Межа контролю чи межа відповідальності? Відповідь пані Матвійчук

Пані Яна Матвійчук поставила мені чудове, і як я зрозумів, здебільшого риторичне питання — чи існує межа державного контролю, після якої він стає шкідливим?

Як частина великої візіонерської дискусії із залученням доктрин від стовпів економічної науки, питання безперечно цікаве. На жаль, у тих реаліях, в яких живе зараз Україна, умоглядність виглядає трошки недоречною. Втім, спробую відповісти у двох площинах: теорії та практики.

Щодо ідеальних моделей економіки та шляхів розвитку країни

Я з повагою ставлюся до ідей Людвіга фон Мізеса та Фрідріха Гаєка, наведених в аргументації пані Яни. Це великі мислителі. Обидва вони залишили величезний слід в історії економічної думки. Їхні праці лежать в основі сучасного класичного лібертаріанства та неолібералізму.

Бачення ринку, як найефективнішого механізму, який саморегулюється, координує рішення людей без єдиного центру управління виглядають привабливо. Особливо, без війни, за ідеальних обставин у розвиненій економіці.

Але ж давайте будемо чесними, у чистому вигляді, ані ці, ані будь-які інші економічні моделі не реалізовані в жодній країні світу. Можливо, за винятком окремих періодів в історії людства, які насправді нікому не подобалися.

Підемо за прикладами…

Британія часів промислової революції, на яку так люблять посилатися лібертаріанці, мала жорсткі торговельні обмеження, колоніальну монополію і протекціоністські закони, на кшталт, "хлібних", які було скасовано аж у 1846 році.

Побудова цієї ліберальної економічної формації супроводжувалось критичним рівнем експлуатації праці, в тому числі дитячої. Повною відсутністю трудового законодавства, системи соціальних гарантій, безробіттям, безпритульністю, існуванням "робітних будинків".

"Азійські тигри" — Південна Корея, Тайвань, Сінгапур — зросли не завдяки невидимій руці ринку, а завдяки дуже видимій руці держави, яка визначала пріоритетні галузі, види економічної діяльності, інколи навіть окремі регіони і корпорації, дозволяючи широкі інтервенції при розподілі ресурсів.

Майже всі швидкозростаючі країни Азії використовували проактивну індустріальну політику і набір підтримуючих інструментів таргетованої підтримки (податкові пільги, експортні зони, прямі субсидії, захисні тарифи, здешевлення кредитування, управління валютним курсом, державні закупівлі та інші). Так, накопичений досвід був різним, але успішна структурна трансформація рідко була дією лише ринкових сил, хіба що окрім Гонконгу.

Україна прагне до ЄС. Але в Євросоюзі немає laissez-faire. Там є жорстка регуляторна система: від харчових стандартів до фінансової звітності, від екологічних норм до захисту праці. Євроінтеграція, про яку так любить говорити бізнес, це більше регуляцій, а не менше. Просто якісніших і передбачуваніших.

Отже, вільний ринок у його абсолютному вигляді — інтелектуальна конструкція, зручна для університетських семінарів. У реальному світі держава завжди встановлює правила.

І коли бізнес скаржиться на "надмірний контроль", він нерідко ніби виводить себе за межі держави і суспільства, починає існувати у відриві від контексту: ситуації в країні, суспільного запиту, державного інтересу і потреб безпеки.

Насправді ж, будь-який підручник із сучасної політології пояснює просту річ: свобода підприємця існує тому, що держава забезпечує безпеку, правопорядок і захист власності. Підтримання цієї системи, яка є продуктом суспільного договору, відображеного у Конституції і законах, потребує фінансування.

Тому скрізь і завжди межа державного контролю виходить не з ідеальних економічних моделей, а з реальних суспільних інтересів та завдань забезпечення розвитку і безпеки держави.

Цю межу визначають законом, який у демократичних країнах приймається законодавчим органом, який діє у відповідності до своїх правових повноважень.

Суспільний договір – це коли домовленості виконують всі

Шановна пані Яна ставить нас перед дилемою: або "економіка довіри", або "економіка контролю". Це риторично ефектно, але інтелектуально нечесно.

