Зустріч світів. Як громади Херсонщини протистояли окупантам

Дослідження "Трансформація громад в умовах окупації" провів Центр близькосхідних досліджень під науковим керівництвом професорки Оксани Міхеєвої. 

Після звільнення правобережної Херсонщини, яка понад 8 місяців була під російською окупацією, соціологи вирішили дізнатись, які процеси та зміни відбулися в громадах. Як діяли рашисти, та яку реакцію це викликало в людей. 

У Херсонській області росіяни зіткнулися з масовим народним спротивом окупації, який перевершував за масштабами те, що було 2014 року на Донбасі та в Криму.

У лютому та березні 2022 року ненасильницький спротив був і на Луганщині, і в Мелітополі, і в інших місцях – проте на Херсонщині він став найбільшим. За роки гібридної війни та АТО люди розібралися, що саме Росія є агресором, який розпочав війну та несе зло. Національне єднання відбулося на низовому рівні.  

У Станіславі та Зеленівці було проведено дві фокус-групи по 10 учасників у кожній, підібраних відповідно до статистичної вибірки. В інших населених пунктах області дослідники взяли 15 глибинних та напівструктурованих інтерв'ю. Навіть після визволення в цих прифронтових місцях небезпечно. 

Так, приміщення сільської ради в Станіславі, в якому волонтери та дослідники проводили заходи, пізніше було зруйноване російською бомбою. А 17 травня окупанти обстріляли Зеленівку, в результаті чого загинули троє людей, серед них дитина. 

Заступник Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов вважає, що цінність дослідження в тому, що досвід окупації правого берега Херсонщини знадобиться, щоб ефективно діяти при звільненні решти територій: "в Скадовську,  Генічеську, Приморську і так далі – аж до Севастополя". Окреме питання: якою мірою його висновки можна переносити на староокуповані території сходу та Криму. 

За словами дослідника, просто зараз відбувається процес трансформації ідентичності. І як цей досвід буде осмислений, закарбований у пам'яті, зокрема на національному рівні, так він вплине на подальшу долю України. 

Серед іншого аналіз дій рашистів на захоплених територіях дає нам уявлення про те, як і користуючись якими механізмами Москва протягом своєї історії захоплювала та й досі тримає у рабській покорі сотні народів.  

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки спільно з Центром близькосхідних досліджень провів цілу низку заходів, присвячених проблемам деокупації Півдня України. Під час одного з них Сергій Данилов презентував результати згаданого дослідження Фокус-груп.

Що окупанти робили в селах Херсонщини

Насамперед росіяни руйнували довіру в громаді. Це робилося для атомізації суспільства, щоб люди не могли згуртуватися у колективи, були слабкими і в усьому залежними від окупаційної адміністрації.  

Страх призводить до атомізації, коли всього боїшся та не спілкуєшся з іншими. Люди майже не виходили з дому і не знали, хто залишається в селі. Тому, коли зайшла українська армія, і всі вийшли її зустрічати, то не могли повірити, як їх багато. 

Залежно від різних обставин окупанти в селах могли поводитися як спокійніше, так і навпаки більш зухвало, ніж у Херсоні. Подалі від великих населених пунктів вони мали більше свободи від власного командування і користалися з такої нагоди.  

Поширені форми тиску на місцевих: затримання, катування і вбивства. Про ці випадки розповідають у медіа.

Однак дослідники зафіксували інший компонент, який був постійно присутній у поведінці росіян. Стандартні обшуки проводилися майже у 100% будинків по селах. Коли проходила така тотальна зачистка, перекривали вулицю і заходили в кожен будинок. 

Інший формат – вибіркові обшуки у випадку якихось підозр чи "компромату". І ось тоді проявився феномен побутового варварства рашистів. Окупанти не обходилися без грабунків або вандалізму в приватних помешканнях. Інколи просто сильно грюкали по телевізору рукою. Навіть якщо людину не били, візити російських солдатів відбувалися так, щоб обов'язково лишали по собі травматичний досвід у господарів. 

