Дипломатія та могили
Оцінка подій на Волині в 1943 році є однією з найскладніших сучасних проблем у відносинах з Україною. Це питання стосується не лише істориків, а й дипломатів.
Рішення президента України про присвоєння одній із частин Збройних сил України імені "Героїв УПА" викликала в Польщі таку сильну хвилю обурення, що доречно поставити питання, чи мають польська та українська дипломатії шанс завершити багаторічну суперечку щодо оцінки, а насамперед вшанування пам'яті жертв волинської різанини 80-річної давнини.
Нехай живі не втрачають надії, або Memento mortuorum (пам'ятай про померлих)
У польській історичній пам'яті ми завжди стикаємося з проблемою місць пам'яті, а особливо з питанням могил жертв чи героїв, кладовищ, поховань або їх відсутності.
Жертви, зокрема й подій на Волині, – це фізичний, беззаперечний факт. Проблемою сьогодення є те, що місця, де поховані жертви, не увічнені. Це не лише політичний скандал, а й образа людського розуміння поваги до предків, зокрема жертв воєн, битв чи різанини.
Що стосується проблеми Волинської різанини, в якій, окрім жертв, постає також питання відповідальності УПА за цю подію, а також оцінки її націоналістичної ідеології, то як українська, так і польська історіографія ставлять перед дипломатією не наукове завдання, а проблему, яку потрібно вирішити.
У цій справі діє культурна та політична логіка: суперечка щодо Волинської різанини та її жертв триватиме, безсумнівно, доти, доки не будуть створені кладовища чи місця поховання жертв.
50-та річниця – не все одразу
З погляду останніх років, проблема відповідальності України за Волинську різанину є найгострішою суперечкою у двосторонніх відносинах. Але так було не завжди.
Президент Республіки Польща Лех Валенса та президент України Леонід Кравчук вирішили промовчати 50-ту річницю Волинської різанини. Прораховане мовчання обох сторін було продиктоване механізмом тодішньої європейської дипломатії, зокрема постулатом налагодження двосторонніх відносин відповідно до лінії побудови карти пострадянського простору Європи на гаслах добросусідства.
Польська дипломатія погоджувалася з аргументами тодішнього посла України в Республіці Польща Геннадія Удовенка, що спроба вшанувати 50-ту річницю вбивств на Волині призвела б до загострення двосторонніх відносин.
Польська сторона сприймала таку аргументацію серйозно і, що сьогодні звучить суперечливо, погоджувалася з тезою, що замовчування волинського питання не суперечить реалізації основних пріоритетів зовнішньої політики Польщі через кілька років після розпаду СРСР. За таких обставин як принципово важливе для Польщі питання просували проблему відповідальності Росії за Катинську трагедію.
Започаткування політики історичної пам'яті у відносинах із нашими сусідами вимагало, окрім інституційних інструментів (Рада з охорони пам'яті боротьби та мучеництва), як політичних, так і правових регуляцій. Окрім договорів про добросусідство, зокрема з Білоруссю, Росією, Україною, щодо могил жертв воєн стандарти Женевських конвенцій про захист жертв війни було перенесено на двосторонні угоди. Ці угоди стали основою для рішення про будівництво військових кладовищ у Харкові, Катині, Мєдному та Биківні, а раніше – для проведення в цих місцях ексгумаційних робіт.
60-та річниця, або Про користь стратегічного партнерства
Ідею побудови відносин між Польщею та Україною у форматі стратегічного партнерства в 1996 році озвучили президенти обох країн: Олександр Кваснєвський та Леонід Кучма. Доповненням до неї стала заява обох президентів від 1997 року про національне примирення.
Я висуваю тезу, що саме стратегічне партнерство, яке розширює горизонт відносин Польщі та України з виключно двосторонньої повістки на питання міжнародної безпеки, європейської інтеграції та енергетичної безпеки в регіоні, давало змогу регулювати двосторонні проблеми, зокрема й щодо історичної пам'яті.