Вихідна проблема ж не саме регулювання, а часто-густо поведінка самого бізнесу, який всупереч суспільному договору починає думати не категоріями "загального блага", як його бачив Аристотель, чи французькі вчені-енциклопедисти. А поводить себе, прямо скажемо, так як уявляв Маркс, а не Гаєк.

Саме тому досі в Україні квітне тінь. Тінь, яка не боїться "світла", яка корумпує чиновника, відповідального за правозастосування – власне за дотримання "межі". А так бути не повинно.

За різними оцінками, тіньова економіка в Україні становить від 30 до 40% ВВП. А в окремих секторах, як от роздрібна торгівля, цифри тінізації навіть вищі. Це не статистична похибка. Мова йде про трильйон гривень податкових надходжень, які щороку не надходять до бюджету.

Ті, хто працює в тіні, не звертають уваги на регуляторні норми. Вони їх просто ігнорують. І поки ми ведемо філософські дискусії про межі контролю, вони спокійно конкурують із легальним бізнесом, демпінгуючи на ринку і "оптимізуючи" свої зобов'язання.

За прикладами далеко ходити не потрібно. Лише в цьому році завдяки роботі БЕБ та Генеральної прокуратури було розкрито десятки історій з відомими брендами, які роками "сиділи" у тіні, займаючись податковою оптимізацією.

Чи така практика прийнятна для "білого бізнесу", чи вважає він чесною таку "конкуренцію" на ринку. Ті, хто представляє клуб "білого бізнесу" кажуть, що ні. Тому довіра в економіці – це прекрасно. Але! Без надійних механізмів верифікації і контролю вона перетворюється на наївність, яка не забезпечує, а спотворює. І саме тому контроль необхідний. Не для того, щоб тиснути на чесних, а щоб вирівняти умови гри. Забезпечити дотримання суспільного договору.

І про "межу"…

Якщо контроль здійснюється ефективно, за законом та в повному обсязі, жодної потреби у додаткових засобах контролю на законодавчому рівні нема. Все, це і є межа.

Якщо контроль не ефективний, здійснюється не в повному обсязі та із вибірковим застосуванням закону – проблема не у законодавчих змінах.

Простіше кажучи, якщо закон щось забороняє, але на практиці система контролю не діє, не застосовується або застосовується вибірково — це питання правозастосування, а не пошуку чарівного законодавчого рішення. Дисципліна чиновника, не законодавця.

На жаль, шановна пані Яна не уточнила щодо яких змін до законодавства підходила до неї бухгалтер і юрист. Але зміни, що стосуються обліку алкогольних напоїв протягом великої війни, вносилися двічі, а не щокварталу. Вони були викликані необхідністю подолання тіньового ринку алкогольної продукції і мали цілком зрозуміле пояснення і чітко вимірюваний результат.

Лише у 2024 році надходження від детінізації ринку лікеро-горілчаної продукції (ЛГП) принесли держбюджету +3,3 млрд грн порівняно з аналогічним періодом 2021 року, що склало +43,5%.

Тому давайте не будемо протиставляти "довіру" і "контроль". Ці явища нерозривно пов'язані.

Скандинавські країни — Данія, Швеція, Норвегія — досі мають одне з найвищих у світі податкове навантаження, одну з найбільш розвинених систем соціальних гарантій, і один із найбільш конкурентоздатних приватних секторів.

Чому? Тому що там висока якість державних інституцій, передбачуваність правил і реальна боротьба з тіньовим сектором. Вони не обирали між "контролем" і "свободою", вони побудували систему, де обидва елементи доповнюють один одного.

І у нас немає іншого шляху крім забезпечення рівних, прозорих, передбачуваних умов для господарювання для всіх субʼєктів.

Правила мають бути зрозумілими, стабільними і пропорційними. Там, де є зайва бюрократія — її треба скорочувати.

Там, де норми суперечать одна одній — суперечності будемо прибирати.

Там, де контроль перетворюється на інструмент тиску на конкретний бізнес замість боротьби з реальними порушниками — це треба зупиняти.

Над цим і працюю.

Данило Гетманцев, голова Комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики