"Мирні переговори". Частина 2: доля репарацій і амністія за міжнародні злочини?

У ході мирних переговорів Росія неодноразово озвучувала вимогу до України відмовитися не лише від власної території, але також від будь-яких взаємних претензій щодо репарацій, тобто відшкодування збитків, завданих внаслідок агресії. Кремль також робив заяви, що натякають на бажання підірвати зусилля із переслідування міжнародних злочинів. Мовляв, давайте просто про все забудемо і пробачимо. В одному з опублікованих російських меморандумів йшлося, зокрема, про "взаємну амністію політв’язнів" (залишаючи незрозумілим питання про те, хто саме в Україні є "політв’язнем", і чи охоплює це засуджених воєнних злочинців і колаборантів). 

На переговорах у Стамбулі в 2022 році російська делегація також вимагала від України відкликати декларації, що визнали юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (‘МКС’). Звучало також побоювання про те, що мирні переговори можуть вплинути на переслідування (чи підтримку переслідування) міжнародних злочинів не тільки в міжнародних судах, але й на національному рівні в Україні. 

Очевидно, що забути і пробачити – це не про українську ідентичність. Наші гасла звучать якраз навпаки. Український уряд послідовно наголошує на тому, що й далі робитиме все, щоб притягнути винних за міжнародні злочини до відповідальності, а українське суспільство і громадяни – отримали справедливість і репарації. 

Очевидним є те, що попри явну зневагу до міжнародного права і правосуддя, Росії не байдуже – ба більше, її дратує – питання репарацій і переслідування міжнародних злочинів. Чи можливим є сценарій, за якого в процесі мирних переговорів Україна змушена буде поступитися і в цьому?

Неприпустимість "обміну територіями" ми аналізували в попередній колонці, тож будемо відштовхуватись від неї. Будь-яка майбутня "мирна угода", укладена під тиском застосування сили чи її погрозами, буде нікчемною від моменту укладення і повністю. Це означатиме юридичну недійсність будь-яких положень такого договору – від територіального статусу до питань правосуддя і репарацій. Однак існує низка інших важливих міркувань, чому Україна просто не може відмовитись від переслідування міжнародних злочинів і вимог про репарації. І йдеться не лише про моральний аспект питання. 

Міжнародні злочинці мають бути покарані

Одне з основоположних питань для забезпечення справедливості для українського суспільства стосується долі переслідування за міжнародні злочини. В гіпотетичному сценарії, чи може Росія вимагати від України припинити переслідування на національному рівні, надати амністію злочинцям або ж вплинути на МКС для припинення його розслідування?

Хоча надання амністій певною мірою є суверенною прерогативою кожної держави, міжнародне право накладає на цю прерогативу свої межі. Наприклад, кожна держава має абсолютний (тобто такий, що не передбачає жодних винятків) обов’язок переслідувати злочин геноциду та воєнні злочини. Хоча не існує Конвенції, яка би створювала такий обов’язок щодо всіх злочинів проти людяності, Конвенції проти катувань та насильницьких зникнень (які можуть становити злочини проти людяності) містять аналогічний обов’язок переслідування.

Звідси випливають два важливих висновки. По-перше, навіть не беручи до уваги те, що Україна послідовно наголошує на своєму намірі та рішучості притягнути винних до відповідальності, в України також просто немає вибору вирішувати, чи переслідувати міжнародні злочини, оскільки це її юридичний обов’язок. Отже, навіть гіпотетично Україна не може погодитись на вимоги Росії припинити національні переслідування не лише тому, що це було би морально хибно, але й тому, що це порушуватиме її власні зобов’язання. 

По-друге, міжнародне право забороняє амністію за щонайменше геноцид, воєнні злочини, катування та насильницькі зникнення. Хоча практика держав щодо злочинів проти людяності загалом залишається достатньо неоднозначною, принаймні справедливо стверджувати, що навіть попри відсутність однозначної заборони, надання амністій за злочини проти людяності залишається небажаною практикою. Також міжнародне право забороняє повні і безумовні амністії (тобто ті, що повністю виключають будь-яку форму відповідальності) за тяжкі порушення основоположних прав.

