Після танків. Як Росія вибудовує систему окупації

Окупація не закінчується там, де зупиняються танки. Після захоплення території Росія починає перебудовувати все середовище, у якому живе людина: роботу судів і шкіл, релігійних громад, стосунки між людьми та уявлення дітей про власне майбутнє.

Коли цього року ми в "Детекторі медіа" ініціювали окрему спецномінацію премії "Честь професії" для матеріалів про життя українців у тимчасовій окупації, нам було важливо привернути увагу саме до цього досвіду. П'ять журналістських робіт, які журі відібрало до фіналу, розповідають про різних людей і різні прояви окупації. Однак разом вони показують значно більше — систему, за допомогою якої Росія прагне не лише захопити територію, а й надовго підпорядкувати життя на ній.

Спочатку приходять російські військові. Потім з'являються катівні, фільтраційні процедури, кримінальні справи і окупаційні суди. Згодом — нові шкільні програми, молодіжні воєнізовані організації, контроль над релігійними громадами та пропаганда, яка поступово витісняє українську ідентичність.

Викрадення працівників Запорізької АЕС, використання цивільних як примусової робочої сили, депортація та мілітаризація дітей, переслідування релігійних громад — це не ізольовані історії. Разом вони показують, як Росія прагне контролювати не лише територію, а й повсякденне життя людей, їхні зв'язки, переконання та майбутнє.

Найкраще цю логіку видно в репортажі Олександра Носка для видання "Перший Запорізький", який став переможцем спецномінації "Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації" премії "Честь професії". Його герої — працівники Запорізької атомної електростанції, для яких окупація почалася не з нових законів, а зі страху.

Після захоплення Енергодара російські військові не могли змусити десятки тисяч людей підтримати нову владу. Натомість вони створили атмосферу, у якій будь-який прояв нелояльності ставав небезпечним. Працівників ЗАЕС викрадали без пояснень — вдома, дорогою на роботу, просто посеред міста. Родичі тижнями не знали, де вони перебувають. Людина могла зникнути без офіційного затримання, без звинувачення і без зв'язку із зовнішнім світом.

Кожне таке викрадення було спрямоване не лише проти конкретної жертви. Його бачили тисячі інших жителів. Місто швидко засвоювало нові правила: менше говорити телефоном, не ставити зайвих запитань, не довіряти навіть знайомим, уникати будь-яких публічних проявів проукраїнської позиції.

Страх ставав не побічним наслідком окупації, а її інструментом. Але сам по собі страх не здатний утримувати окупацію роками. Він лише відкриває шлях для наступного етапу — перетворення насильства на повсякденну систему управління.

Після страху приходить "закон"

Саме зі страху ця система починається. Якщо він змушує людину мовчати, то далі Росія прагне зробити насильство частиною нового порядку. Це особливо помітно, якщо прочитати разом п'ять журналістських робіт, які увійшли до фіналу спецномінації "Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації". Разом вони показують не окремі злочини, а архітектуру окупації.

Після російських військових приходять співробітники ФСБ, поліція, окупаційні суди, адміністрації, школи, пропагандисти. Окупація поступово перестає бути лише військовою присутністю і стає новою моделлю життя.

У репортажі Олександра Носка про Енергодар добре видно, як цей процес відбувався навколо Запорізької АЕС. Спочатку людей викрадали, потім з'явилися сфабриковані кримінальні справи, обвинувачення в "тероризмі" чи "екстремізмі", судові процеси й багаторічні вироки. Свавілля поступово набувало вигляду законності.

Інженера ЗАЕС Сергія Потинга російський суд засудив до 19 років колонії. Його дружину Ірину затримали лише для того, щоб під тортурами змусити повідомити місце перебування чоловіка. Іншого працівника станції, Сергія Спартесного, після катувань засудили до 12 років колонії суворого режиму. Так репресія перестає бути тимчасовим актом насильства і стає інституцією.

