Геноцид в Україні
Вони [російські загарбники] виявили світ, відмінний від того, який вони знали. І тому вони його розтрощили, завдали йому удару у відповідь і досі намагаються знищити його назавжди.
Енн Епплбаум і Наталія Гуменюк
Від лютого 2022 року дискусія щодо відповідальності Росії за геноцид була радше політичною, ніж правовою. Там, де вона спиралась на право, нехтувались факти, виявлені зараз Офісом генерального прокурора (ОГП) у своїх провадженнях.
Тому дискусії атрофувалися до невизначених дебатів. Про те, чи російські війська скоюють культурний геноцид або ж фізичний чи біологічний геноцид (геноцид), як він визначений у статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Конвенції про геноцид).
Ця роздвоєність не пояснює всієї проблеми. Як показують провадження в ОГП, не може бути жодних сумнівів, що російські війська втілюють план культурного геноциду.
Росія має намір знищити Україну як націю шляхом узгодженої кампанії воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Це щонайменше становить план переслідування за (національною, політичною та культурною) дискримінаційною ознакою для окупації та підкорення українців з явною метою знищення української ідентичності.
У спотвореній свідомості Путіна "Україна не має права на існування, оскільки це історично російська земля і вигадана країна, створена російськими більшовиками", яка "ніколи не мала стійкої традиції своєї справжньої державності". Це "Росія створила сучасну Україну", яку зараз "захопили неонацисти", і "це, безумовно, потрібно повністю відсікати, необхідно розповідати реальні факти, та й говорити про те, що відбувалося в новітній історії, і що зараз відбувається, і що може трапитися".
Як у квітні 2022-го чітко заявило російське державне інформаційне агентство "РИА Новости" у сумнозвісній статті пропагандиста Тимофія Сергєйцева "Що Росія має зробити з Україною?", більшість України має пройти процес "денацифікації". Це вимагає поразки на полі бою, покарання населення за підтримку нацистського уряду ("спільників нацизму") з подальшими "ідеологічними репресіями (придушенням) нацистських настроїв і жорсткою цензурою" в політичній, культурній та освітній сферах.
Українське населення потребує "деукраїнізації", тобто "відмови від широкомасштабного штучного роздування етнічної складової самоідентифікації населення [російських історичних] територій" та "деєвропеїзації". Усе, що є проукраїнським чи проєвропейським, має бути ліквідоване "як нацизм".
Докази свідчать про те, що культурний геноцид планувалося досягнути шляхом реалізації кількох кроків.
Йдеться про швидке встановлення контролю над певними територіями України, захоплення та вбивство (або схиляння до співпраці) керівників уряду та військових/служб безпеки, а також про фільтрацію решти населення (що уможливило би ув'язнення, переміщення, нейтралізацію та дезінтеграцію українського суспільства). І, звичайно, про подальше перевиховання населення в цілому (див. Королівський Об'єднаний інститут оборонних досліджень, с. 10-11).
Тоді, мовляв, Україна зможе повернутися на своє "законне місце": до складу "великої російської нації".
Звісно, культурний геноцид не можна здійснити без вчинення широкомасштабних і систематичних воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Докази, зібрані в провадженнях ОГП станом на сьогодні, відображають межі та деталі цього надзвичайно руйнівного плану переслідування:
- захоплення та знищення лідерів на окупованих територіях;
- свавільне ув'язнення, насильницькі зникнення та катування будь-кого, хто вважається "проукраїнським" (політично, військово, культурно чи через зв'язок з органами безпеки);
- фактичне поневолення, сексуальне насильство та/або депортація решти (наприклад, дітей для "перевиховання");
- вчинення низки інших нелюдських діянь з національних, політичних і культурних мотивів (Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування, §§60-98; ММПЛУ, §§41-44, 49, 51-55); і
- згодом викорінення всього українського економічного, соціального, культурного життя.
В аналізі фізичного (а не культурного) геноциду, відправною точкою є визнання того, що перелік воєнних злочинів і злочинів проти людяності включає всі або майже всі діяння, викладені в статті II((a) -(e)) Конвенції про геноцид, які, за умови, що їх скоєно з відповідним особливим умислом (dolus specialis), становлять геноцид.
Серед них: вбивства та нанесення тяжких тілесних чи психічних ушкоджень українцям; умисне створення життєвих умов, здатних спричинити фізичне знищення українців як групи та примусове переміщення українських дітей у російські родини.
Однак ці діяння не прирівнюються до геноциду автоматично. Геноцид передбачає, що ці діяння вчиняють із умислом (фізично чи біологічно) "знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку".