На міжнародному рівні український уряд надав юрисдикцію МКС щодо розгляду злочинів в Україні, починаючи від 21 листопада 2013 року, шляхом подання двох декларацій до Суду. До того ж у 2024 році Україна ратифікувала Римський статут, який набув чинності для України 1 січня 2025 року. Відповідно, щойно юрисдикція Суду була надана, Україна не може заднім числом її скасувати. Гіпотетично, Україна може "вийти" зі Статуту, припинивши таким чином його дію для себе. Однак такий вихід набирає чинності лише через рік після дати отримання повідомлення про нього Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, якщо в повідомленні не зазначено пізніший строк. До того моменту Україна продовжує бути стороною Статуту. Навіть вихід із Статуту не звільняє державу від зобов’язань, які виникли в період участі у Статуті, зокрема щодо співпраці із Судом. Такий вихід, знову ж, вплине лише на майбутнє переслідування і не може скасувати юрисдикції щодо попередніх подій. 

Отже, навіть за найбільшого бажання і зусиль на міжнародній політичній арені Росія не зможе вплинути на незалежне здійсненням Судом юрисдикції щодо подій в Україні принаймні до моменту потенційного виходу України зі Статуту. 

Обов’язок боротись за своїх громадян

Другим важливим питанням досягнення справедливості для українського суспільства залишаються репарації. За міжнародним правом кожне протиправне діяння (зокрема акт агресії та скоєння міжнародних злочинів) неодмінно тягне за собою відповідальність держави, що його скоїла. Держава, що потерпіла від порушення, має суверенний вибір: або пред’явити державі-порушниці претензію, або відмовитись від такої претензії, зокрема можливих репарацій. Однак така відмова буде ефективною тільки, якщо вона була надана у юридично дійсний спосіб. Дуже спрощено кажучи, якщо держава відмовляється від претензій під примусом або тиском, міжнародне право не визнає таку відмову від репарацій за найтяжчі порушення міжнародного права, зокрема міжнародні злочини та інші грубі порушення прав людини. Отож, навіть якби Україна у поточній ситуації формально погодилася відмовитись від претензій до Росії щодо репарацій, така відмова була би юридично недійсною і залишила б за Україною право у майбутньому таки пред’явити претензії.

Однак окрім права пред’явити претензію чи відмовитись від неї, в України також існує низка власних обов’язків. Міжнародне право рекомендує державам пред’являти претензії за шкоду своїм громадянам, що постраждали від тяжких порушень міжнародного права, зокрема міжнародних злочинів. Деякі автори стверджують, що це навіть не рекомендація, а юридичний обов’язок здійснювати захист своїх громадян у випадках найтяжчих порушень, зокрема у формі пред’явлення претензій про репарації (через юридичні нюанси питання, ця колонка упустить дискусію про те, де і як саме це може бути зроблене). 

Можна також стверджувати, що міжнародне право захисту прав людини вимагає від держави продовжувати боротися усіма доступними політичними, правовими та дипломатичними засобами за репарації для своїх громадян, що постраждали від найтяжчих порушень основоположних прав, скоєних іншою державою, навіть якщо перспектива отримання таких репарацій невизначена. Це особливо актуально у випадках, коли для громадян недоступні будь-які альтернативні засоби отримання репарацій, зокрема можливість звернення до національних судів іншої держави чи міжнародних інституцій (як у випадку з Росією). Тому справедливо стверджувати, що претензії на отримання репарацій для України є не лише суверенним правом, а й юридичним обов’язком перед власними громадянами, від якого Україна не може відмовитись незалежно від позиції Росії чи третіх держав.

Висновки

Якими не були б забаганки Росії у мирних переговорах, багато з них впираються в безапеляційні обмеження міжнародного права. Окрім очевидних міркувань про потенційну недійсність нав’язаної Україні угоди, Україна також має низку основоположних прав та обов’язків у контексті переслідування за міжнародні злочини та репарацій. Хоча Україна як суверен формально має право відмовитись від претензій на відшкодування, така відмова не буде юридично дійсною, якщо отримана внаслідок сили чи погрози її застосування.

Навіть за відсутності примусу Україна, найімовірніше, також має обов’язок перед своїми громадянами продовжувати боротись за репарації за найтяжчі порушення міжнародного права. Окрім безсумнівних заяв та рішучості продовжувати переслідування за міжнародні злочини, Україна не може відмовитись від нього ще й тому, що це йтиме всупереч її міжнародним зобов’язанням. Вони гарантують українському суспільству, зокрема, право на правду про найтяжчі діяння, що заподіяли непоправну шкоду мільйонам. Тим паче, що українські органи правосуддя вже зробили величезну частину роботи зі збору доказів, встановлення винних, їх ланцюгів командування та побудови важливих проваджень на шляху до справедливості – роботу, яку після усіх пройдених етапів неможливо просто покинути. Російські примхи, яким би політичним тиском вони не супроводжувались, не скасують цього.

Максим Віщик, правовий радник GRC, викладач міжнародного права Києво-Могилянської академії