Інший вимір цієї системи показує репортаж Еліни Суліми (ZMINA) про Олену Ягупову. Після викрадення окупанти повідомили її рідним, що жінку нібито депортують на підконтрольну Україні територію. Насправді це була інсценізація. Разом з іншими цивільними її передали російським військовим, які використовували людей як безоплатну робочу силу. Чоловіків змушували рити окопи й будувати оборонні споруди. Жінки прибирали, прали та готували для військових. Олена зазнали сексуального насильства.

Формально цих людей не існувало. Вони не були військовополоненими, не проходили через суд і не перебували в офіційних списках. Їх просто використовували, поки це було потрібно. Особливо промовистим є фінал цієї історії. Людей звільнили не під час обміну і не завдяки міжнародним місіям. До місця утримання приїхали російські поліцейські, які повідомили, що жодної законної "депортації" не було, дозволили повернутися додому й наказали мовчати.

Повернувшись на підконтрольну Україні територію, Ягупова домоглася, щоб слідчі задокументували всі епізоди примусової праці. Вона стала першою людиною в Запоріжжі, яка отримала офіційний статус жертви торгівлі людьми через злочини, вчинені під час окупації.

Мені здається показовою ще одна особливість російської моделі. Вона створює систему злочинів, а Україна змушена паралельно створювати систему їх документування.

Однак окупація не закінчується людьми, яких викрали. Якщо катівні потрібні для підкорення сьогодення, то школа потрібна для контролю над майбутнім.

Найдовший проєкт окупації — діти

Цю ланку окупаційної системи документують два матеріали — розслідування Інни Гадзинської і Тимофія Крамаріва для texty.org.ua про двох кадетів та репортаж Жанни Безп'ятчук і Мар'яни Матвейчук для BBC News Україна про "Юнармію".

Герої першого — українські сироти Стас Балицький і Коля Сєдих. У дитинстві вони росли в інтернатах на окупованій Донеччині, куди регулярно приїжджали російські військові, бойовики та представники окупаційної влади. Вони привозили продукти, подарунки, прапори, розповідали про "героїв Донбасу". Для дітей, позбавлених батьківської опіки, людина у військовій формі ставала не окупантом, а дорослим, який приносив їжу й увагу.

Згодом українські прапори зникли. Їх замінили російські символи, "уроки мужності", кадетські класи, "Юнармія" та культ війни. Після початку повномасштабного вторгнення обох хлопців вивезли до Росії. Там вони закінчили кадетські корпуси. Сьогодні один служить рядовим російської армії, інший навчається у Московському вищому військовому командному училищі.

Їх легко назвати зрадниками. Але розслідування ставить складніше питання: у який момент дитина перестає бути жертвою і стає інструментом злочину?

Відповідь частково дає другий матеріал — репортаж BBC про "Юнармію". Дванадцятирічний Сергій, який навчався в школі на окупованій Херсонщині, відмовився вступати до цієї організації. Він добре пам'ятає, як щодня бачив різницю між собою і юнармійцями. Для членів руху — окремий стіл у їдальні, подарунки, медалі, поїздки, прихильність учителів. Для інших — булочка з чаєм і постійне відчуття, що вони належать до менш привілейованої групи. Це інший тип насильства. Тут не застосовують катівні. Натомість дитині щодня показують, що лояльність винагороджується. Паралельно її навчають розбирати автомат, керувати дронами, проходити тактичну підготовку, а на уроках пояснюють, що Україна — "історична помилка", а російська армія нібито продовжує боротьбу з "нацизмом".

За підрахунками BBC, лише за перші вісім місяців 2025 року "Юнармія" провела на окупованій Донеччині понад 1200 заходів, більшість із яких була безпосередньо пов'язана з військовою підготовкою.

Історії Сергія, Колі та Стаса описують різні етапи одного процесу. Спочатку дитині змінюють середовище. Потім — систему цінностей. А після повноліття вона може опинитися в армії держави, яка окупувала її дім.

Під контроль — навіть віра

Якщо катівні підкоряють людину страхом, а школа формує нову лояльність, то релігійні громади становлять для окупаційної влади іншу проблему. Це простір довіри, який вона не контролює. Саме тому після захоплення територій Росія починає тиснути на незалежні церкви. Документальний фільм Данила Мокрика і Костянтина Нечипоренка для The Kyiv Independent "Не буде Бога, крім їхнього" показує, як це відбувалося в окупованому Мелітополі.

Його герої — єпископ п'ятидесятницької церкви Дмитро Бодю, пресвітер Михайло Брицин, пастор Ігор Іващук і греко-католицький священник Олександр Богомаз. Усіх їх об'єднує одна історія: викрадення, допити, заборона громад, конфіскація церковного майна або вимушений виїзд.

Окупаційна влада пояснювала переслідування звичними для себе звинуваченнями — екстремізм, співпраця із західними структурами, незаконна діяльність.

Так само, як працівників ЗАЕС називали шпигунами, а цивільних — терористами, незалежні релігійні громади перетворювали на "небезпечний елемент". Йшлося не лише про свободу віросповідання. До окупації протестантські громади Мелітополя були одним із центрів взаємодопомоги. Вони підтримували родини, займалися благодійністю, об'єднували людей, які довіряли одне одному більше, ніж державним інституціям. Саме такі горизонтальні зв'язки і становлять загрозу для будь-якого окупаційного режиму.

Особливо показовою є історія баптистської церкви "Благодать". Її будівлю вже конфісковувала радянська влада у ХХ столітті, а громаду звинувачували у шпигунстві. Після відновлення незалежності України церкву вдалося повернути. Після російської окупації її забрали вдруге. У цьому легко впізнати знайому логіку. Росія не вигадує нову модель управління окупованими територіями. Вона відтворює практики, які вже використовував Радянський Союз: криміналізує нелояльних, підпорядковує незалежні інституції та залишає лише ті організації, які готові працювати на державу.

Саме тому переслідування церков не є окремою історією про релігійну свободу. Воно виконує ту саму функцію, що й катівні, суди чи "Юнармія": позбавити людей середовищ, де вони можуть довіряти одне одному більше, ніж окупаційній владі.

Система, що залишається

Росія не просто утримує окуповані території силою. Вона послідовно перебудовує середовище, у якому живе людина.

Спочатку з'являється страх. Викрадення, катівні, показові репресії змушують людей мовчати.

Потім насильство набуває вигляду закону. Окупаційні суди, кримінальні справи й колонії створюють ілюзію легальності того, що починалося як свавілля.

Паралельно Росія працює з майбутнім. Через школу, "Юнармію", кадетські корпуси, дитячі табори й пропаганду вона формує покоління, для якого служба в російській армії має здаватися природною.

І нарешті вона підпорядковує простори, де люди можуть зберігати незалежність: церкви, громади, місцеві зв'язки, будь-які осередки довіри.

Викрадення працівника ЗАЕС, історія Олени Ягупової, долі Колі Сєдих і Стаса Балицького, шкільна їдальня дванадцятирічного Сергія та переслідування християнських громад у Мелітополі — це не п'ять різних сюжетів. Це п'ять способів показати одну систему. У кожній із цих історій Росія використовує різні інструменти — страх, примус, пропаганду, винагороду або контроль. Але мета незмінна: зробити так, щоб людина втратила можливість жити поза правилами, встановленими окупаційною владою.

Саме тому всі ці історії варто читати разом. Не лише як документування окремих воєнних злочинів, а як пояснення того, що насправді відбувається після окупації. Танки можуть захопити місто. Але втримати його вони не здатні. Для цього Росія вибудовує цілу систему — і саме її журналісти зафіксували в цих п'яти роботах.

Матеріал підготовлено на основі п'яти журналістських робіт, які увійшли до фіналу спецномінації "Найкращий матеріал на тему життя українців в умовах тимчасової окупації" премії "Честь професії", ініційованої ГО "Детектор медіа" та Програмою "Партнерство за сильну Україну", що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.