Сам лише намір дискримінувати українців з метою знищити їхню ідентичність шляхом цих діянь буде рівнозначний культурному геноциду, але не фізичному геноциду в його міжнародно-правовому розумінні. Дійсно, діяння можуть "зовсім не відрізнятись від воєнних злочинів і охоплювати жорстокі злочини, які часто вчиняються під час багатьох збройних конфліктів".
Але це не означає, що питання можна чи потрібно зводити лише до дискусій про те, чи скоює Росія культурний геноцид чи фізичний геноцид, як він визначений Конвенцією про геноцид. План Кремля достатньо амбітний, аби охопити обидва.
Важливо, що норми права про геноцид не вимагають, щоб намір фізично чи біологічно знищити групу був єдиним або основним (дивіться справи Багосори, §2115, і Сімби, §269).
Кампанія культурного геноциду, спрямована на переслідування, може, залежно від характеру та масштабу запланованого фізичного знищення, охоплювати кампанію фізичного геноциду або бути ідеальною відправною точкою, з якої вона (легко) розвивається миттєво.
Ключовим є характер і масштаб запланованого фізичного знищення. Плани здійснення культурного геноциду передбачають знищення захищених груп, повністю або частково.
З одного боку спектру, деякі плани можуть мати на меті фізичну та психічну шкоду, але уникати масових убивств або інших дій, що здатні завдати довгострокової шкоди жертвам і загрожуватимуть фізичному існуванню захищеної групи.
З іншого – деякі плани активно спрямовані на фізичне знищення частин захищеної групи.
Інакше кажучи, поки деякі плани можуть бути далекі від геноциду, інші можуть активно включати його як сходинку до здійснення культурного геноциду або закладати основу для подальшої геноцидальної кампанії. Усе залежить від суті плану реалізації культурного геноциду, а також від ступеня і мети запланованих руйнувань.
Як зараз показують провадження в ОГП, російський план переслідування для втілення культурного геноциду передбачав вчинення низки діянь, спрямованих на фізичне знищення.
Як зазначалося, цей план включає більшість, якщо не всі, діяння статті II Конвенції про геноцид. Його основою та суттю було, по-перше, вбивство політичних лідерів, а також завдання серйозної фізичної та психічної шкоди значній частині населення. Ця шкода з високою ймовірністю фізично би вплинула на українців як на захищену групу надзвичайно згубними способами.
Хоча ці діяння, принаймні спочатку, були спрямовані на знищення української ідентичності, також можна не сумніватися, що багато з них були задумані як засіб знищення українських лідерів і послаблення здатності українців як групи вижити, принаймні якщо вони не погодяться на підпорядкування російській імперії. Щонайменше, цей план виглядає як початкові етапи геноцидальної кампанії або умова: підкоріться або ми знищимо групу частково чи в цілому.
Отже, на питання, чи було це початково геноцидом чи стало ним згодом, можна відповісти лише шляхом вивчення воєнних злочинів і злочинів проти людяності з первісного плану. Щоб з'ясувати, чи цей процес "русифікації" також включав чи поступово став охоплювати намір знищити значну частину українського народу.
Як показує риторика Путіна, яка розвивається та посилюється, дуже ймовірно, що початковий план культурного геноциду швидко переріс у кампанію фізичного геноциду. Ми точно знаємо, що початковий план не витримав відважного збройного і політичного опору українців.
На початку повномасштабного вторгнення збочене планування Путіна ґрунтувалося на переконанні, що "українська влада" або "націоналісти" "взяли Україну в заручники і намагаються використати її проти [російської] країни та її народу". Отже, в його уявленні українське населення було "заручником" "нацистського режиму".
На цьому ранньому етапі частина населення, яку вважали заручниками (і, отже, такими, що підлягали "звільненню"), могла включати військових. 25 лютого 2022 року Путін звернувся до військовослужбовців ЗСУ:
"Не дозволяйте неонацистам і бандерівцям використовувати ваших дітей, ваших дружин і старих як живий щит. Беріть владу у свої руки. Схоже, нам з вами буде легше домовитися, ніж із цією зграєю наркоманів та неонацистів, яка засіла у Києві та взяла в заручники весь український народ".
Однак на початку березня 2022 року, коли цілі цивілізаційної війни Росії явно зазнали невдачі, вузьке уявлення про те, кого слід вбивати або знищувати, почало розширюватися від невеликої групи "лідерів нацистів" до тих, хто були "обдурені нацистською націоналістичною пропагандою, а хтось свідомо, звичайно, пішов шляхом бандерівців, інших поплічників нацистів, які в роки Великої Вітчизняної війни воювали на боці Гітлера".
Цю зміну риторики повторила російська впливова пропагандистка та керівниця контрольованої державою медіагрупи Маргарита Симоньян. 26 березня 2022 року вона заявляла:
"Ми не випадково називаємо їх нацистами... Нацистом тебе робить твоя звіряча сутність, твоя звіряча ненависть і твоя звіряча готовність виривати дітям очі за національною ознакою", [додавши, що] "значна частина України, українського народу, опинилися в полоні нацистського божевілля".
Як зазначалося, 3 квітня 2022 року російське державне інформаційне агентство "РИА Новости" опублікувало статтю російського пропагандиста Тимофія Сергєйцева під назвою "Що Росія має зробити з Україною?". Вона вказувала на ймовірну точку зору Кремля, стверджуючи, що "значна частина мас", яка толерувала та підтримувала "нацистську владу", мала стати мішенню для "справедливого покарання".
Докази в провадженнях ОГП відображають ці зміни. Замість обмеженого діапазону руйнувань, спрямованих на український уряд з явною метою "звільнення" решти, руйнування зростали у геометричній прогресії.
Зіткнувшись з "нацистами" всюди, російський план знищити невелику (меншу) частину суспільства – вужчу групу українських політичних (і військових) лідерів – міг перетворитися на план вчинення діянь за статтею II (вбивство, завдання ушкоджень, створення умов, розрахованих на знищення та викрадення дітей) з явним умислом знищити частину групи, необхідну для її виживання в цілому, та інших осіб, які вважалися проукраїнськими.
До них належала низка осіб, необхідних для захисту українського цивільного населення від фізичної шкоди (військові, СБУ, поліція тощо), а також тих, хто має важливе значення для організації цивільного життя та звичайних цивільних осіб (державні службовці, журналісти, власники бізнесу тощо).
Замість того, щоб покладати вину лише на Зеленського та центральний уряд, тепер "лояльні, свідомі, народно обрані [проукраїнські] міські та сільські голови", правоохоронці, родичі українських військових, місцеві ветерани АТО та патріоти, державні службовці, активісти, журналісти, релігійні лідери, освітяни та члени громадянського суспільства несли однакову відповідальність.
Так, будь-хто, кого запідозрили в проукраїнській налаштованості (див. також тут), мав бути знищений. Особи з цього списку, що постійно збільшувався, тепер стали мішенню для ув'язнення, катування, вбивства чи депортації.
Водночас набирала обертів російська кампанія зі знищення життєво важливої цивільної інфраструктури, необхідної для забезпечення водопостачанням, санітарними умовами, електрикою та послугами охорони здоров'я, які могли б забезпечити виживання цивільного населення у критичних умовах.
Ці руйнування доповнювалися ескалацією насильства над звичайними цивільними та кампанією переміщення дітей, зокрема з місцевих лікарень та дитячих будинків, до Росії.
Як обговорювалося вище, геноцид може бути встановлений, коли доведено, що злочинець мав намір знищити всю групу або її частину. Щоб встановити останнє, потрібні докази того, що злочинець мав намір знищити "значну" частину групи.
Чи передбачав початковий план культурного геноциду фізичне знищення значної частини українського населення з метою підкорення решти, поки незрозуміло.
Однак абсолютно очевидним є те, що цей план, успіх якого ґрунтувався на масовому вчиненні воєнних злочинів і злочинів проти людяності, змінився після початкового опору українського народу. Він перетворився на кампанію діянь за статтею II Конвенції про геноцид з чіткою метою перетворення дедалі більшої кількості українців на ціль для знищення. Ця обрана частина групи могла бути значною частиною.
На жаль, право не визначає чітко, яка частина групи вважається "значною". Відповідно, слід застосовувати індивідуальний підхід до кожної справи. У ході такого аналізу потрібно враховувати потенційний ефект діянь для "долі решти групи".
Також важливими є критерії кількості потенційних потерпілих та співвідношення кількості обраних потерпілих до чисельності групи загалом. У межах такого кількісного оцінювання враховуються будь-які члени обраної групи, незалежно від їхнього статусу, тобто цивільні особи та/або військовослужбовці. Окрім цього, аналіз має охоплювати не лише безпосередніх потерпілих від злочинів, але й тих, на кого ці злочини вплинули непрямо, але особисто.
