Сірі зони російського рекрутингу: як на війну проти України залучають іноземців
Цього місяця Уряд України ухвалив пакет постанов, що запускає перший етап масштабної трансформації військової служби. Одним із ключових рішень став план заповнити іноземними добровольцями від тридцяти до п'ятдесяти відсотків посад штурмовиків і піхотинців, залучивши до їхнього системного рекрутингу приватні компанії.
На теперішньому етапі війни це рішення видається логічним засобом диверсифікації джерел особового складу для Сил Оборони. Зрештою, за умови продуманих і етичних механік, такий рекрутинг може стати реальною можливістю для тих, хто сам шукає опцію міграції та вищого заробітку.
Власне, іноземці брали участь у чужих війнах завжди. Одні їхали за переконанням, інші за грошима, треті опинялися на фронті проти власної волі. Жодна велика війна не обходилась без них, і російсько-українська не є винятком.
Іноземців до своєї армії не перший рік залучає й Росія, причому в куди більших масштабах. Через її рекрутинг, за даними українського Координаційного штабу, пройшли щонайменше двадцять сім тисяч людей з понад ста тридцяти країн, і це лише ті, кого вдалося ідентифікувати.
Та такий рекрутинг є наочним прикладом того, як не варто організовувати подібні процеси, зокрема з історій багатьох військовополонених іноземців, видно, що Росія часто використовує обман та примус як засоби вербування.
Хто і як опиняється в російській армії
Шістнадцять таких історій лягли в основу звіту, підготовленого Truth Hounds разом із Міжнародною федерацією за права людини (FIDH) і Казахським міжнародним бюро з прав людини на основі глибинних інтерв'ю з військовополоненими, зіставлених з відкритими джерелами й документами.
Окремі свідчення з полону майже неможливо перевірити, тож ми спирались на повторювані закономірності й утримується від того, щоб встановлювати чиюсь провину чи наперед кваліфікувати випадки юридично.
Ці історії не складаються в один портрет.
Хтось підписував контракт свідомо, розуміючи, що йде воювати, і робив це заради грошей чи громадянства РФ, а когось загнали в той самий контракт під прямою загрозою життю чи здоров'ю.
Більшість опинилася десь поміж цими полюсами, там, де згода переплетена з обманом, боргами і звуженим до межі вибором. Та хоч якими різними були ці шляхи, майже всі вони починалися з однакового – вразливостей.
Вразливості, на які спиралася система рекрутингу, існували задовго до першого контакту з рекрутером, і частина з них не має до Росії ніякого стосунку: бідність, безробіття, занепад цілих галузей економіки у країнах походження – усе те, що роками мотивує людей їхати на заробітки за кордон.
Інші вразливості народжуються вже в самій Росії та стосуються тих, кого рекрутують на її території. Трудові мігранти без урегульованого статусу не мають ані доступу до легальної роботи, ані захисту від поліції, і ця незахищеність, правова й економічна, перетворює їх на особливо зручну мішень для рекрутингу. Власне, основний механізм російського рекрутингу й полягав в інструменталізації цих вразливостей, у тому, щоб відшукати їх й обернути на важіль впливу.
Цю механіку добре видно в історіях більшості наших респондентів, хоча способи інструменталізації різнилися від випадку до випадку. Один наш респондент, громадянин Ємену, вирішив відправитись до Росії для роботи в сільському господарстві через важке економічне становище на батьківщині. Разом зі співвітчизниками він отримав пропозицію працевлаштування на фермі, оформлену через посередницьку компанію в Ефіопії, яка взяла на себе оплату дороги й віз.
Ніякої ферми не виявилось, і невдовзі після прибуття групу перевезли на військову базу в Мордовії, дали підписати документи російською й відправили на військову підготовку.
Інший наш респондент, громадянин Марокко віком близько двадцяти років, приїхав до РФ вчитися на лікаря як і тисячі інших іноземних студентів. Під час поліцейської перевірки його затримали нібито через невідповідність у реєстрації. За його словами, чоловіка побили, а потім відвели до окремої кімнати й поклали перед ним військовий контракт. Коли він відмовився, йому пояснили, що підпише у будь-якому разі: якщо не тут, то у в'язниці, і зрештою він підписав.
Ця історія показує, що ризик полягає не лише в боргах чи бідності, а і в самому статусі іноземця в Росії, навіть за умов легального перебування.
Однак, визнання вразливості не зобов'язує бачити в цих людях лише жертв. Універсальний наратив про жертву викривлює не менше, ніж ярлик найманця – значна частина респондентів діяла свідомо.
Так, колишній дорожній підрядник із Непалу втратив бізнес у пандемію і пояснював свій вступ до армії просто потребою в грошах. Громадянин Гани приїхав до Росії вчитися, та зрештою підписав контракт, бо сума, необхідна для оплати всієї навчальної програми, виявилась вищою за очікувану. Тобто, нерідко це самостійний вибір, зроблений в умовах, що залишали небагато прийнятних варіантів, і саме тому необхідно враховувати обидва виміри (і самостійність частини рішень, і вразливість, що їх обмежувала), ніж зводити людину до жертви чи до прагматичного набувача вигоди.
Одне зі спостережень виявилося несподіваним і змусило нас уважніше поставитися до питання про суб'єктність рекрутованих, адже чимало респондентів, коли йшлося про бажану країну репатріації, віддавали перевагу Росії, або принаймні серйозно розглядали такий варіант.
