Коли уряд змінює не парламент. Головний урок відставки Свириденко

Новина про те, що Юлія Свириденко залишає посаду прем'єр-міністерки, стала головною політичною несподіванкою кінця минулого тижня. Про це 12 липня оголосив президент — ще до того, як вона сама подала відповідну заяву до Верховної Ради.

Далі формально все відбулося відповідно до Конституції: прем'єр-міністерка написала заяву, а парламент розглянув її. Проте фактична послідовність подій була перевернута, і саме це найбільше насторожує.

Що ж не так

Стаття 115 Конституції України передбачає два способи дострокової відставки прем'єр-міністра: подання ним заяви про відставку до Верховної Ради або ухвалення парламентом резолюції недовіри Кабінету Міністрів. В обох випадках президент у цій конструкції не є суб'єктом ініціативи.

Натомість у ситуації зі Свириденко послідовність була демонстративно іншою: спочатку — публічна заява Володимира Зеленського про те, що "для змін потрібне оновлення". Жодних конкретних управлінських провалів уряду при цьому не назвали. Натомість із контексту очевидно, що рішення було продиктоване зовсім не оцінкою ефективності роботи Кабміну.

Уже наступного дня до Верховної Ради надійшла заява Юлії Свириденко про відставку. Хоча формально вона пішла "за власним бажанням", фактично лише юридично оформила кадрове рішення, яке вже було ухвалене й публічно анонсоване на Банковій.

Це не дрібниця протоколу. Коли фактичним ініціатором відставки виступає президент, а визначений Конституцією суб'єкт (сама прем'єр-міністерка або парламент) лише формально виконує це рішення, стирається розмежування повноважень, на якому ґрунтується парламентсько-президентська модель державного правління. Кабінет Міністрів перестає бути підзвітним Верховній Раді й залежним від довіри парламентської більшості. Натомість він перетворюється на структуру, яка змінюється за рішенням президента, замаскованим під добровільну відставку.

Прецедент, коли це відбувається без публічного спротиву ні з боку самої прем'єр-міністерки, ні з боку монобільшості, закріплює модель, за якою уряд є похідним не від парламентської більшості, а від конфігурації впливу в Офісі президента.

Варто згадати й про звітування. 17 грудня 2025 року Верховна Рада ухвалила закон, який зобов'язує міністра особисто звітувати про виконану роботу перед профільним комітетом і в сесійній залі під час розгляду питання про його звільнення за власною заявою. Це саме той випадок, адже Свириденко йде у відставку формально "за власним бажанням", а отже, за задумом авторів закону, кожен член уряду мав би публічно прозвітувати перед парламентом про результати своєї роботи.

Проте закон досі не підписаний президентом, хоча конституційний строк на його підписання — 15 днів — давно минув. Немає підпису — немає й обов'язку звітувати. Вийшло майже символічно: інструмент, який міг би змусити уряд публічно пояснити причини відставки, виявився заблокованим саме тоді, коли вперше міг бути застосований.

Показово й те, що логіка "швидкого реагування" на кадрові питання працює вибірково. Після листопадового викриття корупційної схеми в енергетиці за участю наближеного до президента бізнесмена, коли під слідство потрапили чотири міністри різних періодів, а сам Кабмін виявився ураженим системною корупцією на рівні державних підприємств, ішлося лише про звільнення двох профільних міністрів. І жодного разу не пролунала ініціатива про відставку уряду в цілому.

Коли в лютому вже колишньому міністру енергетики та юстиції Герману Галущенку повідомили про підозру в межах цієї ж справи, це також не поставило під сумнів існування Кабінету Міністрів як такого. Уряд, дотичний до найбільшого корупційного скандалу часів повномасштабної війни, спокійно допрацював до літа. Натомість кадрову ротацію без жодного публічно названого управлінського провалу провели за лічені дні.

Це саме по собі дає відповідь на питання, чим насправді керується логіка кадрових рішень на Банковій: не масштабом проблеми, а тим, наскільки вона зачіпає перерозподіл впливу всередині президентської команди.

Електоральна імітація

У мирний час подібне перезавантаження уряду виборці могли б оцінити на наступних виборах. Вони могли б підтримати президентський курс або покарати владу за кадрові рокіровки, які не дали реальних результатів.

Воєнний стан унеможливлює цей механізм: вибори не проводяться і найближчим часом проводитися не можуть. Це означає, що суспільство позбавлене єдиного легітимного інструменту, за допомогою якого могло б дати політичну оцінку рішенням влади.

Саме в цьому вакуумі кадрова ротація в Кабінеті Міністрів починає виконувати не управлінську, а імітаційну функцію — фактично підміняючи собою відсутність виборів. Замість реальної зміни влади суспільству демонструють оновлення складу уряду й інколи навіть нові обличчя.

Це дозволяє владі періодично створювати видимість відповіді на суспільний запит на зміни, не ризикуючи при цьому реальною втратою контролю. Адже нового прем'єр-міністра погоджує та сама президентська команда, парламентська більшість формально залишається незмінною, а рішення про те, хто очолює уряд, і надалі ухвалюється не виборцями і навіть не повною мірою парламентом, а на Банковій. Це, мабуть, найнебезпечніший наслідок ситуації.

У демократії, яка на час війни позбавлена виборчого запобіжника, кожна така кадрова заміна без прозорих публічних підстав і без справжньої парламентської ініціативи стає ще одним кроком до нормалізації практики, за якої зміна влади відбувається не через конституційну процедуру, а через політичне призначення.