Проте немає визначеної кількості осіб, проти яких мають спрямовуватися злочини. Окрім цього, не вимагається, щоб конкретний обвинувачений був відповідальним за велику кількість смертей або значну шкоду.
Попри те, що для обвинувачення в геноциді особа повинна була мати умисел на знищення частини української групи, необов'язково, аби ця особа брала особисту участь у вчиненні великої кількості злочинів.
Актом геноциду може вважатися навіть один злочин, якщо він був вчинений з необхідним умислом.
Надзвичайно важливо, що кількість не є єдиним визначальним критерієм для оцінки того, наскільки значною була частина групи: якісні чинники також є надзвичайно показовими. В Україні характеристика осіб, обраних для нападу, може бути більш важливою, аніж кількість. Критерій "значності" буде задоволений, якщо певна частина групи є своєрідним уособленням групи або критично важливою для її виживання попри кількість запланованих потерпілих.
Ці міркування були чітко висловлені у cправах Толімір та Єлісіч, де Апеляційна палата Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії підтвердила, що "геноцидальний умисел може […] складатися із бажаного знищення обмеженої кількості осіб, обраних з розрахунку на вплив, який їхнє зникнення матиме на виживання групи загалом".
Відповідно, необхідно оцінювати статус, відомість та важливість обраних потерпілих. Насамперед йдеться про оцінку важливості переслідуваних осіб як членів української нації, зокрема їхньої позиції в групі, їхньої ролі як лідерів або стратегічної важливості осіб для фізичного або соціального виживання групи.
Окрім цього, інші контекстуальні чинники теж можуть вказувати на умисел знищити "значну" частину групи.
У цьому розумінні йдеться про здатність злочинців дістатись до потерпілих, зокрема, наявну у них можливість переслідувати членів групи, зону поширення контролю та діяльності злочинців, стратегічну важливість місця проживання членів групи або ж ризик того, що локальна масована жорстокість розпалить широкомасштабне геноцидальне божевілля.
Застосовність цих чинників та їхня відносна важливість залежатимуть від обставин відповідної справи.
Висновок
Відповідно, не варто дивуватися тому, що голова Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні відмовився детально коментувати аспект геноциду, коли йому ставили запитання щодо доповіді Комісії від 15 березня 2023 року.
Як зазначено вище, для встановлення відповідальності за геноцид в Україні доведеться покроково проаналізувати воєнні злочини, злочини проти людяності та культурний геноцид.
Геноцидальний умисел неможливо відслідкувати лише шляхом аналізу воєнних злочинів ("воєнні злочини, що полягають у спричиненні надмірної кількості випадкових смертей, поранень або ушкоджень, умисних вбивствах, катуваннях, нелюдському поводженні, незаконному позбавленні волі, зґвалтуваннях, а також незаконних переміщеннях та депортаціях"), навіть якщо ті охоплюють більшість, якщо не всі діяння, зазначені у статті ІІ.
Для встановлення геноциду варто помістити поведінку російських злочинців у контекст цих чітких злочинних практик схожої поведінки, яка набирає обертів. Такий підхід дозволить показати обізнаність злочинців про загальну геноцидальну мету або кампанію та їхній відповідний внесок в цю кампанію.
Ґрунтовне розслідування повинне, зокрема, проаналізувати:
- те, яким чином початковий план міг охоплювати геноцид;
- як фокус зі знищення українського уряду та лідерів, важливих для захисту громад, змістився та розширився до вчинення діянь за статтею ІІ проти всіх, хто ймовірно асоціювався – навіть віддалено – із проукраїнською позицією (Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування, §63, 72; ММПЛУ, §79; ММПЛУ, §48, 50, 55, 77);
- як злочинці використовували свої можливості для беззмістовного знищення українців у містах та містечках на кшталт Бучі та інших околиць Києва, Чернігова, Харкова, Ізюма, Маріуполя, Херсона та інших місцевостей на окупованих територіях українського сходу та півдня.
Відповідно, належить виконати ще багато роботи, аби встановити контури початкового плану, різноманіття воєнних злочинів, злочинів проти людяності та індивідуальний і колективний умисел знищити українську національну групу.
Зіштовхнувшись з українським опором і дізнавшись про зародження або наявність геноцидальної кампанії, злочинці могли розвинути спеціальний умисел на вчинення фізичного геноциду додатково до вже наявного умислу вчинити культурний геноцид. За таких умов вони відповідатимуть за воєнні злочини та злочини проти людяності, які становлять культурний геноцид, та геноцид, охоплений Конвенцією про запобігання злочину геноциду.
Уейн Джордаш