Якби у відносинах з Україною не було застосовано концепцію стратегічного партнерства, залишаючись лише в рамках політики сусідства, ми могли б не дочекатися відкриття Кладовища Орлят у Львові в 2005 році, чи успіху польського посередництва під час Помаранчевої революції, а також надання найвищого політичного та публічного значення питанню Волинської різанини.
Редагування минулого
Після 1989 року, поруч із демократичними перетвореннями та утворенням багатьох нових держав у Центральній та Східній Європі, сформувалася також дуже розмаїта картина уявлень про минуле.
У Польщі та Україні відновлення національної пам'яті стало одним із найважливіших політичних і суспільних процесів.
У двосторонніх відносинах еліти обох країн прийняли політичну ідею примирення за основу дебатів про заслуги та провини однієї нації перед іншою. Адже це відповідало логіці стратегічного партнерства, яке передбачало досягнення спільних цілей у майбутньому, та сенсу метафори "Немає незалежної Польщі без незалежної України". В умовах мирного співіснування, з яким ми мали справу на початку XXI століття в Європі, ця метафора була стратегічним стрижнем польсько-українських відносин, що також знаходило практичне відображення в роботі обох дипломатичних відомств.
Україна та Польща гарантували собі та практикували постійну традицію консультацій з питань двосторонніх відносин, а також міжнародних питань.
Отже, політику примирення визнали надзвичайно важливою. За перший її акт можна вважати урочисте відкриття президентами Польщі та України Меморіалу в'язням табору в Явожні в 1998 році. Символами політики примирення, на краще чи на гірше, стали питання відновлення Кладовища Орлят у Львові та оцінка трагедії 1943 року на Волині.
У переговорах щодо відновлення Кладовища Орлят важливу роль відігравала специфіка політичної ситуації в Україні – боротьба за вплив між Львовом і Києвом. У переговорах так само часто доходило до компромісів, як і до криз, як у 2002 році, коли офіційно оголосили про урочисте відкриття Кладовища, а за кілька днів його скасували.
Ми знову повернулися до справи Кладовища Орлят після успіху Помаранчевої революції. Вдалося домогтися візиту президентів Польщі та України до Львова 24 червня 2005 року та завершити урочистості з нагоди відкриття Кладовища Орлят.
Криза у двосторонніх відносинах, яку спричинило скасування урочистостей з нагоди відкриття Кладовища Орлят у травні 2002 року, не була використана жодною зі сторін для того, щоб просувати будь-яку негативну програму в двосторонніх відносинах або послабити польські зусилля щодо поступу стратегічного партнерства Польщі та України на міжнародній арені.
Хоча протягом кількох тижнів відносини між Кваснєвським і Кучмою були крижаними. У червні 2002 року в Рашеві відбулася чергова зустріч президентів. Кваснєвський не розмовляв з Кучмою, натомість наказав увімкнути трансляцію матчу, що тривав тоді в рамках чемпіонату світу з футболу.
Президент Кваснєвський, якому на той час належало право першості у висуванні політичних ініціатив, восени 2002 року на зустрічі в резиденції "Хута" поблизу Івано-Франківська почав переконувати Кучму, що необхідно відкрити чергову сторінку польсько-української історії – трагічні події на Волині 1943 року.
Для Кучми включення шістдесятої річниці волинської трагедії до політичного календаря було ризикованим. Однак відхилення нашої пропозиції могло б переконати польську делегацію в глибокій кризі двосторонніх відносин, до чого Кучма також не хотів доводити, хоча б через власне слабке міжнародне становище. У цьому випадку він мав багато доказів того, що Кваснєвський і польська дипломатія в обох питаннях виявляли значну стриманість, вказуючи на збереження стратегічного значення України на міжнародній арені.
Спочатку річницю Волинської різанини розглядали як нагоду викрити та засудити злочини й злочинців, зокрема організовані формування УПА.
Прийняття політичної та моральної відповідальності за минулі війни чи злочини не відбувається автоматично. Тож ставлення українців до злочинів УПА на Волині не є винятком. Тиск потрібно чинити, але чи принесе він бажаний результат, насправді залежить від історичного осмислення українцями власної історії.
Президент Кваснєвський наводив Кучмі приклад урочистостей у Єдвабному, коли в 2001 році як президент Польщі він знайшов формулу визнання відповідальності за вбивство в цьому польському місті в 1941 році єврейських сусідів.
Обидві сторони мали певну здатність досягати консенсусу в двосторонніх питаннях, інтелектуальний і політичний досвід осмислення власної історії, а також підтримку багатьох польських та українських кіл щодо ідеї та справи національного примирення, одним із етапів якого мало стати відзначення 60-ої річниці. Досить швидко було визначено дату урочистостей – 11 липня 2003 року.
В Україні та Польщі було ініційовано безпрецедентну публічну дискусію на цю тему в ЗМІ. Історичні дослідження розпочалися, але на той час не могли ще дати повного уявлення про події 1943 року на Волині та у Східній Галичині, а надто надати аргументи на користь кваліфікації вбивств УПА на Волині як етнічної чистки, злочину проти людства, геноциду, різанини чи громадянської війни.
Однак на той час це не означало, що концепція урочистостей у липні 2003 року мала залежати від результатів досліджень істориків, а тим паче від остаточної історико-правової кваліфікації подій на Волині.
Адже урочистості, навіть присвячені добре історично задокументованим подіям, завжди стосуються не лише історичної правди, а й політичних та національних емоцій, консолідуючої чи поляризуючої ролі історії для сучасних народів, інтерпретації певної історичної правди тоді, коли вона відбувалася, і в час, коли її згадують.
Саме тому питання політичного та морального змісту урочистостей узгоджувалися між канцеляріями президентів обох держав та їхніми міністерствами закордонних справ.
На Посольство Республіки Польща лягла роль переконувати українську сторону щодо багатьох деталей урочистостей, а також нести головне політичне послання.
Під час кількох десятків розмов у Києві та на Волині я мав нагоду обговорити, якою може бути ідея та зміст урочистостей на Волині, не вирішуючи одразу, які варіанти зрештою виявляться прийнятними для української та польської сторін.
У розмові з Володимиром Горбуліним – одним із найближчих радників президента України – ми поставили собі квазіфілософське запитання: про що, власне, є історія народів, як окрема – Польщі та України, так і спільна: про героїв, ідеології чи жертви?
Горбулін усвідомлював, що команда Кучми не зможе ініціювати ані роботу істориків, ані тим більше суспільну дискусію щодо пантеону героїв, необхідних сучасній молодій українській державі.
Кучма та його оточення з дистанцією та ритуальною повагою ставилися як до ветеранів радянської армії, так і до українських дисидентів радянських гулагів, а до ветеранів радикального національного руху, зокрема нащадків УПА, ставилися з неохочою байдужістю.
Влада України на той час не була здатна вжити жодних заходів щодо увічнення будь-яких героїв минулого, а також, що фактично було політично рівнозначним – засудження будь-якої групи українських героїв чи антигероїв, а в Україні йшлося б не лише про злочинців УПА 1943 року, а й про сталінських злочинців 30-х і 40-х років XX століття.
Тому тема долі жертв, їхньої пам'яті, була висунута на перший план як один із мотивів урочистостей у липні 2003 року. Ані засудження злочинців УПА, ані націоналістичної ідеології Організації українських націоналістів не вписувалися в український державний сценарій.
Додаткову цінність мали контакти з парламентарями обох країн, які ухвалили амбітний план узгодження та прийняття спільної резолюції щодо подій на Волині у 1943 році.