Окрім очевидного пояснення щодо того, що полонені іноземці побоюються повертатися на батьківщину через загрозу кримінального переслідування за участь в конфлікті на боці іншої держави, принаймні від кількох респондентів ми почули про першочерговість фінансової мотивації. До того ж, фінансова мотивація до повернення в Росію помітна навіть серед тих, хто був уведений в оману щодо умов служби або їхав на цивільну роботу. Окрім цього, це свідчить про недооцінку власних ризиків, повʼязаних із поверненням до Росії, коли ймовірність знову опинитися на фронті до уваги фактично не береться, чому сприяє й доволі ідеалізований образ Росії, поширений у багатьох країнах походження цих людей.
Військовополонені іноземці між двома правовими режимами
Та незалежно від того, як людина опинилась в армії, у полоні визначальним стає її юридичний статус – і він у випадку іноземних бійців виявляється подвійним, бо ставить їх під дію двох правових режимів.
З погляду міжнародного гуманітарного права, ці люди здебільшого комбатанти, адже абсолютна більшість з них входили до складу російських збройних сил, а отже, при захопленні вони отримують статус військовополонених і захист за Третьою Женевською конвенцією. Та сама рамка визначає й порядок повернення.
Стаття 118 Конвенції передбачає, що після завершення активних бойових дій військовополонених звільняють і репатріюють, причому до сторони, на боці якої вони воювали, тобто до РФ, незалежно від громадянства.
Коментар Міжнародного комітету Червоного Хреста допускає відмову від такого повернення, але лише за наявності обґрунтованих підстав боятися переслідування. Та й діє ця можливість щонайраніше після завершення бойових дій, а під час війни повернення на практиці прив'язане до логіки обміну, погодженого з Росією.
Паралельну відповідь пропонує міжнародне право прав людини, хоча й для іншого контексту. Палермський протокол, основний міжнародний документ, що захищає жертв торгівлі людьми, зобов'язує держави сприяти поверненню таких осіб до країни походження. Але він створювався для мирного часу і не містить правил для ситуацій збройного конфлікту, де МГП лишається пріоритетним правовим режимом.
Людина, яку рекрутували обманом і яка водночас є військовополоненою, опиняється в правовій прогалині: два режими, кожен з яких до неї теоретично застосовний, просто не були розроблені для ситуації, коли вони накладаються одночасно. Цю прогалину намагаються заповнити в академічній дискусії, дослідниця Матильда Гілліс пропонує поняття "forced foreign fighters" і доводить, що тих, кого ввели в оману чи примусили до участі у війні, варто повертати на батьківщину, а не до сторони, якій вони служили формально, – утім поки що це суто аргумент в триваючій дискусії. У практичній площині заповнення цієї прогалини потребуватиме одночасного застосування норм МГП, права прав людини і законодавства про протидію торгівлі людьми.
Готового механізму, який розв'язував би цю суперечність, поки немає, і це видно на практиці.
Іноземні бійці залишаються в українських таборах для військовополонених, і обмін для них є вкрай малоймовірним, адже він відбувається за списками, які узгоджують Україна і Росія, а Росія вносить туди виключно власних громадян. До того ж, питання можливої репатріації нерозривно пов'язане з ширшим контекстом, адже тисячі українських громадян лишаються в російському полоні, і Україна має правове зобов'язання докладати зусиль до повернення власних громадян.
Хоча першочергово, відповідальність лежить на російській державі як організаторі цієї системи, більшість наших рекомендацій звернені не до неї, а до тих країн, з яких походять рекрутовані, бо саме там система знаходить своїх людей. Зокрема, ми рекомендували цим країнам навчитися розрізняти тих, хто поїхав свідомо, і тих, кого ввели в оману чи змусили, бо від цієї різниці залежить, кого переслідувати, а кого захищати.
Окрім цього, цим державам варто братися насамперед за рекрутерів і посередницькі мережі, а не лише за самих бійців, які найчастіше є радше наслідком цієї системи, ніж її ланкою.
Важливим є і попереджати тих, хто в найбільшій небезпеці, трудових мігрантів і студентів, ще до того, як вони опиняться в Росії. Дипломатична активність цих держав залишається нерівномірною, нещодавній організований Україною візит представників чотирнадцяти дипломатичних місій до місця утримання іноземних полонених свідчить про певне пожвавлення, але більшість держав помітної ініціативи досі не виявила.
Наостанок варто наголосити, що проблема не в самому залученні іноземців. Будь-яка велика війна так чи інакше призводить до того, що сторони залучають іноземців, і це ще не робить російсько-українську війну чимось винятковим.
Проблема в тому, як саме це робить Росія, а вона показує майже повний набір того, чого робити не варто було б, зокрема, відшукує найвразливіших по різних кінцях світу, вводить їх в оману щодо того, куди й на що вони їдуть, а декого просто змушує силою підписати контракт.
Через це постає завдання, якого попередні війни перед правом так гостро не ставили. Тих, хто потрапляє в український полон, треба якось розділити, відокремити жертв торгівлі людьми від тих, хто пішов воювати свідомо, і для перших знайти шлях додому (якщо вони самі цього хочуть), а не назад до Росії.
Завдання це непросте з правового боку, бо наявні рамки, як ми бачили, готової відповіді не дають, і відрізнити жертву від добровольця, а тоді обґрунтувати її повернення до країни громадянства в умовах триваючого збройного конфлікту доведеться значною мірою на новому, ще не второваному ґрунті.
Україна цієї системи не створювала, і ці люди прийшли воювати на російському боці, та коли вони вже в полоні, розбиратися, що з ними робити далі, доводиться українській державі. І робити це варто, розглядаючи історію кожного бійця окремо, зважаючи, водночас і на його суб'єктність, і на обставини, у яких відбувався рекрутинг.
Денис Султангалієв, старший дослідник Truth Hounds