Також окупанти наполегливо маркували простір символима "русского мира". Приміром, коли в громадських місцях вони помічали, що місцеві неохоче з ними спілкуються, то починали чіплятись і нав'язуватися. В одному селі вони постійно заходили в магазин зі словами "доброе утро, русские люди!". Заперечення існування української ідентичності було стандартним підходом. Але це викликало у людей протилежну реакцію – відразу.  

Російський підхід полягає також в інформаційній навалі – через створення Telegram-каналів, продукування великої кількості новин та інтерпретацій для різних цільових аудиторій. Запускається машина продукування контенту. При цьому байдуже, про що говорити: факти і коментарі можуть суперечити один одному. Головне – захопити інформаційний порядок денний. 

Близько 10% від всього інформаційного потоку росіян – це невтомна розповідь про те, що українська армія обстрілює мирних мешканців. 

Приклад системної інформаційної роботи окупантів навів Костянтин Овсянников, голова громадської організації "Приморськ 24/7". В його громаді не було цифрового телебачення Т2. Після окупації росіяни за тиждень під'єднали російське телебачення, яке тепер дивляться люди.  

Також окупанти намагалися впливати на населення через зовнішню рекламу, тому рясно розвішували білборди з пропагандою. 

Основні меседжі, які просували серед українців: 

• Росія – суперсила. Вона тут назавжди. Україна – слабка. 
• Ми один народ, одна країна – росіяни. 

Постійні розповіді про силу та потужність РФ впливали на людей. Принаймні до того моменту, як росіяни не накивали п'ятами. 

Менш успішним був наратив: "Ми – один народ, одна країна. Українців не існує". На певному етапі окупанти зрозуміли, що це не працює і почали адаптуватися – розвішувати білборди з людьми у вишиванках, намагаючись загравати через визнання етнографічної особливості українців. 

До всіх батьків у селах, в яких є діти шкільного віку, приходили з вимогою віддати синів та дочок у російську школу. 

Характерно, що рашисти репресували людей не лише за вчинки вже під час окупації, але й мстилися їм за минуле. Це стосувалося проукраїнських активістів, ветеранів АТО, поліцейських, суддів тощо. 

Людей шокувало, що на початку вся "гуманітарка" від окупантів була з розграбованих українських магазинів та складів. Так у Станіславі пограбували місцевий консервний завод і його продукцію роздавали людям. 

Як ставали "колобками"

"Колобками", зокрема в Херсоні, називали колаборантів. Росіяни спокушали людей грошима: соціальні гарантії, виплати, допомога бізнесу, фермерам, іпотека та житлові сертифікати тим, хто виїхав у Крим чи Краснодарський край. 

Зараз колаборанти на окупованому лівому березі отримують непропорційно високі виплати, навіть у порівнянні з територією РФ. 

Ще одна причина зради – бажання невдах влади та вищого статусу. Був і інший фактор – примус. Не треба забувати, що частина людей погодилася на співпрацю після погроз і тортур. 

Історик Артем Петрик згадує ще одну категорію колаборантів: деякі колишні правоохоронці, які були звільнені після Революції гідності 2014 року, зберегли образу і бажання помститися українській державі за "поламану кар'єру", тому пішли до росіян. 

Колаборанти починають швидко підхоплювати наративи окупанта: треба виживати тут і зараз, України більше не буде тощо. Вони гуртуються в групи з подібними поглядами. 

Читайте також: "Нам нічого не страшно, ми припливли додому". Репортаж УП про велику воду та евакуацію в Херсоні

"Як нам далі жити з людьми, які зрадили" 

У громадах відбувається великий психологічний розкол між тими, хто співпрацював, і тими, хто ні.

Люди обурюються, що часто ті, кого вони самі вважають зрадниками, не підпадають під дію кримінального кодексу. Часом доходить до проявів самосуду: пишуть персональні звинувачення на парканах, обливають зеленкою тощо. 

Сергій Нємцев, нині головний спеціаліст Сектору моніторингу ситуації на окупованих територіях Департаменту культурної спадщини МКІП, у 2022 році працював в археологічному музеї Херсонського державного університету. Директор музею пішла на співпрацю з окупантами.

За спостереженнями Нємцева, один із головних запитів на звільнених територіях – це справедливість та покарання людей, які колаборували. 

