Екологічний рух як маркер демократії в державі
Повномасштабна війна стала визначальним моментом для українського екологічного руху. Вона одночасно оголила його вразливості й запустила глибинні трансформації, які навряд чи відбулися б у мирний час. Трансформація екоруху у 2022–2025 роках – це історія про адаптацію до екстремальних умов, прискорену професіоналізацію і переосмислення своєї ролі у загальнодержавній системі врядування.
І саме про це йдеться у дослідженні "Екорух і війна: Як повномасштабна війна вплинула на екологічний рух в Україні", який створили дослідниці Української кліматичної мережі за підтримки ГО "Еколтава" та "Greenpeace Україна". Це перше дослідження, яке відповідає на питання: як змінився екологічний рух, що він втратив і що здобув за період повномасштабної війни, яку роль екоактивізм виконує на 5-й рік російської агресії.
Нижче наведемо висновки, які ми отримали внаслідок опитування 47 представників та представниць сучасного українського екоруху.
Виклики та перешкоди
Перший і доволі очевидний висновок – екологічний рух став вразливішим. Війна вплинула на людей, а отже – на організації. Діяльність, яка раніше живилася ентузіазмом і довготривалим залученням, сьогодні щоденно реалізується в режимі виживання.
Повномасштабне вторгнення значно звузило ресурсну базу екологічного руху. Частина фінансування природно пішла на гуманітарні й оборонні потреби, а донорська підтримка стала більш проєктно орієнтованою і менш передбачуваною, часто вимагаючи у організацій кроссекторальних ідей та проєктів (на перетині довкілля і гуманітарного реагування, енергетики тощо).
Паралельно сектор зазнає нестачі кадрів: долучення екоактивістів та активісток до війська, мобілізація, вимушена міграція і просто виснаження скоротили команди, а іноді – і цілі напрямки роботи.
Воєнний контекст і тривала перерва в офлайн-взаємодії додатково послабили горизонтальні зв'язки та взаємодію всередині спільноти, ускладнюючи координацію дій і просування спільної повістки.
До цього додається ще одна системна проблема – обмежений доступ до процесів ухвалення рішень. Попри окремі приклади ефективної співпраці екоактивістів з державою, загальна картина залишається фрагментованою. Чимало у цьому діалозі залежить від конкретних інституцій або навіть окремих посадовців. Це зрозуміла відповідь на фрагментованість роботи самого державного апарату: умови війни, де рішення часто ухвалюються швидко і в закритих форматах, лише підсилюють цю тенденцію.
Але, можливо, найбільш недооцінений виклик – це комунікація. У ситуації, де домінує безпековий порядок денний, екологічна тематика часто сприймається як другорядна. Це змушує рух шукати нову мову – говорити про довкілля через енергетичну незалежність, безпеку, економіку. І саме тут починається трансформація.
Зміни та трансформація руху
Попри всі обмеження, екологічний рух не просто зберігся – він змінився та адаптувався до нових реалій. Одним із ключових зрушень стало посилення його експертної ролі. Якщо раніше значна частина діяльності була пов'язана з кампаніями і публічним активізмом, то сьогодні організації дедалі більше працюють як аналітичні центри: документують екологічні злочини війни, аналізують політики, готують позиції для міжнародних процесів, формують порядок денний зеленого відновлення.
Це зміщення від активізму до експертизи не означає зникнення громадської складової. Навпаки – вона стає комплекснішою. Умови війни змінюють саму природу демократичної участі. Класичні інструменти, як-от масові протести, відходять на другий план, натомість зростає роль гібридних форматів: петицій, розслідувань, аналітики, адвокаційних кампаній, які поєднують експертність і публічний тиск.
За останні чотири роки український екологічний рух опинився у ситуації, де потрібно було не лише адаптуватися до нових умов, а й шукати нові способи впливу. У середовищі, де класичні інструменти участі часто обмежені або працюють нестабільно, зростає значення альтернативних форм демократичної дії. Це і є одна з ключових змін, яку фіксує наше дослідження: екологічний рух не просто виживає – він переосмислює свою роль як частини демократичної інфраструктури країни.
У цьому контексті показовим є кейс полонини Руна на Закарпатті. Історія незаконної забудови вітряками цієї території стала прикладом того, як сьогодні працює екологічний рух. Протидія екологічних організацій поєднувала кілька ролей:
- активістська – через пікетування та прямі акції, цифрові кампанії, петиції та медійну видимість, що дозволяє піднімати локальні питання до національного рівня;
- змінотворча – аналіз документів, коментування процедур та формування експертних позицій;
- контролююча ("watchdog") – моніторинг прозорості, дотримання законодавства та процедур, навіть попри обмежений доступ до даних;
- адвокаційна – інтегрування кейсу у ширші наративи, зокрема зеленого відновлення.
Важливо, що ця робота вийшла за межі локального конфлікту і стала частиною національної і навіть міжнародної дискусії. Це вже інша модель впливу — мережева, багаторівнева і більш інтегрована у публічний простір.
