Ми пишемо уряду листи, але на конверті немає адреси

 Вчора я зловив себе на дивному відчутті: я гортав тексти про зміну уряду — колонки конституціоналістів, пости економістів, репортажі з кулуарів Ради — і всі вони, написані розумними людьми з різними біографіями і різними температурами гніву, дивилися в один горизонт, наче п'ятеро людей стоять біля одного вікна і сумлінно, кожен своїми словами, описують один краєвид. Описи різнилися деталями, але вікно було одне.

Мене як методолога це зачепило більше, ніж сама відставка, бо коли розумні люди бачать однаково — це говорить не про людей, а про рамку, всередині якої вони дивляться на щось, що вони ідентифікують саме як проблему. А ще про те, що сама рамка лишається невидимою.

Реакції на ротацію уряду вклалися в чотири жанри:

Кадровий. Тут опинилися ті, хто обговорюють — хто саме заходить і хто сильніший менеджер;

Менеджерський. Тут розмови йшли про те, якою має бути програма нового Кабміну;

Конституційний. Дискусії серед цієї аудторії точилися про перевернуту послідовність відставки і ротацію, що за відсутності виборів виконує імітаційну функцію;

Жанр інституційної пам'яті. В цьому обговорені можна зібрати тих, хто бідкається про те, що кожне "обнулення" уряду унеможливлює довгу гру.

Кожен із цих текстів по-своєму точний. Але всі чотири відповідають на питання "як зробити уряд кращим" і майже ніхто не ставить питання "чому система стабільно відтворює саме такі уряди і саме такі ротації". А це різні питання, і друге, як на мене, важливіше.

Донелла Медоуз, одна з засновниць підходу до мислення системами, сформулювала правило, яке варто повісити над столом кожного, хто пише про державу: мету системи визначай не за її деклараціями, а за її стійкою поведінкою (Meadows, Thinking in Systems, 2008). Ну що ж, подивімося на поведінку, відклавши декларації?

Уряд, дотичний до найбільшого корупційного скандалу повномасштабної війни, спокійно допрацьовує до кінця наступного літа, а ротацію без жодного публічно названого провалу проводять за лічені дні. Програму діяльності уряду на 342 сторінки парламент не голосує взагалі, і сформований Кабмін каденції 2025-2026 цілий рік працює без вотуму довіри, чого ніхто не помічає. Закон про звітування міністрів при відставці лежить непідписаним рівно до моменту, коли вперше міг би бути застосований. Звіт прем'єрки триває чотири хвилини і завершується оплесками стоячи.

Якщо скласти ці факти докупи, то картина зламаної машини перестає бути правдивою. Ми тепер бачимо машину, яка працює фактично бездогано, просто її реальна мета не збігаєтсья з декларованою.

Декларована мета уряду — це ефективне врядування в умовах війни. Фактична, яку видно з поведінки, це утримання керованості політичного поля. З точки зору цієї мети минулий тиждень це не дисфункція, а нормальна поведінка системи. Сюди вписується конфлікт між міноборони та генштабом, сварки збройних лоббі, бурління в армійських верхівках, ропіт цивільних — це все те тло на фоні якого система починає діяти саме в такий спосіб який ми бачимо.

З системної рамки видно три речі, невидимі з інструментальної.

Перша: ротація — це клапан.

Один із депутатів сказав журналістам майже дослівно: випустити пару через урядові зміни — це вже традиція. В його жарті точності опису механізму роботи системи більше ніж в аналітичних записках деяких відомих оглядачів. Пітер Сенге назвав цей архетип "підміною проблеми" (Senge, The Fifth Discipline, 1990): симптоматичне рішення не просто не розв'язує фундаментальну проблему, воно атрофує здатність до неї підійти, бо щоразу знімає тиск, який міг би до цього привести.

В контексті уряду, кожна ротація це доза знеболювального: біль минає, хвороба прогресує, залежність зростає. Але в цього архетипу є друга фаза: знеболювальне з кожною дозою діє слабше. Дивіться самі, поки писалася ця колонка, механізм почав збоїти прямо на очах — уперше ротація не скинула суспільний тиск, а згенерувала його: людей збирають на вулицю проти самої практики перестановок без пояснень. 16 липня о 9:00 проанонсований протест біля театру Франка у Києві. Але вслухайтеся, якою мовою говорить це обурення: "поверніть міністра". Навіть протест проти машини, що перемелює людей, вимагає повернути в неї конкретну людину.

Друга: система переварює суб'єктність.

Заберімо прізвища і подивімося на голий патерн. Міністр, який набирає власну популярність одразу йде на виліт.

Міністр, який підписує з зовнішнім партнером зобов'язання щодо реформ — просимо на виліт.

Міністр, який заради реформи конфліктує з впливовою групою — будь ласка, на виліт.