Він також наводить типовий приклад: жінка пішла і отримала російський паспорт, потім виїхала в Росію, а звідти в Європу – вже як українська біженка. Чи має бути для неї в майбутньому обмеження в Україні? Або політик, який кликав "русский мир", а тепер живе, наче нічого і не сталося. Що з ним робити?

Отже, існує "сіра зона" правосуддя щодо колаборантів, нею не займаються СБУ та Нацполіція, бо такі випадки не мають юридичної кваліфікації.

Окупація супроводжувалася доносами, і це ще довго буде впливати на стосунки в громадах, породжуючи недовіру. 

Дуже емоційно люди реагують на колаборацію вчителів, які займалися пропагандою "русского мира" дітям: "Це найгірше, що може бути, і за це має бути покарання".

Мирний спротив

Дослідники помітили, що настрій людей в окупованих селах коливався між двома полюсами. З одного боку, страх – "ми пошепки думали". З іншого боку – висміювання окупантів, передусім з боку жінок. 

"Ми можемо пожартувати з них", – розповідала та ж сама жінка, яка казала про думки пошепки. В такий спосіб вона заперечувала право окупанта керувати нею. Той був спантеличений її впевненістю, сміливістю, що з ним можуть наважуватися жартувати. 

Одна з форм опору – не дотримуватися дрібних правил, встановлених окупантами.

"Йду зранку в магазин, а мені кажуть: "Да сколько ж вы будете здесь ходить?!". Кажу: "Скільки треба, стільки й буду. Йду по своїй землі, я тут народилась, і буду ходити"", – розповідала одна з жінок. 

Про інший випадок розповіла жінка-хірург, вже пенсіонерка. До неї звернувся по допомогу російський військовий з пошкодженим пальцем. За надання послуги жінка змусила окупанта сказати: "Слава Україні!". Те ж саме вона говорила й іншим військовим. "Чого ти сюди приїхав? У тебе дівчина є? Повертайся додому", – так вона "розкладала" російський контингент. 

Під час окупації в селах мова була маркером та одним із символів опору. Деякі люди розповідали, як вони голосно зверталися до "орків" виключно українською. Один чоловік старшого віку ходив у Херсоні в громадському місці й голосно робив зауваження, щоб люди говорили українською. 

Точилася непомітна боротьба за українські символи на Херсонщині. Такі акції губляться в інформпросторі на фоні гучних дій з ліквідації окупантів, натомість вони також формують загальну атмосферу. Типовий приклад: в одному з сіл вночі, просто під носом у постійного наряду з БТР, хлопці скинули російський прапор.  

У Зеленівці постійно вішали український прапор на водонапірну вежу. Його щоразу знімали окупанти, а селяни приховано повертали на місце. Це тривало, доки росіяни не заявили, що наступного разу розстріляють споруду. 

Масовим явищем, окрім війни прапорів, було паплюження російських білбордів. Наприклад, на стіні поруч з білбордом "Херсон – русский город" регулярно дописували фразу "Путін х*йло", яку щоразу затирали і щоразу відновлювали. 

Інший випадок – чоловік з пневматичної рушниці збив російський дрон: "Не міг вже його бачити, тому й збив", не роздумуючи, чи знімала його камера, чи ні. 

"Ми самі собі не вірили, що ми таке робили, екстремальність від цього всього просто зашкалювала", – згадують мешканці окупованих раніше населених пунктів. 

Для росіян, які вірили в міф про Новоросію та "ісконно російські землі" Причорномор'я, стало неприємним відкриттям, що місцеві мешканці готові боротися за свою українську ідентичність навіть під смертельною загрозою. 

У Станіславі гауляйтером призначили вчительку. Вона почала обдзвонювати батьків, щоб запросити дітей в російську школу, а ті їй на підвищених тонах відповідали: "Ти зробила погано. Якщо я скажу дитині, що ти зробила – ти знаєш, що вона про тебе скаже".

Був і освітянський опір, який полягав в тому, що і вчителі, і батьки з дітьми ігнорували школи окупантів. В Зеленівці організували підпільну школу вдома в однієї з вчительок. У Станіславі була точка, де ловив зв'язок. І ось туди люди приїжджали брати завдання для дітей онлайн. Таке навчання було частковим, але відіграло свою роль.

