Комунальні телеканали: дзеркало громади чи підсилювач влади?

Комунальні медіа в Україні сьогодні дедалі менше схожі на те, чим вони мали би бути за своєю природою. Формально це мовники громади, які фінансуються з міських бюджетів, а отже – з грошей платників податків. І якщо виходити з цієї логіки, то їхня базова функція доволі проста: показувати життя громади, пояснювати, що в ній відбувається, і, якщо можливо, допомагати розв'язувати проблеми містян. Але коли дивишся на ефір, виникає відчуття, що між цією ідеальною моделлю і реальністю – величезна прірва.

У межах дослідження Руху ЧЕСНО ми проаналізували понад сотню випусків новин десяти найдорожчих комунальних телеканалів. І якщо спробувати звести все побачене до простих висновків, то вимальовуються дві ключові моделі.

Перша – це класичний формат комунального мовника, де все крутиться навколо однієї фігури. Найчастіше – міського голови або вузького кола його оточення. Проблема ж навіть не в тому, що влада присутня в ефірі – це нормально, а в тому, що вона там не просто є, а займає весь простір.

Наприклад, у Кривому Розі телеканал "Рудана" фактично вибудовує свою новинну картину навколо керівника Ради оборони міста Олександра Вілкула. Він – головний герой ефіру, бо ж його коментарі з'являлися аж 20 разів в 11 випусках новин. Поруч із ним в ефірі – найближче оточення: його заступниця і радник. Усе позитивне, що відбувається у місті, артикульоване ними, пов'язане з ними. В якийсь момент ловиш себе на думці, що громада – фон. Їй відведена роль підтримки діяльності владної еліти.

Подібні речі, можливо, менш масштабно, але все ж повторюються і в інших містах. У Кременчуці новинний блок крутиться навколо міського голови Віталія Малецького, у Запоріжжі – на двох "стовпах" – начальнику Запорізької ОВА Іванові Федорову й в. о. міського голови Регіні Харченко. Причому часом складається враження, що редакції женуться за кількістю згадок – частина недоречних коментарів швидше шкодить, аніж додає плюсів іміджу політиків.

Друга модель сучасніша, але вона не менш суперечлива. Це великі комунальні медіа з величезними бюджетами – як-от "Київ", "Дніпро TV" чи "Перший Західний". Тут уже немає настільки прямого культу особи-політика, але з'являється інша крайність: втрата локальності.

Найбільше загубився на карті світу столичний мовник. Бо коли вмикаєш київський комунальний канал, то не можеш зрозуміти, що це взагалі медіа громади. Київ у ефірі є, але фрагментами, ніби випадково. Натомість багато часу займають зовнішньополітичні теми, міжнародні сюжети, загальнонаціональний контекст. Відверто кажучи, вони займають майже увесь час. Наприклад, 13 квітня 12 з 15 гостей ефіру денного слоту обговорювали результати виборів в Угорщині… Окрім того, складається враження, що канал так щедро фінансують (близько 200 млн грн на рік), аби мати майданчик для боротьби із центральною владою. Якщо теми стосуються критики президента, його оточення чи провладних нардепів, то тон спілкування різко змінюється, а часом переходить межі журналістської етики.

Але тоді виникає просте питання: навіщо існує саме цей канал? Бо якщо громада утримує мовник зі своїх коштів, то вона, очевидно, очікує бачити насамперед своє місто – свої дороги, свої лікарні, свої проблеми і рішення. І коли цього немає, глядачі закономірно питають: "А де, власне, Київ?"

Ще одна цікава деталь, яку ми побачили в ефірі: навіть коли канали не роблять культу конкретної особи, вони все одно часто повертаються до влади – просто в іншій формі. Не через інтерв'ю чи сюжети, а через постійні згадки на кшталт "за ініціативи мера", "за дорученням", "за сприяння". Це м'якша, але дуже стійка форма присутності влади в ефірі. Наприклад, у новинах Павлоградської ТРК.

Найгірше, що комунальні медіа фактично опинилися в замкненому колі. З одного боку, вони мають працювати для громади. З іншого – вони фінансуються і контролюються тією ж владою, яку мали би збалансовувати або хоча б коректно відображати.

У такій системі дуже складно очікувати нейтральності. Бо медіа стає не просто каналом інформації, а ще й інструментом політичного впливу. І в умовах, коли вибори – це завжди про ресурси, комунальні телеканали перетворюються на дуже зручний актив: він уже оплачений, він уже працює і він уже формує образ влади щодня. І цей ореол святості найчастіше знову приводить тих самих людей на високі посади.

Єдина надія – на реформування комунальних каналів. Їхня реорганізація в публічні аудіовізуальні медіа мала би вже відбутися, але у зв'язку з війною її відтермінували до завершення воєнних дій. За інформацією Нацради з питань телебачення і радіомовлення, станом на 27 квітня 2026 року із 87 комунальних мовників лише п'ять пройшли реорганізацію.

Очевидно, що реформу комунальних каналів не можна зводити до формальностей – наглядових рад чи багаторічного планування бюджетів. Питання не стільки в структурі управління, а в тому, для кого і навіщо ці медіа існують.

Поки що відповідь виглядає не дуже втішною: вони існують ніби для громади, але працюють часто радше на владу. І саме цей розрив між декларуванням і реальністю, мабуть, і є найпроблемнішим у всій цій історії.