З березня 2003 року кілька разів відбувалися зустрічі груп польських та українських парламентарів, які під патронатом маршала Сейму Республіки Польща Марка Боровського та голови Верховної Ради України Володимира Литвина фактично узгодили спільний текст.
Під час голосування за прийняття резолюції у Верховній Раді України перевагу мав один голос. Польський парламент проголосував за узгоджений текст через кілька годин після засідання Верховної Ради України.
Варто пам'ятати про цю резолюцію та її зміст, оскільки вона залишається єдиним спільним політичним актом парламентів Польщі та України щодо Волині.
За кілька тижнів до урочистостей я представив плани президентів греко-католицькому митрополиту Любомиру Гузару, кардиналу Мар'яну Яворському та луцькому єпископу Маркіяну Трофим'яку. Вони з повагою спостерігали та підтримували багатомісячний діалог поляків та українців на тему національного примирення. Вони також, ймовірно разом із папським нунцієм у Києві, переконали Папу Івана Павла ІІ опублікувати прекрасне Послання за кілька днів до урочистостей у Павлівці.
Саме в такій ситуації, коли це питання перестає бути прерогативою лише вузького кола політиків чи дипломатів, варто з'ясувати думку тих кіл, які щодо Волинської різанини могли б відстоювати підхід, цілком відмінний від того, що його презентували президенти обох країн у Гуті.
Я зустрівся з двома представниками націоналістичної політичної традиції в Україні: Миколою Павлюком і Василем Куком – останнім керівником УПА. Обидва стверджували, що перебіг волинської різанини ще не досліджено, тож питання відповідальності УПА за злочини проти поляків не може бути обґрунтовано розглянуте. Взагалі ж вони з повагою висловлювалися про роль Польщі у підтримці України на міжнародній арені.
Під час підготовки до липневих урочистостей ми відчували позитивну атмосферу та соціальну й інтелектуальну залученість різних верств суспільства в Польщі та Україні на користь партнерства між нашими країнами. На урочистості в Павлівці 11 липня 2003 року прибуло кілька тисяч осіб, зокрема члени родин загиблих.
Президенти говорили про моральний обов'язок пам'ятати про жертв трагедії, засудження насильства проти цивільного населення, про мудрість сучасного покоління українців і поляків, про крок до примирення. Було відкрито пам'ятник убитим – один із небагатьох пам'ятників польським жертвам волинської різанини на території України та перший, на встановлення якого погодилася українська влада.
Резонанс та обговорення цієї зустрічі президентів Польщі та України тривають і донині. Хід урочистостей та їхній зміст спонукають до роздумів про те, що не було сказано всієї правди про волинську трагедію, а лише повна правда веде до примирення, що українська сторона відхилила запропоновані їй заклики про прощення.
Я не вирішую, чи лише такі слова ведуть до очікуваного примирення, і не маю прогнозів, чи в Україні їм передуватиме засудження злочинців та ідеології, якою вони керувалися, а це ж були б умови, за яких виголошення таких слів мало б сенс.
Протягом наступних 20 років – 70-та та 80-та річниці Волинської різанини – не принесли позитивного прориву в політичному та суспільному порозумінні між поляками та українцями щодо цього питання.
У період президентства Леха Качинського (2005–2010) переконання у стратегічному значенні України в Польщі вже не було таким поширеним і сильним, як раніше. Відсутність прогресу реформ в Україні суттєво знижувала її привабливість для Заходу, тож просування думки та політики про стратегічне значення України в європейській політиці ставало обтяжливою необхідністю, а не привабливим проєктом майбутнього.
У політичному меню європейської східної політики з'явилася напівсолодка страва підтримки модернізації Росії через економічну співпрацю з цією країною та польсько-шведський теплий сурогат зближення країн Східної Європи з ЄС, тобто проєкт Східного партнерства.
Наприкінці XX століття девіз "На Заході без змін" перестав діяти. Розширення НАТО та ЄС стратегічно трансформувало та зміцнило європейський континент, від чого надзвичайно виграли також країни нашого регіону. Натомість розпад Радянського Союзу виявився не таким вже й щасливим початком цього сценарію.