Щодо гуманітарки, то хтось принципово відмовлявся, а хтось вважав, що отримуючи її, змушує таким чином окупантів виконувати їхні зобов'язання, відповідно до Женевської конвенції. Були випадки, коли брали у росіян пенсію, щоб донатити її на ЗСУ. 

В селі Зеленівка окупанти постійно намагалися поставити гауляйтера, але так і не змогли, в результаті контакти російської адміністрації з місцевими були мінімальні. За оцінкою Сергія Данилова, десь у 20% населених пунктів рашисти не змогли знайти гауляйтерів. 

У мирного громадянського спротиву окупації було переважно жіноче обличчя. Росіяни не очікували, що жінки в Україні мають стільки прав, і не знали, що з цим робити. В більш патріархальній Росії вони не звикли до таких гендерних ролей. 

Водночас те, що до чоловіків окупанти ставляться як до більшої небезпеки, а жінок не сприймають серйозно, розширює можливості останніх у мирному спротиві. 

Читайте також: "Згодні сидіти без води і світла, аби ми лишилися з Україною". Як оживає Херсон 

Надія та "2-3 тижні" 

Виявилося, що люди в окупації потребують інформації в якості моральної опори. Вони обирають ті джерела новин, які допомагають їм зберегти надію. 

В однієї з респонденток син служив у ЗСУ, постійно телефонував і казав: "Мамо, потерпи 2-3 тижні". Ці тижні розтягувалися на місяці, але в результаті жінка трималася.

Інший респондент розповідав: "Батько сказав, треба перетерпіти. І от у день звільнення, 11 жовтня, я йому кажу: "Батьку, ти був правий – треба перетерпіти". 

Люди кажуть, що були вже на межі. Триматися допомагали дзвінки родичам та інформація в медіа, яка підживлювала надію. 

У чергах не лише спілкувалися, а й підтримували одне одного. Цікаво, що магазини відігравали роль інформаційного хабу, де обмінювалися новинами. Це було схоже на те, як в середньовічні на базарах циркулювали товари, гроші та чутки. 

Місцеві розповідали, що ранок в окупації починався з пошуку інформації від Генштабу про кількість знищених окупантів. 

Образ України на окупованих територіях на 90% складався з образу ЗСУ.

"Для херсонців це було святе. Якби хтось сказав про "наших хлопців" щось погане, міг би отримати по пиці. Причому росіяни намагалися запустити хвилю обурення – ось, мовляв, Україна б'є по Антонівському мосту. Але люди сприймали це так: ага, це ж добре, бо це ЗСУ по вас і б'є", – розповідає історик Артем Петрик.  

Але частина людей почала втрачати віру в повернення України. Люди зізнаються, що на кінець жовтня вже розчарувалися. Після багатьох розмов про контрнаступ, який все не відбувався, вони почали сумніватися, що їх звільнять. Однак тим радісніше зрештою було побачити український прапор та військових. На думку експертів, таке може статися і на староокупованих територіях, коли Україна відновить контроль за своїми міжнародно визнаними кордонами.

Висновки

В процесі вивчення стану громад після окупації експерти дійшли низки важливих висновків:

• Окупація для України тепер асоціюватиметься в контексті рашистської, а не нацистської навали часів Другої світової. Цей досвід також потребує системної меморіалізації. 

• В сучасній війні в 21-му столітті всі чекали більш гнучкої та гуманної поведінки окупантів щодо населення. На противагу цьому отримали терор в гірших проявах Гестапо та НКВС. Показово, що людей у Херсоні розстрілювали в тих же місцях, де і за часів чекістів, коли більшовики вперше захоплювали Україну. 

• Українське суспільство виявилося більш стійким, ніж про це звикли думати навіть самі українці. Низові волонтерські ініціативи та бізнеси показали, що можуть діяти незалежно від влади. В ситуації, коли всі інституції, як здавалося, мали б підкоритися російському терору та зникнути, вони пристосувалися і збереглися в автоному режимі до самої деокупації. 

• Децентралізація стала однією з ключових реформ, яка сприяла тому, що люди на місцях, в громадах, бачили перспективи розвитку в Україні і вже не потребували над собою ніякої влади "царя з Москви". Люди на місцях встигли відчути себе владою, спроможною змінювати життя навколо себе, не чекаючи милості від обласного центру чи столиці. Це породило нову українську стійкість. 

• Виникла нова "південна" солідарність: Одеси, Миколаєва та Херсона.
  У кожного міста була своя роль під час навали. Наприклад, спротив Херсона дав час підготуватися іншим містам. Одесити сприймали Миколаїв, який обстрілювали, як захисника Одеси, яка своєю чергою, приймала переселенців та надавала волонтерську допомогу, зокрема воду, в Миколаїв.
  Спільна доля створює новий каркас для ідентичності українського півдня, адже між цими містами з'явилося уявлення про взаємозалежність та особливу солідарність. 

• У селах Херсонщини також точилася непомітна широкому загалу війна мешканців за українські символи. Люди на свій страх і ризик досить масово займалися розміщенням українських стрічок, листівок, написів, прапорів. При цьому вони діяли самостійно. 

• Херсонщина показала новий приклад патріотизму, який, серед іншого, україномовний. І навіть здебільшого російськомовні мешканці Херсона проявили себе частиною української громадянської нації. Вісім років боротьби з гібридною російською агресією консолідували людей на проукраїнських позиціях.
  Як сказав один голова військової адміністрації на Херсонщині: "У нас в громаді від руського миру селяни вилікувалися. А ось інші проблеми залишилися". 

• Цифровізація, інтернет дозволили тримати зв'язок з Україною не лише через медіа, а й через, приміром, навчання в українській школі онлайн. Електронна гривня допомагала тримати незалежність суспільства в окупації, що призвело до того, що було створено паралельне суспільство, яке майже не перетиналося з окупантами.  

• Громадська думка критикувала колаборантів та змушувала їх почуватися невпевнено, виправдовуватися. 

• Часом заяви представників центральної влади сприймалися українцями в окупації як не зовсім адекватні до тих реалій, в яких вони опинилися. 

• У людей в окупації є особлива потреба у правдивій інформації. Активно поширюються чутки, часто неправдиві.  

• Інформація про просування української армії надихала та додавала сил триматися. Україна асоціювалася саме із ЗСУ.

• Зараз на окупованих територіях колаборанти запускають меседж: "Можливо, при Україні і було і краще, але зараз треба залишати все як є, щоб вас не обстрілювали, як Херсон". 

• Громади почали сприймати себе більш суб'єктно та думати про своє майбутнє стратегічно, на багато років уперед. Наприклад, значно серйозніше ставитися до написання документів стратегії розвитку. З'явилася потреба у партнерстві, зокрема з колегами з інших регіонів. 

• Громади отримали пласт новітньої історії – яскраві події, які врізалися в пам'ять, і які вже зараз треба збирати і записувати, щоб формувати локальну історію: звідки заходили окупанти, хто при цьому що робив, як діяв спротив. 
  
  
• Прокинувся інтерес до стародавньої української історії свого регіону.

***

Дементій Бєлий, член правління Української Гельсінської спілки з прав людини, зауважив, що люди після окупації стали більш радикальними та відчули,  що у них є лідери громад поза офіційною владою. За його словами, це призводить до того, що нині влада, наприклад, у Херсоні, чує критику і намагається на неї реагувати, чого до окупації не було. 

Ще один аспект, який поки складно дослідити, як окупація впливає на самих загарбників. 

Сергій Данилов розповів такий випадок: у Нововоронцовській громаді була сучасна школа, з інтерактивними дошками, комп'ютерними класами, якою дуже пишалися мешканці. Це була нова українська школа – продукт децентралізації. Рашисти її розграбували, але залишили послання на дошці: "Простите, дети Украины. Мы не убийцы. Мы солдаты России. Такие же люди, как и вы. Просто это война".

Очевидно, що спілкування з місцевими не могло не залишити слід і на росіянах, які бачили реальність, яка дисонувала з путніською пропагандою. "Коли ти вдивляєшся в безодню, безодня вдивляється в тебе. І, можливо, в цей момент всередині неї починає щось булькати", – каже Сергій Данилов.

Денис Самигін, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки