Стратегія стійкості 2.0. або Як Україні виживати в умовах "ідеального шторму"

Наприкінці четвертого року повномасштабної війни Росія змінила тактику ракетно-дронових ударів по території України та зробила ставку на підрив тилу і внутрішньої стійкості України.

З осені 2025 року російські атаки по нашій інфраструктурі одночасно переслідують певні політичні цілі та підважують соціальну згуртованість загалом. Одним з головних інструментів для цього є просування наративів, які працюють на розкол суспільства зсередини.

Так, влучання по цивільних об'єктах "атакують" волю українського народу до боротьби, намагаючись збільшити частку громадян України, які готові підтримувати гасло "мир за будь-яку ціну". Водночас ворог прагне знизити довіру до влади, демонструючи начебто її безпорадність та нездатність організувати ППО й належний цивільний захист міст і регіонів. У такий спосіб просувається наратив "вони нічого не зробили, аби нас захистити".

Також у фокусі – створення напруги між урядом та місцевим самоврядуванням, щоб спровокувати політичну гру з пошуком "цапа відбувайла" в особі регіональної влади або, навпаки, перекласти відповідальність на центральну владу.

Ще одним вагомим подразником є дисбаланс в енергозабезпеченні регіонів – зі штучним дефіцитом у лівобережних регіонах і профіцитом в західних та центральних регіонах. Подібна ситуація створює підстави для просування наративу про непорозуміння між регіонами та закликів до регіонального егоїзму: "кожен регіон сам за себе".

В економічній площині України окремі регіони змушені збільшувати витрати на фінансування додаткового імпорту електроенергії, газу, нафтопродуктів, а також зупиняти деякі енергомісткі промислові підприємства, наслідком чого є зростання безробіття. Росія намагається підірвати експортний потенціал українського АПК, а саме – логістику експорту через коридор Чорного моря, та знеструмлює зернозберігаючі елеватори.

Складність сьогоднішньої ситуації "підживлюється" трьома загальними типами загроз, з якими стикається Україна впродовж усієї повномасштабної війни.

По-перше, це ризик втрати підтримки з боку міжнародних партнерів. По-друге – ризик прориву на фронті. Й, нарешті, ризики внутрішньополітичної дестабілізації та кризи управління. Наразі ці три групи факторів починають резонувати і, в негативному сенсі, посилювати один одного. Відповідно, комбінація окремих ризиків може запустити два сценарії "ідеального шторму", кожен з яких несе потенційну загрозу існуванню української держави.

Перший сценарій передбачає відмову України від примусового миру. Ми відмовляємося від участі у переговорному процесі, де на стіл покладений "мирний план", написаний під диктовку РФ й, образно кажучи, перекладений з російської на англійську. Незважаючи на те, що такий сценарій виглядає "ідеологічно правильним", він буде генерувати специфічні загрози та виклики. Насамперед, йдеться про ризик різкої ескалації наступальних дій РФ, що загрожує проривом фронту на оперативному або стратегічному рівні. Водночас на це може накладатися загроза внутрішньополітичної кризи – урядової або парламентської, яка поставить під питання безперервність управління.

Також це загроза національній єдності, яка пов'язана з можливим колапсом суспільної стійкості тилу. Зокрема, ми маємо на увазі загрозу руйнації волі до національного опору. Проявами цього можуть стати стихійні або організовані виступи під гаслами "мир за будь-яку ціну", використання боротьби із корупцією в політичних цілях та посилення вразливості суспільства до дезінформації.

У контексті можливого погіршення ситуації на фронті посиляться загрози людській безпеці, які пов'язані із невідповідністю системи цивільного захисту умовам сучасної війни, а також продовженням геноцидної тактики ударів РФ по українських містах і об'єктах цивільної інфраструктури. До того ж, під питанням буде доступність гуманітарної допомоги в прифронтових і прикордонних громадах.

Другий сценарій "ідеального шторму" – це включення України до дипломатичної гри, яка може завершитися заморожуванням конфлікту або тим чи іншим варіантом "нав'язаного миру". Подібний несправедливий "мир" сприйматиметься як поразка та зрада національних інтересів. Особливо – після значних жертв та людських втрат, яких зазнала Україна.