Поодинці кожен випадок має своє затишне пояснення, але системний аналіз вчить не тлумачити кожну хвилю окремо там, де видно течію: система послідовно видаляє елементи, які набувають власної суб'єктності, — і це не чиясь злоба, це властивість конфігурації, у якій єдиним джерелом легітимності є одна точка.

Найчесніші з коментаторів уже намацують цю течію — коли пишуть, що лояльність замість ефективності це хвороба кожного українського президента, то описують патерн, старший за будь-яку окрему владу. Але навіть найзіркіші, назвавши систему, наступним реченням шукають їй прізвища — бо рамка, у якій зло має обличчя, втішніша за рамку, у якій зло має архітектуру. Пропишу це ще раз: обличчя зла та архітектура зла — це дві великих різниці.

Третя, найнеприємніша для авторів програм: у цих текстах немає адресата.

"Уряд має перетворитися на центр вироблення політик" — теза, під якою я підпишуся обома руками, але уряд, який щойно замінили без пояснення причин, за визначенням не є суб'єктом власної трансформації. Ми пишемо детальні листи — і не помічаємо, що на конверті немає адреси, нема поштової скриньки, відсутня .com

Тут мала би початися частина "що робити", і я розчарую тих, хто чекає тринадцятого пріоритету до наявних дванадцяти. Медоуз описала ієрархію точок впливу на систему і цю ієрархію дуже просто можна перекласти на нашу ситуацію:

• найслабші — параметри і кількість міністерств;
• сильніші — правила гри;
• ще сильніші — контури зворотного зв'язку, які працюють незалежно від доброї волі центру;

Підписаний закон про звітування це контур. Фінансова автономія громад це контур. Незалежність антикорупційної інфраструктури, яку минулого літа відстояла вулиця, а не інституції, це теж контур і найважливіший системний факт цієї війни після стійкості фронту. Працює тут і закон необхідного різноманіття Ешбі (Ashby, 1956): керуюча система мусить мати не менше внутрішнього різноманіття, ніж середовище, яким керує.

Війна, технологічна революція, переговори з ЄС — середовище безпрецедентної складності; вертикаль з однією точкою ухвалення рішень має різноманіття однієї точки. Вона не впорається не тому, що там погані люди, а тому, що це математично неможливо — скільки облич не міняй. Інклюзивність — не ввічливість до громадянського суспільства. Це закон Ешбі. Але хто ж читає ці старі книжки…

Проте над контурами у драбині Медоуз стоїть останній щабель: парадигма, з якої система виростає, — уявлення про те, що можливо, що нормально і що має значення. І тут найпоказовіше спостереження тижня: обговорювали оборону, економіку, енергетику, ділили міністерства — культура не прозвучала взагалі.

Мені зауважать: є віцепрем'єрка з гуманітарної політики. Так, але посада — це структура, а мене цікавить парадигма: жодна дискусія навіть не торкнулася питання, якою рамкою новий уряд мислитиме.

І тут парадокс, повз який дивно проходити мовчки. Україну очолює перший в її історії президент з креативної індустрії — людина, яка двадцять років професійно виробляла смисли і продавала українську семантику на експорт задовго до того, як слово "наратив" оселилося в пресрелізах.

Ця людина знає ціну культурі ремеслом. І саме за її каденції, у розпал війни, що ведеться зокрема за семантичний вимір, культура так і не стала способом мислення держави. Це не докір Президентові — це найточніша ілюстрація всієї колонки: парадигма системи сильніша за біографію її керівника, і система, яка мислить культуру рядком видатків, перемелює навіть особистий досвід продюсера на чолі держави.

Дуглас Норт, нобелівський лауреат з економіки, дійшов наприкінці життя висновку, що звучав єрессю для його цеху: траєкторію країни визначають не формальні інститути, а системи уявлень під ними — саме тому імпорт правильних законів так рідко спрацьовує (North, 2005). Противник це розуміє краще за нас: він нищить архіви, музеї і друкарні, він убиває письменників — бо воює не з галуззю, а з рамкою. Центр тяжіння, який так безпомилково бачить ворог, у нас не заслужив навіть згадки в тиждень, коли країна обирала собі уряд, нехай і в кабінетах на Банковій.

Наостанок пропоную експеримент, який кожен читач може провести сам, бо системна гіпотеза, на відміну від публіцистичної, зобов'язана давати перевірюване передбачення. Якщо описаний механізм справжній, наступна ротація уряду відбудеться приблизно влітку наступного року — незалежно від результатів нового Кабміну, бо клапан спрацьовує тоді, коли накопичується тиск, а не тоді, коли є за що звільняти. Є і друга гілка: якщо теперішній тиск вулиці вперше конвертується не в повернення облич, а в постійний контур зворотного зв'язку, механізм зміниться і я з радістю публічно визнаю помилку.

Збережіть цю колонку. Одне з двох станеться неминуче і тоді ми нарешті поговоримо не про вікно, а про краєвид за ними.

Денис Блощинський