Росія відновила свої імперські амбіції. Незважаючи на заяви Путіна про те, що розпад Радянського Союзу був геополітичною катастрофою, сама Росія стала (особливо з 2022 року) катастрофічним кошмаром європейської та світової геополітики. І тут немає нічого спільного з могутністю Росії чи її слабкістю. Росія стає загрозою, коли проводить імперську політику.
У польській східній політиці зроблено ставку на прагматизм. У відносинах з Україною ми опинилися в ситуації, коли стало можливим звести метафору "Немає незалежної Польщі без незалежної України" до формалістичного зіставлення суверенітету двох держав. Це також призвело до нового типу геополітичної передбачливості та констатації, що Польща без України виживе, доки буде членом НАТО та ЄС.
Після вступу до ЄС і НАТО Польща увійшла в період стратегічного самозадоволення. Особливу популярність знову здобули банальні парадигми диктату Брюсселя, концерту великих держав або затискання між двома скелями: Росією та Німеччиною.
Не тільки Україна втратила своє значення, але й відносини з ЄС стали значно складнішими. З Україною наші відносини складалися, як у кривому дзеркалі ілюзій: вони вдають, що й надалі цінують нас, ми вдаємо, що їм віримо.
Культура солідарності та історична пам'ять
На тлі агресії Росії проти України Польща надала Україні величезну підтримку, особливо в перші місяці війни, коли сотні тисяч біженців знайшли безпечний притулок у нашій країні. Це був час великої солідарності – як громадської, так і інституційної.
Польській допомозі Україні вже чотири роки, навіть попри її нинішнє скорочення, її супроводжують сильний суспільний інтерес та залученість, а разом з тим і недосконала комунікація щодо неї.
У випадку з Україною ми мали ейфорію, піт і сльози (зворушення) у 2022 році, а зараз – поганий імідж.
Важливу роль у зменшенні допомоги Україні знову відіграло питання про судовий розгляд Волинської різанини та вшанування її жертв. Висувається вимога, що саме в ім'я вдячності за допомогу українці повинні нарешті засудити злочин на Волині.
Наразі, особливо після рішення президента Зеленського, ухваленого тиждень тому, польсько-українські відносини переживають кризу довіри.
Однак не варто драматизувати ситуацію. Щодо жертв Волинської трагедії велике значення має рішення міністрів Сікорського та Сибіги, ухвалене два роки тому, про початок пошукових робіт та ексгумації жертв Волинської трагедії. З огляду на її гуманітарне, культурне, а отже й політичне значення, варто подбати про те, щоб надати існуючій схемі видачі одноразових дозволів характеру постійного політичного механізму.
Саме Європа, Польща та Україна мають реальні козирі для того, щоб відбити російський напад на європейські цінності та нашу безпеку. Саме Україна має право вшановувати своїх героїв, а також судити антигероїв минулих десятиліть, зокрема винуватців волинських злочинів.
Саме Польща та Україна здатні виробити стратегічну формулу інтеграції нашого партнерства в архітектуру європейської безпеки та відбудову України. Адже надбання останніх 30 років – це також здатність оцінювати стратегічні та тактичні вигоди.
Достатньо трохи доброї дипломатії та реалістичного розуміння причин нинішньої напруженості, щоб усвідомити важливість порядку денного, взаємозалежності та переваг обох країн у регіоні та в Європі. Такий розрахунок справді засвідчив би стратегічне значення для України відносин із Польщею.
Марек Зюлковський – посол у відставці, у 2001–2005 роках – посол Республіки Польща в Києві. Посол Республіки Польща в Кенії (2012–2015) та в НАТО (2017–2019). Заступник державного секретаря МЗС з питань безпеки та східної та європейської політики (2016–2017). Викладач Університету Civitas та кількох українських вищих навчальних закладів