У цьому випадку одним з найнебезпечніших є ризик так званої "третьої війни". Відмова від тимчасово окупованих територій створить для РФ воєнно-стратегічний плацдарм для розгортання у перспективі одного-двох років нової воєнної операції для окупації інших регіонів лівобережної України або причорноморських областей з метою відрізання нашої країни від виходу до Чорного моря. У будь-якому разі відновлення Росією наступальних дій виглядає дуже ймовірним. Підтвердженням цього є заяви російських високопосадовців про претензії не лише на ТОТ, але і на Харківську, Запорізьку та Дніпропетровську області.

Ще одним негативним наслідком стане деморалізація армії та підрив легітимності політичного керівництва. Зокрема, йдеться про високий ризик внутрішньої дестабілізації та конфлікту між ветеранськими і військовими спільнотами та владою. Деморалізована та внутрішньо розколота держава є легкою мішенню для зовнішнього впливу і нової агресії.

Під питанням опиняться євроінтеграція, яка неможлива у разі номінальних або фейкових безпекових гарантій. Україна ризикує залишитися в "сірій зоні", що відлякує інвестиції, необхідні для повоєнної відбудови, і унеможливлює повернення мільйонів біженців. У свою чергу, нездатність залучити інвестиції та повернути населення робить країну економічно неспроможною.

"Нав'язаний мир" з часом призведе до поступового ослаблення санкцій проти РФ та зменшення військової і фінансової допомоги Україні. Це зробить українську державу ізольованою та ослабленою перед майбутнім відновленням російської агресії і перетворить її на геополітично нестійку.

Зрештою, другий сценарій посилить ризик гібридної війни у форматі українофобії та неоголошеного і таргетованого терору. Стратегічна ціль - перезапуск комплексної гібридної війни проти України з метою розмивання національної ідентичності, перетворення України на "неспроможну державу" (failed state), розгортання терору проти лідерів національного опору та провокування громадянського конфлікту як підстави для так званої "СВО-2".

Реагування на будь-якій із зазначених сценаріїв "ідеального шторму" вимагає від політичного керівництва і українського суспільства формування комплексного "Плану стійкості 2.0". Насамперед, симетрично до загроз, він повинен містити комплекс заходів, спрямованих на посилення соціальної згуртованості, безперервності управління, людської безпеки, розбудови децентралізованої інфраструктури, інформаційної стійкості і здатності протистояти гібридним загрозам.

Друга обов'язкова вимога – перехід до ризикоорієнтованого підходу в діяльності центральної влади, місцевого самоврядування і громадянського суспільства. Війна, високий ступень невизначеності та постійна зміна ситуації виявили системну вразливість пострадянської моделі управління, яка заснована на технократичній культурі і не дозволяє швидко та ефективно адаптуватись до нових загроз і викликів.

За принципом субсидіарності, ризикоорієнтований підхід має впроваджуватися на рівні регіонів та громад. Він передбачає започаткування моніторингу оцінки ризиків та загроз й створення у підсумку їх реєстру, розробку реалістичних регіональних планів імплементації концепції національної стійкості, створення спеціальних режимів функціонування окремих регіонів та районів, що межують з зоною бойових дій й через це концентрують критичну кількість ризиків тощо.

Водночас з цим важливо звернутися до ЄС із запитом на проєкт технічної допомоги, який має підтримати спроможність уряду України повноцінно імплементувати Концепцію національної системи стійкості, запустити державну систему моніторингу та оцінки ризиків, створити механізм консолідації та масштабування успішних практик стійкості міст та регіонів і сформувати цілісну екосистему стійкості.

Отже, "План стійкості 2.0." має стати політичним документом, який визначає пріоритети на найближчий рік і підсилює готовність української держави та суспільства не тільки реагувати на вже існуючі загрози, а й попереджати їх. Це дозволить нам вистояти і продовжувати чинити опір навіть в умовах "ідеального шторму".

Володимир Лупацій, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості