритий ґей – і є ярий гомофоб. Є дуже віруючий християнин, який у глибокій медитації особисто розмовляє з Ісусом – і є войовничий атеїст, який, усупереч класичному стереотипу, залишається атеїстом і в окопі під обстрілами. 

Між іншим, є російськомовні й україномовні. Більше скажу: тут є етнічні росіяни, які народилися в Росії, переїхали в Україну і воюють з нами проти "п**арів" (здається, це слово вже вживають навіть ґеї в армії). 

І раз я згадав росіян на нашому боці, то згадаю і болюче протилежне. Як і в багатьох, є в мене отой "один родич-довбойоб", який, навпаки, народився і виріс в україномовній родині на Галичині, але потім переїхав на Московщину. І знаєте, що його обурює після Бучі, Маріуполя й так далі? Те, що в Коломиї відкрили пам'ятник сотнику УПА Миколі Симчичу. 

"Что у вас там творится?!" – пише він після року спроби геноциду з боку Путіна, якого цей колишній галичанин тепер підтримує. Бо він роками робив те, що робив – і став тим, чим став.

І те саме, що стосується кожної конкретної людини – звісно, стосується також і спільнот. У тому числі таких великих і уявних, як народи. Я ж добре пам'ятаю навіть, як у школі ми стібалися з того, що наш народ у всіх підручниках такий страшенний та нещасний. 

Мій старший син у цьому році – на жаль, онлайн – почав учити історію України. В анотації написано: "історія героїчного народу-борця". Так, у якомусь плані ми переписали не лише себе теперішніх, а й погляд на себе минулих.

Те, чим є народ, у критичних ситуаціях складається з того, що чинять окремі люди. 

Якби на початках сотні тисяч людей, причому від отих простих і непривілейованих і до цілком собі верхівки, не кинулися по зброю замість кидатися тікати – зараз ми б, можливо, мріяли звільнити бодай Київ. А можливо, й Вінницю з Хмельницьким. 

Чи як уявиш, що твоїх дітей теж переучують на "отого родича-довбойоба"… І хтозна, скількох іще депортували б, вислали б у Сибір, закатувала б Росія.

А, що ж це я забув про "Росію-матінку". От чесно, після першої ненависті прийшла гидливість щодо РФ як спільноти. А зараз якийсь навіть жаль без жалю… Адже й вони водночас із нами змінюються чи, якщо хочете, вкорінюються відповідно до вчинків. 

Ми перетворюємося з народу, від якого очікували втечі, падіння за три дні – на народ, який треба вмовляти на "менший максималізм".

І водночас із цим росіяни стають отим народом, де певна більшість радіє спробі геноциду, бо геноцид та імперіалізм надає сенсу їхньому існуванню – а тим часом крихітна меншість відчуває за це пекучий сором. 

І це ж теж складається з дій великої кількості окремих людей. І це теж залишиться не на одне покоління. Потреба приховувати, що росіянин, або дистанціюватись і виправдовуватися. "Богоносці", за яких дико соромно, якщо хоч трохи мислиш. 

Бо ти стаєш тим, що робиш.

І щоб розбавити мимовільний пафос, додам наостанок. Я б дуже хотів, щоб ми ставали чимось на кшталт, ну, швейцарців або шведів. Чи, скажімо, новозеландців. Як я їх собі фантазую, звісно.

Але таких обставин нам історія, на жаль, не дала.

Артем Чапай