Тому ще один критичний вимір трансформації – міжнародний. Українські екологічні організації сьогодні значно глибше інтегровані у глобальні мережі, ніж до повномасштабної війни. Вони не лише представляють український контекст, а й впливають на формування міжнародного порядку денного, зокрема у питаннях взаємозв'язку війни, клімату і відновлення.
Водночас внутрішня динаміка руху також змінюється. Багато організацій працюють у форматі, близькому до стартапів: швидка адаптація, гнучкість, постійне переосмислення пріоритетів. Це дозволяє виживати і навіть посилюватися у кризових умовах, але водночас створює ризики для довгострокової стабільності. Додатково до цього – зберігається висока залежність від зовнішнього фінансування і нерівномірний доступ до ресурсів між регіонами.
Екологічний рух в Україні дедалі більше консолідується навколо спільних наративів, які дозволяють різним організаціям відчувати причетність до ширшої спільноти навіть за відмінності тематичних пріоритетів.
Найбільш об'єднавчими темами стали зелене відновлення, євроінтеграція та шкода довкіллю від війни, які одночасно працюють як внутрішні рамки координації та інструменти міжнародної адвокації. Вони формують спільну мову екологічного руху, поєднують бачення майбутнього розвитку країни з практичними діями – від підготовки політик і коаліцій до документування екологічних злочинів і просування відповідальності на глобальному рівні.
Ширша рамка громадської участі
Ці зміни відбуваються паралельно із загальносуспільними процесами демократизації – навіть попри війну. І тут важливо розуміти: екологічний рух є не лише про довкілля, а й про якість демократичних процесів. У контексті євроінтеграції це набуває ще більшого значення. Вимоги ЄС прямо передбачають обов'язкову участь громадськості у формуванні політик, доступ до інформації та прозорість ухвалення рішень у сфері довкілля. Іншими словами, екологічна політика стає одним із тестів на зрілість демократії.
Це означає, що громадська участь – це не опція і не "добра практика", а структурна вимога. І саме тут екологічний рух може відігравати ключову роль — як посередник між суспільством і державою, як джерело експертизи і як інструмент контролю. Але для цього потрібні не лише активні організації, а й системні механізми включення громадян у процеси ухвалення рішень.
Деколонізаційна оптика
Деколонізація в екологічному русі України починає виходити за межі символічного розриву з минулим і охоплює глибшу трансформацію економічних, інституційних та дискурсивних підходів до довкілля. Йдеться передусім про відмову від моделі, в якій території та природні ресурси розглядаються як "сировинний придаток", а екологічні втрати нормалізуються як неминуча ціна розвитку. У цьому сенсі деколонізація пов'язана з переосмисленням радянської спадщини – як у матеріальному вимірі (інфраструктура, індустріальні комплекси, гідроенергетика), так і в управлінських практиках, що базуються на закритості, централізації та слабкій підзвітності. Водночас ця спадщина продовжує впливати на сучасний екологічний рух через недовіру до інституцій, фрагментацію сектору та схильність до реактивної, а не стратегічної діяльності .
Разом із тим, повномасштабна війна стала каталізатором деколонізаційних процесів, перевівши їх із площини політики розвитку у площину політики виживання. Екологічний рух дедалі більше інтегрується у глобальні дискусії про безпеку, відповідальність і справедливість, просуваючи теми воєнної шкоди довкіллю, зеленої відбудови та енергетичної незалежності як елементів суб'єктності держави. Водночас ці процеси супроводжуються новими ризиками, зокрема, можливістю відтворення неоколоніальних залежностей через міжнародні економічні домовленості, що знову можуть закріплювати за Україною роль постачальника ресурсів. У цьому контексті деколонізація набуває не лише політичного, але й економічного змісту, вимагаючи розвитку власних виробничих ланцюгів, децентралізації енергетики та формування нової мови, в якій природа розглядається як суб'єкт, а не ресурс.
У підсумку український екологічний рух у 2022–2026 роках демонструє складну, але показову динаміку. З одного боку, вразливість до ресурсних, кадрових і політичних обмежень, з іншого, здатність до швидкої адаптації, професіоналізація і розширення впливу.
Повномасштабне вторгнення стало каталізатором ширших демократичних трансформацій, змусивши шукати нові способи впливу, переосмислювати інструменти участі і формувати більш складні, гібридні моделі взаємодії між громадськістю, державою і міжнародними партнерами.
І саме від того, чи зможе цей новий інструментарій стати системним, залежить не лише ефективність екологічного руху, а й якість демократичних процесів у країні в цілому. Бо довкілля – це лише одна із можливих площин. Насправді йдеться про те, як суспільство в умовах війни продовжує впливати на рішення, які визначатимуть його майбутнє.
Діана Попфалуші, голова Ради Української кліматичної мережі, менеджерка проєктів ГО "Плато"