Ворог у дзеркалі

Субота, 09 вересня 2023, 08:00

Повномасштабна війна нагородила українців різноманітними фобіями: тут і страх поразки, і страх зради, і страх втратити своїх близьких. Але одна з найяскравіших воєнних фобій – це страх подивитися у дзеркало та побачити там свого ворога. Вловити певну схожість між ним і собою. Роздивитися риси, що ріднять твою країну з ворожою державою.

Нікому не хочеться, щоб сьогоднішня Україна бодай віддалено нагадувала Російську Федерацію. Від подібності з путінською Росією прагнуть піти, немов від хворого на проказу. Ось тільки саме поняття "схожість з ворогом" може тлумачитися нашими співвітчизниками по-різному.

Одні з нас переконані, що "бути схожими на Росію" – це розмовляти тією ж мовою, що й росіяни; слухати пісні тих самих виконавців, читати книги тих самих авторів та дивитися фільми тих же режисерів.

Реклама:

А інші впевнені, що "бути схожими на Росію" – це практикувати таке саме ставлення до демократії та лібералізму, до прав людини та свободи слова, до втручання держави у життя своїх громадян тощо.

Перший підхід можна назвати національно-культурним, другий – ціннісним. І залежно від того, який із двох підходів вважається пріоритетним, та сама ситуація може інтерпретуватися як уподібнення ворогові або як відсутність спільних рис з ним.

Наведемо характерний приклад. У другій половині 2010-х у кадировській Чечні народився новий пропагандистський жанр: покаяні відео. Чеченські силовики змушували людей, які провинилися в чомусь, вибачатися перед Рамзаном на камеру. Незабаром ця принизлива практика поширилася у всій Росії. А потім вона була експортована до України – і виявилася затребуваною під час великої війни. 

У публічному просторі регулярно з'являються вимушені покаяння росіян та українців, які сказали щось не те, співали не ті пісні тощо. Скажімо, навесні 2022-го популярний ресурс новин повідомляє про дівчину, яку "змусили записати відео з вибаченням". А влітку 2023-го той самий ресурс розповідає про хлопця, котрий "записав вибачення". Але перша новина стосується ворожої держави і подається в негативному ключі, а друга новина – вітчизняна, і, відповідно, подається схвально.

Виникає питання: чи ріднить подібна практика нас та нашого ворога? Відповідь залежить від того, якими критеріями ми керуватимемося.

Якщо взяти за основу ціннісний підхід, то схожість із РФ, на жаль, очевидна. У Європі чи США важко уявити вільного громадянина, який під тиском силовиків записував би принизливі відео з вибаченнями. А для України, як і для ворожої Росії, це норма.

Але якщо озброїтися національно-культурним підходом, то все виглядає інакше. На перший план виходить принципова відмінність: росіян змушують каятися за гріхи перед Росією російською мовою, а українців змушують перепрошувати за провини перед Україною українською. Значить, подібності до ворога немає.

Загальна динаміка дистанціювання від РФ після 24 лютого 2022 теж виглядає по-різному, якщо оцінювати її за допомогою альтернативних маркерів.

Національно-культурні маркери підтверджують, що з початку повномасштабної російської агресії прірва між Україною та Росією неухильно зростає. Велика війна дала потужний імпульс національної емансипації, і за півтора роки в Україні значно поменшало пам'яток Пушкіну, вулиць Толстого, книг Марініної, пісень Лепса тощо.

Проте ціннісні маркери підштовхують до іншого, менш приємного висновку: за деякими критеріями розрив між нами та нашим ворогом не лише не збільшився, а навпаки, частково скоротився. Оскільки останні 20 років РФ була для українців еталоном несвободи – а велика війна вимагає серйозного обмеження громадянських прав і свобод від України.

Нічого унікального в цьому немає: жорстокі війни часто сприяють певному розмиванню кордонів між демократіями та автократіями. Наприклад, Джордж Оруелл, який ніколи не бував у СРСР чи Третьому рейху, здебільшого списав свою Океанію з Великобританії воєнного часу, і горезвісне Міністерство правди – це пародія на антинацистську ВВС, де письменник працював у роки війни. Тому не варто дивуватися, що зараз ми чимось ближче до авторитарної Росії, ніж перед повномасштабним вторгненням.

До 24.02.2022 Україну відрізняло від РФ бурхливе політичне життя та регулярні конкурентні вибори. Але через ворожу агресію вітчизняна політика виявилася фактично замороженою, і провести чергові парламентські вибори в жовтні 2023-го неможливо. Козир, яким українці звикли бравувати перед росіянами, відібрано у нас на невизначений термін.

До 24.02.2022 Україну відрізняла від Росії майже необмежена свобода слова. Але через ворожу агресію довелося закручувати гайки, прагнути до уніфікації інформаційного простору, вдаватися до цензури та самоцензури. В результаті множаться скарги на єдиний телемарафон – і хоча до російської пропаганди йому дуже далеко, колишньої переваги над Росією вже не відчувається.

До 24.02.2022 Україну відрізняли від РФ масштаби державного втручання у приватне життя громадян та незрівнянно менша роль силових органів. Але після російського вторгнення ситуація змінилася, і нашу традиційну вольницю довелося урізати. За всього бажання важко стверджувати, що мобілізація в Україні проходить набагато ліберальніше, ніж у ворожій державі.

Зрозуміло, ми можемо тішити себе тим, що для Росії всілякі обмеження та заборони – це базовий стан, а для України – щось надзвичайне, вимушене та тимчасове. Але, як би там не було, у розпал війни розмірковування про свободу, лібералізм і демократичні цінності набувають швидше теоретичного характеру. 

Сьогодні вітчизняна свобода – це своєрідна облігація, яку держава має погасити після перемоги. До того часу нам доведеться жити в просторі відносної несвободи, бачити в дзеркалі окремі риси нашого ворога і намагатися чимось їх заслонити.

А тому неважко спрогнозувати, що ціннісні маркери в Україні поступово витіснятимуться національно-культурними. Про права людини країна згадуватиме все рідше, натомість про деколонізацію та дерусифікацію – все частіше. Оскільки в першому випадку українців може засмутити подібність з РФ, а в другому можна радіти тому, що подібності з Росією стає все менше і менше.

Завдяки національно-культурній емансипації задовольняється попит на несхожість із ворогом – попит, який під час війни проблематично задовольнити за рахунок демократії та громадянських прав. Проте найчастіше форсована емансипація потребує жорстких антиліберальних методів, що нагадують російські. У свою чергу будь-яка подібність із РФ збільшує потребу у форсованій деколонізації та дерусифікації – щоб якнайбільше відрізнятися від ворога. 

Якщо через війну Україна змушена закручувати гайки у російському стилі, то нехай у нас хоча б не слухають Цоя, як у Росії: але щоби в Україні не слухали Цоя, необхідно закручувати гайки у російському стилі. По суті, це замкнене коло. І вихід із нього не проглядається до української перемоги у війні.

Михайло Дубинянський

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Мільйони доларів інвестицій і неможливість експорту. Як біометанова галузь ризикує згаснути на старті

Статистика з польського кордону. Чому Польщі не вигідне згортання економічних відносин з Україною?

Китай перевіряє готовність Заходу до поступок: що стоїть за візитом Лі Хуея в Україну

Бюджет Київщини: втричі більше дотацій, ніж до війни

Чемпіонські бої Усика, Гвоздика, Берінчика й Ломаченка: чого очікувати Україні в 2024 році

"Драконівські вимоги" до якості харчування ЗСУ. Приклад однієї консерви